Пётр Гулак-Артемовский – Поетичні твори, повісті та оповідання (страница 59)
Ущухнуло море, і хвилі вляглися;
Пустують по піні мавки;
Оп’ять забіліли, оп’ять простяглися По морю кругом байдаки;
Де ж човен дівався, де плавле мій милйй? Мабуть, він не плавле, бо онде по х&шн.*-Біліють із його тріски.
Як човнові море, для мене світ білий Ізмалку здавався страшним;
Да як заховаться? Не можна ж вік цшій Пробути з собою одним.
Прощай, мій. покою, пускаюсь у море!
І, може, недоля і лютеє горе
Пограються з човном моїм.
ВАРЕНА
Disparaisser, on vous l’ordonne,
Rótis pompeux, fins entremets!
Геть галушки, з стола печене,
Знімайте божий хліб і сіль,
І сало, з яйцями пряжене.
Варену, хлопче, при на стіл!
Хай чарка забрязка, хай весело буде!
Нехай погуляють хрещенії люде!
Із нас тихенько кожний їсть,
Як тілько що обід почнеться,
А як хлиснуть по п’ять, по шість,
Де в бога річ та набереться:
Регочуться дуже, мов бджрли гудуть,
Вигадують штуки і всячину гнуть.
Хто баляндраси точить дівці,
Хто лає подушне й мирське;
Там Опанас Грицьковій жінці На ухо шепче щось таке,
А та червоніє, мов повная рожа,
І каже тихенько: «На що се похоже».
Маруся дівка страх плоха,
Зовсім мов панна, хоч за книжки, Сором’язлива вже така...
Що ж? Випила із медом трішки,
Не та стала дівка — до хлопців цокоче;
Як ясочки, грають Марусині очі.
На єї дивиться Андрій Та позирає все в віконце І думає, коли б швидчій За гору заховалось сонце.
В вікно він погляне, на дівку моргне,
Вона усміхнеться, плечима здвигне.
їси собі до очкура,
А в горі їжа не порадить.
І тілько що хіба з добра
На животі тобі завадить.
А. вип'єш півкварти — завійна пройшла І знову'весел а. твоя голова.
Я маю думку вже таку,
Що краще жить було б на світі,
Якби обідать-нашвидку,
А потім по півночі пити.
Давайте ж >варену, хай весело буде!
Нехай погуляють хрещенії люде!
1834 і
УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ
«Ні, мамо, не можна нелюба любить, Нещасная доля із нелюбом жить.
Ох, тяжко, ох, важко з ним річ розмовляти, Хай лучче я буду весь вік дівовати!»
«Хіба ж ти не бачиш, яка я стара?
Мені в домовину лягати, пора.
Як очі закрию, що буде з тобою? Останешся, доню, одна, сиротою!
А в світі якеє життя сироті?
І горе, і нужду терпітимеш ти.
Я, дочку пустивши, мовляв, на поталу, Стогнать під землею, як горлиця, стану».
«О мамо, голубко* не плач,, не ридай,
Готуй рушники і хустки вишивай.
Нехай за нелюбом я щастя утрачу;
Ти будеш весела, одна я заплачу!»
Ген там, на могилі, хрест божий, стоїть,
Під ним рано й вечір матуся квилить: