Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 26)

Думки перескакують з однієї дрібниці на іншу, аж доки не спиняються на майбутній місіс Синій. Вони збиралися сьогодні ввечері на побачення, тож якби в його бюро не завалився Білий, був би зараз із нею. Спочатку зайшли б у китайський ресторан на 39-й вулиці, незграбно орудували б паличками, трималися за руки під столиком, тоді пішли б на програму із двох повнометражок у «Парамаунті». На якусь мить у нього перед очима приголомшливо чітко зринає її обличчя (сміється, опустивши очі, вдає, що засоромилася), й він розуміє, що волів би сидіти з нею, ніж стирчати бозна-скільки у цій кімнатці. Він думає, чи не подзвонити їй побазікати, вагається, але врешті вирішує утриматися. Боїться видатися слабаком. Якщо вона знатиме, як він її потребує, то він втратить свою перевагу, а це погано. Чоловік завжди мусить бути в позиції сили.

Чорний тим часом прибрав на столі, на зміну писанині прийшла вечеря. Він сидить і повільно жує, дивлячись за вікно розфокусованим поглядом. Побачивши їжу, Синій розуміє, що зголоднів, і йде ритися в кухонних шафках у пошуках їжі. Врешті обирає печеню в консерві, вимокує соус скибкою білого хліба. Після вечері в ньому загорається надія, що Чорний вийде погуляти, і її підживлює несподіваний спалах активності в кімнаті навпроти. Але все даремно. За п’ятнадцять хвилин Чорний знову сідає за письмовий стіл, цього разу почитати. Біля нього горить лампа, Синій може розгледіти його обличчя чіткіше, ніж доти. Йому здається, що Чорний десь того ж віку, що й він, плюс-мінус два роки. Себто йому десь під тридцять чи трошки за тридцять. Обличчя у Чорного достатньо приємне, хоча й нічим не прикметне — ​не відрізнити від тисяч облич, які він бачить щодня. Це сприкрює Синього, він-бо потай сподівався, що Чорний — ​таки безумець. Синій у бінокль читає назву книжки Чорного: «Волден» Генрі Девіда Торо. Синій про неї ніколи не чув, тож старанно переписує назву у записник.

Так збігає вечір: Чорний читає, Синій дивиться, як він читає. Із плином часу розчарування у Синього наростає. Він не звик сидіти сиднем, і з настанням темряви бездіяльність починає тиснути на нерви. Йому подобається діяти, пересуватися, щось робити. Щоразу, як Бурий кидав його на сидячу роботу, він казав: я не з Шерлоків Голмсів, дайте мені роботу, де треба поборотися. А тепер сам став босом і отримав справу, де нічого робити. Адже дивитися, як хтось пише і читає — ​це й є не робити нічого. Синій збагнув би, що відбувається, якби проникнув до Чорного в розум і побачив, що той думає, але це, звичайно, неможливо. Отже, Синій дає волю своїм думкам, і ті линуть до минувшини. Він згадує Бурого і справи, над якими вони працювали разом, тішиться спогадами про їхні перемоги. Була, скажімо, справа Червінця, коли вони вистежили банківського клерка, який украв чверть мільйона доларів. Тоді Синій прикинувся букмекером і переконав Червінця зробити у нього ставки. У його грошах розпізнали купюри, що зникли з банку, і так звершилася справедливість. А справа Сірого — ​це ще краще. Сірий більше року вважався зниклим безвісти, дружина вже поставила на ньому хрест. Синій шукав його за всіма звичними каналами — ​безрезультатно. А тоді якогось дня, коли уже готовий був подати остаточний звіт, раптом натрапив на Сірого в барі за неповні два квартали від квартири, де на нього чекала дружина, певна, що він уже не повернеться. Тепер Сірого звали Зелений, але Синій його все одно впізнав, адже останні три місяці не розставався з його фотографією і впізнав би будь-де. Виявилося, в того амнезія. Синій відвів Сірого додому, до дружини, яку той забув. Той і далі називав себе Зеленим, але жінка йому сподобалася, й за кілька днів він запропонував їй руку і серце. Так пані Сіра стала пані Зеленою, вдруге вийшовши за того ж чоловіка. Минулого Сірий не пам’ятав, ба більше, вперто відмовлявся визнавати, що чогось не пам’ятає, але це не заважало йому пречудово жити теперішнім. Сірий у минулому житті був інженером, а Зелений став барменом у барі за два квартали від своєї квартири. Розповідав, що любить змішувати напої й розмовляти з відвідувачами, іншої роботи й уявити собі не може. Я — ​природжений бармен, — ​сповістив він Бурому й Синьому на власному весіллі, і хто вони такі, щоб диктувати чоловікові, як розпоряджатися своїм життям?

Старі-добрі часи, — ​каже Синій собі, спостерігаючи, як Чорний по той бік вулиці вимикає світло. Отоді дивних поворотів і цікавих збігів обставин не бракувало. Що ж, не кожній справі судилося бути захопливою. Бувають чорні смуги, бувають білі.

