Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 28)

Він запечатує конверт зі звітом і виходить надвір, доходить до перехрестя і кидає лист у поштову скриньку. Може, я й не найрозумніший на світі, — ​каже він собі, — ​але роблю все, що можу. Роблю все, що можу.

Потім сніг починає танути. Наступного ранку сонце яскраво сяє, горобці цвірінькають на деревах, Синій чує, як солодко крапає з дахів, з гілок, із ліхтарів. Весна раптом видається близькою. Ще кілька тижнів, — ​каже він собі, — ​і кожен ранок буде такий.

Чорний користається погодою й вирушає на довшу, ніж доти, прогулянку, і Синій іде за ним. Синій тішиться, що знову рухається, і доки Чорний простує вперед, лишається тільки сподіватися, що прогулянка не урветься, доки він не розімне м’язів. Як і можна припустити, він змалку любив ходити, і його переповнює щастя від того, що ноги чвалають тротуаром, залитим ранковим повітрям. Вони рухаються вузенькими вуличками Бруклін-Гайтс, і Синій з надією відзначає, що відстань до дому Чорного тільки збільшується. А тоді у нього раптом псується настрій. Коли Чорний ступає на сходи до переходу через Бруклінський міст, Синій раптом вирішує, що той збирається стрибнути. Врешті так же буває. Чоловік виходить на міст, востаннє оглядає світ у серпанку вітру і хмар, а тоді стрибає, ламає кістки від удару об воду, калічить тіло. Синього аж нудить, він наказує собі не втрачати пильності. Він каже собі, що в разі чого полишить роль нейтрального перехожого і втрутиться. Він не хоче, щоб Чорний загинув, бодай поки що.

Минуло багато років, відколи Синій востаннє перейшов Бруклінський міст пішака. Востаннє — ​це з батьком, ще у дитинстві: цей спогад раптом зринає зараз. Він тримав батька за руку і крокував у нього при боці, ярусом нижче снували машини, він ще сказав батькові, що ті гудуть, як величезний бджолиний рій. Зліва — ​Статуя свободи; справа — ​Мангеттен, у ранковому світлі будинки такі високі, наче уявні. Його батько кохався у фактах і розповідав Синьому історії всіх статуй і хмарочосів, наводив довжелезні списки деталей (архітектори, дати, політичні інтриги), пояснював, що колись Бруклінський міст був найвищою спорудою в Америці. Старий народився у рік, коли міст завершили, і для Синього ці факти навіки пов’язані, ніби міст на якийсь спосіб увічнює його батька. Історія, почута того дня, коли Синій-старший ішов із ним додому по тих же дерев’яних дошках, на які він ступив зараз, йому сподобалася, і він її навіть запам’ятав. Історія була про Джона Рьоблінґа, архітектора мосту: він затиснув ногу між доком і паромом за якісь кілька днів після завершення планів і помер від гангрени менше ніж за три тижні по тому. Міг би й вижити, — ​пояснював Синьому батько, — ​але єдине лікування, яке він визнавав, — ​це гідротерапія, а від неї нема жодної користі. Синього вразило, що чоловік, який присвятив життя будівництву мостів над водами, які дозволяли людям не намокнути, вірив, наче єдине лікування полягає в зануренні у воду. Після смерті Джона Рьоблінґа посаду головного інженера посів його син Вашинґтон: це теж цікава історія. Вашинґтону Рьоблінґу був на той час тільки 31 рік, інженерного досвіду він не мав, як не брати до уваги будівництва дерев’яних мостів під час Громадянської війни, але він виявився ще блискучішим, ніж батько. Проте незабаром після початку будівництва Бруклінського мосту сталася пожежа, й він на кілька годин застряг у підводній кесонній конструкції. Після того страждав на тяжку кесонну хворобу, при якій у крові накопичується азот, викликаючи пекучий біль. Він ледь не загинув, на все життя лишився інвалідом і більше не полишав кімнати на горішньому поверсі у Бруклін-Гайтс, де оселився із дружиною. Звідти Вашинґтон Рьоблінґ з дня у день багато років спостерігав за просуванням будівництва у телескоп — ​щоранку відправляв дружину на будівництво із вказівками, малював детальні кольорові малюнки-пояснення для робітників-іноземців, що не володіли англійською. Вражає, що цілий міст буквально був у нього в голові: він пам’ятав усі його складові, аж до найдрібніших деталей із каменю і сталі. Хоча Вашинґтон Рьоблінґ так і не ступив на міст, той повністю містився в ньому, мовби за всі ці роки проріс у його тілі.

