Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 23)

Десь на півдорозі через парк Квінна охопило бажання відпочити. Тут не було ані вулиць, ані будинків, які вказували б, скільки він пройшов, і йому раптом здалося, що він на ногах уже багато годин. Йому здавалося, що на те, аби сягнути іншого краю парку, піде ще день чи два швидкої ходи. Він іще кілька хвилин протримався, а тоді коліна підкосилися. Неподалік височів дуб, і Квінн рушив до нього, спотикаючись, як п’яничка, що намагається дістатися до ліжка, вернувшись серед ночі з пиятики. Підклавши під голову червоний записник замість подушки, він вмостився на порослому травою горбику на північ від дерева й заснув. То вперше за кілька місяців він спав безпробудно, і прокинувся аж наступного ранку.

Годинник на зап’ястку підказав, що зараз пів на десяту. Він здригнувся: стільки часу згаяв марно. Квінн встав і покрокував на захід, вражений тим, що відновив сили, але проклинаючи себе за години, згаяні на те, аби їх повернути. Він був невтішний. Хай би що він зробив, йому завжди здаватиметься, що вже пізно. Хай хоч сто років біжить, а двері тільки закриватимуться в нього перед носом.

Він вийшов із парку на 96-й вулиці й попростував далі на захід. Побачивши на перехресті з Дев’ятою авеню телефонну будку, він раптом згадав про Остера і чек на п’ятсот доларів. Можна заощадити трохи часу, забравши ті гроші зараз. Можна піти просто до Остера, покласти в кишеню готівку й не вештати поштою й банком. Чи є в Остера готівка? Якщо ні, то можна домовитися зустрітися у банку.

Квінн зайшов у будку, покопирсався в кишені, вигріб усі гроші, які в нього лишалися — ​два десятипенсовики, четвертак і вісім пенні. Він подзвонив у довідку, щоб дізнатися номер, забрав свій десятипенсовик із віконечка для повернення монет, знову його вставив і подзвонив. Остер взяв слухавку після третього гудка.

— Це Квінн, — ​сказав Квінн.

Зі слухавки долинуло зітхання.

— Де ви в біса вешталися? — ​Голос у Остера був роздратований. — ​Я вам тисячу разів дзвонив.

— Зайнятий був, працював над справою.

— Якою справою?

— Якою-якою, Стіллмановою. Пам’ятаєте?

— Пам’ятаю, звичайно.

— Тому і дзвоню. Я хочу прийти по гроші, по п’ятсот доларів.

— По які гроші?

— Чек пам’ятаєте? Я дав вам чек. Виписаний на ім’я Пола Остера.

— Пам’ятаю, звичайно, тільки немає ніяких грошей. Я тому вам і дзвонив.

— Ви не мали права витрачати ці гроші, — ​заволав Квінн. Його раптом охопила лють. — ​Це ж мої гроші.

— Нічого я не витрачав, чек не пройшов.

— Я вам не вірю.

— Якщо хочете, приходьте, подивіться на квитанцію з банку. Він у мене на столі. Чек фальшивий.

— Не може бути.

— Може. Тільки яка зараз різниця.

— Велика, мені потрібні гроші, щоб продовжити працювати над справою.

— Тільки немає ніякої справи, все скінчено.

— Ви про що?

— Про ту ж справу, справу Стіллмана.

— Що значить «все скінчено»? Я досі над нею працюю.

— У голові не вкладається.

— Годі говорити сраними загадками. Я поняття не маю, про що ви.

— Не вірю, що ви не знаєте. Де ви взагалі ошивалися? Ви що, газети не читаєте?

— Які ще газети? Блін, та скажіть же ви прямо. Немає в мене часу на газети.

По той бік слухавки запала тиша, і Квіннові вже було здалося, що розмова завершилася, він просто заснув і прийшов до тями зі слухавкою в руках.

— Стіллман стрибнув із Бруклінського мосту, — ​сказав Остер. — ​Він вчинив самогубство два з половиною місяці тому.

— Брешете.

— Всі газети про це писали, можете самі перевірити.

Квінн нічого не сказав.

— Ваш Стіллман, — ​продовжив Остер, — ​той, який у Колумбійському викладав. Писали, помер у польоті, ще до того, як вдарився об воду.

— А Пітер, із Пітером що?

— Поняття не маю.

— А хто має?

— Хтозна, це вам самому доведеться з’ясовувати.

— Мабуть, що так, — ​сказав Квінн.

І повісив слухавку, не попрощавшись із Остером. Він взяв другий десятипенсовик і подзвонив Вірджинії Стіллман. Цей номер він знав напам’ять.

Механічний голос сповістив, що цей номер більше не обслуговують. Потім повторив повідомлення, а тоді все стихло.

Квіннові складно було описати відчуте тієї миті. Спочатку він мовби й не відчував нічого, ніби ціла ця історія яйця виїденого не варта. Він вирішив поки що про неї не думати. На це ще буде час згодом, — ​вирішив він. А зараз потрібно просто дістатися додому. Він повернеться у свою квартиру, зніме одяг, сяде у гарячу ванну. Тоді перегляне нові журнали, послухає платівки, прибере. А потім, може, про це подумає.