Наступного ранку Синій, невтомний оптиміст, прокидається в доброму гуморі. За вікном на тиху вуличку сипле сніг, розмальовуючи все білим. Синій спостерігає, як Чорний снідає за столом при вікні і читає ще кілька сторінок «Волдена», а тоді відходить углиб кімнати й повертається до вікна у плащі. Ледве перевалило за восьму. Синій тягнеться по свого капелюха, пальто, шарф і черевики, поквапцем їх натягує й вилітає на вулицю менше ніж за хвилину після виходу Чорного. Вітру нема, так тихо, що чути, як сніг опадає на гілля. Перехожих нема, черевики Чорного лишили на білому тротуарі ідеальну вервечку слідів. Синій іде по сліду за ріг, а на наступній вулиці бачить уже й самого Чорного — ​той чимчикує, явно насолоджуючись погодою. Не так поводяться ті, хто намагається відірватися від хвоста, — ​думає Синій, — ​і, відповідно, теж стишує крок. За два перехрестя Чорний заходить у продуктову крамничку, ходить нею хвилин десять-дванадцять і виходить із двома важкими бурими паперовими пакетами. Не зауваживши Синього, який стоїть під дашком по той бік вулиці, він рушає власними слідами назад до Орандж-стрит. Запасся на випадок бурі, — ​каже собі Синій, і зважується відірватися від Чорного, щоб і собі зайти в ту ж крамничку і скупитися. Він доволі-таки певен, що Чорний прямує додому — ​якщо, звісно, це не підступ і той не збирається викинути продукти і втекти. Отже, Синій скуповує продукти, заходить у сусідній магазин по газету й кілька журналів, а тоді повертається до своєї кімнати на Орандж-стрит. І справді, Чорний уже сидить за письмовим столом перед вікном, пише щось у записнику, як і вчора.

Через сніг видимість поганенька, й Синьому непросто розгледіти, що відбувається у Чорного в кімнаті. Навіть від бінокля користі небагато. День похмурий, а за нескінченною завісою снігу Чорний перетворюється на розмиту тінь. Синій змиряється з тим, що чекати доведеться довгенько, і вмощується читати свої газети і журнали. Він — ​ревний читач «Справжнього детектива», й намагається не пропускати жодного номера. Раз з’явився вільний час, новий випуск можна прочитати уважно, аж до оголошень і повідомлень на останній сторінці. Коротка статейка серед розлогих оповідей про борців із гангстерами і секретних агентів зачепила якусь струну у Синього в душі, і навіть дочитавши журнал, він не може про неї забути. Виявляється, 25 років тому у ліску неподалік від Філадельфії маленького хлопчика знайшли вбитим. Поліція відразу ж взялася до роботи, але нічого не з’ясувала. Вони не те що підозрюваних не знайшли, а й навіть самого хлопчика не ідентифікували. Хто він такий, звідки походив, як опинився там, де опинився — ​всі ці питання лишилися без відповіді. З часом справа вийшла з активної роботи, і якби не патологоанатом, який робив розтин, то про неї взагалі забули б. Цей чоловік — ​звали його Золотий — ​став одержимий цим убивством. Перш ніж хлопчика поховали, він виготовив зліпок із його обличчя і кожну вільну хвилину присвячував цій загадці. За двадцять років він сягнув відповідного віку, вийшов на пенсію і віддався справі повністю. Але йому не щастило. Він тупцював на місці, ні на крок не наближаючись до розгадки. Стаття у «Справжньому детективі» інформує, що він оголосив нагороду у 2000 доларів кожному, хто подасть відомості про хлопчика. У журналі наведено зернисту ретушовану фотографію чоловіка з посмертною маскою в руках. У його зболених очах було благання. Синій ледве зумів відвести погляд. Золотий уже немолодий, боїться, що помре, так і не розкривши справи. Синього це розчулює. Якби його воля, він би все покинув і поїхав допомагати Золотому. Замало таких людей, — ​думає він. Якби хлопчик був сином Золотого, то все було б зрозуміло: проста і зрозуміла помста. Але ж хлопчик — ​цілковитий незнайомець, а отже, в цьому не було нічого особистого, ані тіні таємного мотиву. Оце Синього і зворушило. Золотий не хоче жити у світі, де дітовбивця лишився безкарним, навіть якщо лиходій уже давно помер. Він готовий покласти власні життя і щастя на вівтар справедливості. Тоді Синій певний час думає про хлопчика, намагається уявити, що ж сталося насправді і що той відчував. Тоді розуміє, що вбивця, напевно, один із батьків — ​інакше хлопчика б розшукували. Від цього ще гірше, — ​думає Синій, якого з душі верне від самої цієї думки; тепер він сповна розуміє, як Золотий почувався всі ці роки. Раптом він усвідомлює, що 25 років тому й сам був маленьким хлопчиком, і якби цей малий не загинув, то був би зараз такого ж віку, як Синій. Я міг бути на його місці, — ​думає Синій. Я міг бути на місці того хлопчика. Не знаючи, що ще зробити, він вирізає фотографію з журналу і приклеює до стіни над ліжком.