Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 25)

Останнє речення у записнику таке: «Що станеться, коли у цьому червоному записнику не лишиться сторінок?»

Тут історія губиться в загадках. Інформація вичерпується. Про події, що відбуваються після останнього речення, ми ніколи не дізнаємося. Навіть снувати припущення не варто.

Я повернувся додому з подорожі в Африку у лютому, за кілька годин до того, як Нью-Йорк накрила снігова буря. Увечері я подзвонив моєму другові Остеру, й він попросив, щоб я чимшвидше прийшов до нього. Тон у нього був такий наполегливий, що я не зважився відмовити, хоча й був геть стомлений.

Коли я до нього прийшов, Остер виклав мені всі ті скупі деталі про Квінна, які знав, а тоді описав дивну справу, у яку раптом виявився вплутаний. Він сказав, що нею просто-таки одержимий, і попросив моєї поради. Вислухавши його, я розізлився, що він повівся із Квінном так байдуже. Я покартав його, що він не взяв у цих подіях активнішої участі, що не поміг чоловікові в біді.

Остер, здається, взяв мої слова до серця. Саме тому, мовляв, він мене й запросив. Він почувається винним і хоче зняти з себе цей тягар. Він сказав, що я — ​єдина особа, якій він може довіряти.

Останні кілька місяців він присвятив пошукам Квінна, і все безрезультатно. Квінн з’їхав зі своєї квартири. Так само зазнали поразки всі спроби зв’язатися з Вірджинією Стіллман. Отоді я й запропонував оглянути Стіллманову квартиру. Мені чомусь одразу сяйнув здогад, що саме там Квінн і буде.

Ми накинули куртки, вийшли надвір і взяли таксі до Іст‑69-ї вулиці. Сніг сипав уже годину, вулиці стали небезпечні. У будинок ми проникли без проблем — ​просто прослизнули за двері вслід за мешканцем, який вертався додому. Ми піднялися нагору і знайшли квартиру, що належала колись Стіллманам. Двері були відчинені. Обережно увійшовши, ми побачили анфіладу порожніх, голих кімнат. У кімнатці вглибині, так само бездоганно чистій, як і всі інші, на підлозі лежав червоний записник. Остер підняв його, швидко погортав і сказав, що блокнот належав Квіннові. Тоді передав його мені і сказав, щоб я лишив його собі. Його ця справа так засмутила, що він боїться тримати нотатки у себе. Я сказав, що потримаю блокнот, доки Остер не наважиться його прочитати, але він труснув головою і сказав, що бачити його більше не хоче. Тоді ми вийшли й пішли у сніг. Місто повністю побіліло, сніг продовжував падати, ніби не скінчиться ніколи.

Що ж до Квінна, то я не можу сказати, де він зараз. Я дотримувався описаної у червоному записнику канви, наскільки міг, і всі неточності у цій історії — ​на моїй совісті. Подекуди текст складно розібрати, але я зробив усе можливе і утримався від інтерпретацій. Звичайно, будь-який уважний читач зрозуміє, що червоний записник — ​це тільки половина історії. Що ж до Остера, то я певен: він повівся недобре. У тому, що наша дружба урвалася, винен тільки він. А я ніяк не можу забути про Квінна. Він навіки лишиться зі мною. Хай куди б він завіявся, я бажаю йому удачі.

(1981–1982)

Привиди

Спочатку був Синій. Потім Білий, потім Чорний, а до початку — ​Бурий. Це Бурий його ввів у курс справи, Бурий його всьому навчив, а коли Бурий постарів, Синій перебрав справи. Так усе й почалося. Місце дії: Нью-Йорк, час дії: теперішній; ані те, ані інше не зміниться. Синій щодня йде на роботу, сідає за свій стіл і чекає, аж раптом щось станеться. Довший час не стається нічого, а тоді чоловік на прізвисько Білий заходить у бюро, й так усе починається.

Справа видається простою. Білий хоче, щоб Синій простежив за чолов’ягою на прізвисько Чорний і не спускав його з ока, доки в тому є потреба. Ще працюючи на Бурого, Синій часто когось вистежував, і ця справа на позір нічим не відрізняється від інших, а може, й простіша за більшість.

Робота Синьому потрібна, тож він слухає Білого і не ставить зайвих запитань. Він вирішує, що йдеться про родинний конфлікт, що Білий — ​ревнивий чоловік. Білий не уточнює. Він хоче, щоб Синій щотижня відправляв йому на таку-то поштову скриньку звіт, надрукований у двох примірниках на сторінках такої-то довжини й ширини. Синьому щотижня надсилатиме поштою чек. Тоді Білий розказує Синьому, де живе Чорний, як виглядає, і таке інше. Коли Синій питає Білого, скільки, на його думку, протриває ця справа, Білий каже, що не знає. Просто надсилайте звіти, — ​каже він, — ​доки я не дам знати.

До честі Синього скажімо, що справа таки видається йому трохи дивною. Але і сказати, що в ньому зародилися підозри, на той момент ще не можна. Хай там як, він мимоволі відзначає певні деталі. Наприклад, у Білого чорна борода й надміру кошлаті брови, а шкіра невимовно біла, ніби під шаром білил. Синій — ​не новачок у справі маскування, тож грим розпізнати нескладно.