Він вернувся на 107-му вулицю. Ключі досі лежали у нього в кишені, і, відкриваючи вхідні двері й піднімаючись трьома прольотами сходів до квартири, він почувався майже щасливим. Проте щойно він ступив за поріг квартири, щастю настав кінець.

Усе змінилося. Квартира виглядала, як чужа, Квінну навіть здалося, що він випадково зайшов до сусідів. Він вийшов у коридор і перевірив, який номер на дверях. Ні, він не помилився. Це справді його квартира, його ключ відкриває двері. Він знову зайшов назад і оцінив ситуацію. Меблі переставили. Там, де колись стояв стіл, тепер стояв стілець. Там, де колись стояв диван, тепер стояв стіл. На стінах були нові картини, на підлозі — ​новий килим. А його письмовий стіл? Він роззирнувся, але ніде його не побачив. Він уважніше придивився до меблів і зрозумів, що ті не його. Усе, що було у квартирі, коли він вийшов із неї востаннє, вивезли. Зник його письмовий стіл, зникли його книжки, зникли дитячі малюнки покійного сина. Він перейшов із вітальні до спальні. Його ліжко зникло, його комод зник. Він висунув верхню шухляду тієї шафи, що стояла тепер у спальні. У ній жужмом лежало жіноче спіднє: трусики, ліфчики, пеньюари. У наступній — ​жіночі светри. На тім Квінн і спинився. На столику біля ліжка стояла у рамці фотографія білявого вилицюватого юнака. На іншій світлині той же юнак стояв у снігу і з усмішкою обіймав непоказну дівчину. Вона теж усміхалася. За ними виднівся гірськолижний спуск, чоловік із лижами через плече і блакитне зимове небо.

Квінн повернувся до вітальні й сів у крісло. У попільничці він побачив недокурену цигарку зі слідами помади. Він підкурив її і затягнувся. Тоді пішов на кухню, відкрив холодильник, знайшов помаранчевий сік і буханку хліба. Він випив соку, з’їв три скибки хліба й вернувся у вітальню, де знову сів. За п’ятнадцять хвилин зі сходів долинули кроки, перед дверима дзвякнули ключі, а тоді у квартиру ввійшла дівчина з фотографії. На ній була біла медсестринська форма, в руках тримала бурий пакет із покупками. Побачивши Квінна, вона впустила пакет і закричала. А може, спершу закричала, а тоді впустила пакет. Тут Квінн не певен. Пакет від удару об підлогу розірвався, до краю килима білим потоком полилося молоко.

Квінн встав, підняв руки у примирливому жесті і сказав їй не хвилюватися. Він її не скривдить. Його тільки цікавить, чого це вона живе у його квартирі. Він вийняв із кишені свій ключ і підняв у повітрі, мовби демонструючи добрі наміри. Вона повірила не одразу, але врешті паніка таки вщухла.

Це не значить, що вона перестала його боятися чи почала довіряти. Вона не відходила від прочинених дверей, готова кинутися надвір, щойно запідозрить недобре. Квінн тримався на відстані, щоб не погіршити ситуацію. Його рот говорив, знову і знову пояснював, що вона живе у його домі. Вона явно не вірила жодному слову, але слухала, щоб його не злити, явно сподіваючись, що він виговориться й піде собі.

— Я тут уже місяць живу, — ​сказала вона. — ​Це моя квартира. Я підписала контракт на рік.

— Чого ж тоді у мене є ключ? — ​усьоме чи й увосьме спитав Квінн. — ​Це вас що, не переконало?

— Та є сотні способів добути ключ.

— Вам що, не сказали, що тут уже хтось живе, коли ви зняли квартиру?

— Сказали, що тут жив якийсь письменник, але зник, кілька місяців ренту не платив.

— То це ж я! — ​вигукнув Квінн. — ​Це я — ​той письменник!

Дівчина змірила його холодним поглядом і розсміялася.

— Письменник? Сміхота, та й годі. Та ви погляньте на себе. Я такого ще в житті не бачила.

— У мене останнім часом були певні проблеми, — ​пробурмотів Квінн, ніби це щось пояснювало. — ​Але вони тимчасові.

— А власник дому сказав, що радий вас позбутися. Не подобаються йому пожильці без роботи. Вони споживають забагато тепла й перевантажують труби.

— Ви не знаєте, що сталося з моїми речима?

— Якими речима?

— Книжками, меблями, паперами.

— Без поняття. Мабуть, що могли, продали, а решту викинули. Коли я в’їхала, все вже вивезли.

Квінн глибоко зітхнув. Він сягнув краю. Тепер він це чітко розумів, мовби перед ним відкрилася велика істина. Нічого не лишилося.

— Ви хоч розумієте, що це значить? — ​спитав він.