Синій згадує цю історію зараз, переходячи річку і не спускаючи ока з Чорного — ​згадує батька і дитинство у Ґрейвсенді. Старий його був копом, а потім і детективом у 77-му відділку. Життя в них, мабуть, було би непогане, якби не справа Руссо та куля, що прошила батьків мозок у 1927 році. Двадцять років тому, — ​каже він собі, і на нього раптом накочується обурення часом, який минає. Цікаво, чи існує рай, і якщо так, то чи зустрінеться він там із батьком після смерті. Йому згадується історія з одного з незліченних журналів, які він перечитав за цей тиждень, — ​нового місячника «Навмисне не придумаєш»; вона мовби випливає з інших думок, які щойно його навідали. Наскільки він пам’ятає, років 20–25 тому лижівника у французьких Альпах накрило лавиною, і тіло так і не знайшли. Його син, що був тоді ще геть маленьким, виріс і також став лижварем. Минулого року він, сам того не знаючи, поїхав кататися неподалік від місця, де зник його батько. Через повільний, але невблаганний рух льодовиків ландшафт цілковито змінився за десятиліття, що спливли після смерті батька. Сам-один у горах, за багато кілометрів від найближчого поселення, син раптом знайшов у кризі тіло — ​мертве, але неушкоджене, мовби завмерле в русі. Що й казати, юнак спинився його оглянути, і, нагнувшись і зазирнувши мерцеві в обличчя, із подивом і жахом відчув, ніби дивиться на самого себе. Тріпочучи від страху — ​так написано у статті — ​він уважніше придивився до тіла, замурованого у кризі, ніби по той бік товстого скла, і зрозумів, що це — ​його батько. Мрець був ще молодий, навіть молодший, ніж його син, і було в цьому щось дивовижне — ​так Синьому здалося — ​щось страшне і дивне в тому, щоб бути старшим за свого батька. Читаючи статтю, він ледве тамував сльози. Тепер, коли він наближається до кінця мосту, ті почуття повертаються, і йому раптом дуже хочеться, щоб його батько був тут, вів його через річку й розповідав байки. Раптом усвідомивши, які штучки викидає його розум, він замислюється, чому раптом став таким сентиментальним і чому вперше за багато років думає про таке. Це все — ​частина однієї історії, — ​думає він, соромлячись, що до такого докотився. Ось що трапляється, коли ні з ким поговорити.

Перейшовши міст, він розуміє, що помилявся щодо Чорного. Ніхто сьогодні не вчинить самогубство, не кинеться з мосту, не стрибне у незнане. Адже Чорний, цілковито безжурний і легковажний, спускається сходами й переходить вулицю, що огинає ратушу, а тоді рушає на північ по Сентр-стрит, повз суд та інші муніципальні будівлі, не сповільнюючи кроку, перетинає Чайнатаун і прямує далі. Ці блукання займають кілька годин, і в Синього жодного разу не складається враження, що у Чорного є якась мета. Він мовби провітрює легені, йде собі, бо йому подобається ходити, і під час цієї подорожі Синій уперше зізнається собі, що почав відчувати до Чорного певне тепло.

У певний момент Чорний забрідає до книгарні, і Синій заходить за ним. Там Чорний проводить зо пів години й назбирує собі цілий стосик книжок. Синьому зайнятися нічим, тож він і собі розглядає полиці, намагаючись ховатися від Чорного. Коли Чорний відвертається, Синій зважується придивитися до нього, і складається враження, ніби колись він його вже бачив, ось тільки не пам’ятає, де. Є щось знайоме у нього в очах, — ​каже він собі, але далі ці роздуми не заходять, бо він боїться привернути увагу і взагалі не певен, чи має рацію.

За хвилину по тому Синій бачить томик «Волдена» Генрі Девіда Торо. Гортаючи сторінки, він із подивом виявляє, що видавця також звати Чорний: «Видано для Клубу класики Волтером Дж. Чорним, Inc., копірайт — ​1942». Цей збіг на мить виводить Синього з рівноваги — ​можливо, це послання для нього, проблиск сенсу, який може все змінити. Але потім, оговтавшись від потрясіння, він починає підозрювати, що помилився. Просто прізвище поширене, каже він собі — ​та й до того ж він точно знає, що його Чорного звати не Волтер. Може, це якийсь родич, невиключено, що й батько. Раз у раз повертаючись думками до останнього пункту, Синій вирішує придбати книжку. Раз він не може прочитати, що Чорний пише, то може бодай прочитати, що він читає. Надії, звісно, мало, — ​каже він собі, — ​але раптом зрозумію, чим цей займається.

Для початку і так згодиться. Чорний оплачує свої книжки, Синій — ​свою, і прогулянка продовжується. Синій все сподівається, що розгледить якусь схему, якийсь натяк, що розкриє таємниці Чорного. Ось тільки Синій — ​надто чесна людина, щоб брехати собі, і знає: у подіях дотепер логіки шукати годі. Але він не покладає рук. Власне, зазирнувши собі в душу, він розуміє, що це його тільки під’юджує. Є щось приємне у блуканні напотемки, щось захопливе у незнанні подальшого. Треба просто постійно чувати, — ​думає він, — ​це ж добре. Він ґав не ловить, слідкує, звідки вітер віє, готовий до всього.

За кілька хвилин після того, як він додумує цю думку, доля нарешті підкидає Синьому новий поворот: у справі трапляється перший зсув. Звернувши за ріг десь у середмісті, Чорний доходить до середини кварталу, на мить спиняється, вагається, мовби шукає певну адресу, вертається на кілька кроків назад, знову рушає вперед і за кілька секунд заходить у ресторан. Синій без вагань прямує за ним — ​врешті пора обідня, їсти треба — ​але сумніви Чорного відзначає: здається, той ще тут не бував, а отже, можливо, йому тут призначено зустріч. Усередині ресторан темний і доволі людний, навколо шинквасу стовбичать люди, гучно базікають, виделки й ножі клацають об тарілки. Синій вирішує, що ресторан, швидше за все, дорогий — ​дерев’яні панелі на стінах, білі скатертини — ​тож вирішує по змозі не тратитися. Вільні столики є, і Синій сприймає за добрий знак, коли його садять неподалік від Чорного — ​не надто близько, але можна стежити, що той робить. Чорний розкриває карти, просячи два меню, і за три-чотири хвилини розпливається в усмішці: до зали заходить жінка, підходить до стола Чорного й цілує його у щоку, перш ніж сісти. А вона нічогенька — ​думає Синій. Надто маслакувата на його смак, але нічогенька. А тоді думає: ось тут і починається найцікавіше.