Врешті, він учень самого Бурого, а Бурий свого часу був найкращим у їхньому ремеслі. Тож Синій вирішує, що помилився, йдеться не про подружню зраду. Але на тому він спиняється, бо Білий і далі говорить, тож Синій мусить зосередитися на його словах.

Про все домовлено, — ​каже Білий. — Я вже зняв квартиру через дорогу від Чорного, можете хоч сьогодні в’їхати. Ренту оплачено, доки триває справа.

Добра ідея, — ​каже Синій і бере у Білого ключ. — Не доведеться гасати містом.

Саме так, — ​відповідає Білий, погладжуючи бороду.

На тому й постановили. Синій взявся за справу, вони потисли один одному руки. Щоб засвідчити серйозність намірів, Білий навіть видав Синьому аванс — ​десять купюр по п’ятдесят доларів.

Отже, так воно все й почалося: юний Синій і чоловік на ім’я Білий, явно не той, за кого себе видає. Байдуже, — ​сказав собі Синій, коли Білий пішов. — У нього, певно, на те є свої причини. І взагалі, це — ​не моя проблема. Мені треба думати тільки про свою роботу.

Йде 3 лютого 1947 року. Синій, звісно, ще й не підозрює, що справа розтягнеться на роки. Теперішнє-бо таке ж темне, як і минуле, і загадок у ньому криється не менше, ніж у прийдешньому. Так уже влаштовано світ: крок за роком, слово за словом. Певні речі Синій ще просто не може знати, адже знання дається повільно, а коли й дається, то часто дорогою ціною.

Коли Білий виходить із бюро, Синій бере слухавку і дзвонить майбутній місіс Синій. Працюватиму під прикриттям, — ​каже він своїй любці. — Ти не хвилюйся, якщо певний час не виходитиму на зв’язок. Я про тебе весь час думатиму.

Синій бере з полиці маленьку сіру сумку, пакує пістолет 38 калібру, бінокль, записник та інші знаряддя свого ремесла. Він наводить лад на письмовому столі, складає папери акуратними стосиками й замикає бюро. Звідти прямує на квартиру, яку зняв йому Білий. Байдуже, яка адреса. Скажімо, умовно, десь у Бруклін-Гайтс, на якійсь тихій, малолюдній вуличці неподалік від мосту — ​наприклад, Орандж-стрит. Там у 1855 році Волт Вітмен вручну набирав перше видання «Листя трави», там Генрі Ворд Бічер виголошував у своїй церковці з червоної цегли промови проти рабовласництва. На тім місцевий колорит і вичерпується.

Це маленька квартирка-студія на третьому поверсі чотириповерхового цегляного будинку. Синій тішиться, що там уже є все, необхідне для життя, й обходячи кімнату, виявляє, що все там новісіньке: і ліжко, і стіл, і стілець, і килим, і постіль, і кухонне начиння, геть усе. У шафі висить повний комплект одягу; Синьому цікаво, чи цей одяг для нього, тож приміряє костюм. Йому підходить. Бував я і в більших квартирах, — ​каже він собі, кроками міряючи кімнату від стінки до стінки, — ​але затишненько, затишненько.

Він знову виходить надвір, переходить вулицю й заходить у будинок навпроти. При вході видивляється ім’я Чорного на поштових скриньках і знаходить: Чорний — ​третій поверх. Поки що все складається якнайкраще. Він повертається до своєї кімнати й береться до справи.

Він відсовує завіси, визирає за вікно й бачить, що Чорний сидить за столом у кімнаті навпроти. Наскільки Синій може судити, Чорний пише. Погляд у бінокль підтверджує, що так і є. Бінокль не настільки потужний, щоб розібрати напис, та навіть якби й так, Синій навряд чи зумів би його прочитати догори дригом. Напевно можна сказати тільки, що Чорний пише у записнику червоною чорнильною ручкою. Синій виймає свій власний записник і пише: 3 лютого, 15:00. Чорний пише за письмовим столом.

Чорний час від часу спиняється й визирає у вікно. У якусь мить Синьому здається, що той дивиться просто на нього, й тоді він поспіхом ховається. Але, придивившись уважніше, розуміє, що погляд у того непорушний і свідчить радше про задуму, ніж про цікавість до світу — ​такий погляд робить довкілля невидимим, не впускає його всередину. Інколи Чорний підводиться зі свого стільця і кудись відходить — ​може, у куток, може, в туалет — ​але ненадовго: він завжди швидко повертається до письмового столу. Так триває кілька годин, але Синій не дізнається нічого нового. О шостій він вносить до блокноту друге спостереження: це триває кілька годин.

Синій не те що нудьгує, радше почувається ошуканим. Прочитати написане Чорним він не може, нічого нового не відбувається. Можливо, — ​вирішує Синій, — ​це безумець, який хоче знищити світ. Можливо, він пише якісь секретні формули. Але Синьому одразу стає соромно за такі дитячі вигадки. Це ранній етап справи, нормально нічого не знати, — ​каже він собі й вирішує утриматися від суджень.