Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 22)

Друга проблема — ​це сон. Він не міг чувати весь час, хоча саме цього вимагала ситуація. Тут теж довелося йти на певні поступки. Як і з їжею, Квінн підозрював, що може задовольнитися й меншим, ніж зазвичай. Він звик спати по шість-вісім годин, але натомість обмежувався трьома-чотирма.

Перевчитися було складно, а ще складніше — ​розподілити ці години в добі так, щоб забезпечити максимальну пильність. Три-чотири години підряд спати він, звичайно, не міг, ризик завеликий. Теоретично, найефективніше було б спати по 30 секуд щоп’ять-шість хвилин. Це звело б імовірність щось проґавити майже до нуля. Але ж він розумів, що це фізично неможливо. А з іншого боку, він взяв цю неможливість за таку собі модель і спробував себе привчити куняти, чимчастіше чергуючи сон і чування. Це була тривала боротьба, що вимагала дисципліни й концентрації, адже що довше тривав експеримент, то більше він стомлювався. Почав він із циклів по 45 хвилин, а потім поступово звів їх до 30. Під кінець йому доволі успішно вдавалося дрімати по 15 хвилин. Стала у пригоді церква неподалік — ​дзвони калатали щочверть години: один удар на чверть, два на пів години, три на три чверті, чотири на годину, а тоді стільки ударів, скільки годин пробило. Квінн жив у ритмі того годинника і з часом ледве міг його відрізнити від власного пульсу. Ритм починався опівночі: він заплющував очі й засинав, перш ніж годинник бив дванадцяту. За п’ятнадцять хвилин прокидався, о пів на першу засинав, за чверть перша прокидався знову. О 3:30 ішов по їжу, повертався перед четвертою, знову засинав. Снів тоді майже не снилося, а коли і снилися, то дивні: короткі візії речей навколо, його рук, черевиків, цегляної стіни поруч. І не було такої миті, коли він не був смертельно втомлений.

Третя проблема — ​це прихисток, але її розв’язати легше, ніж інші дві. На щастя, погода стояла тепла, пізня весна перетекла у літо, майже не дощило. Час від часу накочувалася злива, раз чи два була навіть гроза з громом і блискавками, але, в цілому, велося незле, Квінн не стомлювався дякувати долі. У кутку завулка стояв великий металевий контейнер для сміття, і щоразу, як уночі періщив дощ, Квінн ховався туди. Всередині запах був нестерпний, він не вивітрювався з одягу тижнями, але Квінн вирішив, що краще так, ніж вимокнути: не хотів застудитися й захворіти. На щастя, кришка погнулася й нетісно прилягала до контейнера. В куточку утворилася щілина сантиметрів на десять-п’ятнадцять, такий собі вентиляційний отвір — ​Квінн висовував носа у ніч і так дихав. Він виявив, що стояти на колінах у смітті, прихилившись до стіни контейнера, не так уже й незручно.

Ясними ночами він спав під контейнером, опустивши голову так, щоб побачити вхідні двері будинку Стіллманів, щойно розплющить очі. Що ж до випорожнення сечового міхура, то це він зазвичай робив у дальньому кутку завулка, за контейнером, повернувшись спиною до вулиці. Кишківник — ​це інша справа: для цього він залазив у контейнер, щоб забезпечити собі приватний простір. Навколо контейнера завжди валялися сміттєві пакети, тож Квіннові зазвичай вдавалося знайти відносно чисту газету, щоб підтертися, хоча якось довелося використати сторінку з червоного записника. Що ж до миття й гоління, то без цих двох звичок довелося обійтися.

Лишається загадкою, як йому вдалося не виказати себе. Але, схоже, ніхто його не помітив, ніхто не доніс. Він швидко вивчив розклад сміттярів і тікав із завулка перед їхнім приходом. Те ж — ​із комендантом будівлі, який щовечора виносив сміття до контейнера. Як не дивно, ніхто Квінна не помітив. Він мовби злився з міськими стінами.

Підтримання порядку й матеріального життя забирало частину дня, але здебільшого час у Квінна був. Він не хотів, щоб його помітили, й тому послідовно уникав інших. Він не міг ні на кого дивитися, ні з ким розмовляти, ні про кого думати. Квінн завжди знав, що любить лишатися на самоті. Останні п’ять років, власне кажучи, він активно прагнув самоти. Але істинну природу самотності він зрозумів допіру зараз, коли зажив у завулку. Він більше ні на кого не міг покладатися, тільки на себе. І з усього, що відкрив для себе протягом проведених у завулку днів, не сумнівався тільки в одному: він скочується донизу. А ось чого не розумів: раз скочується донизу, то як себе підхопити? Чи можна водночас бути і на вершині, і на дні? У голову не вкладалося.

Він багато годин вдивлявся у небо. Зі спостережної точки в кутку завулка, між контейнером і стіною, нічого більше особливо й не було видно, і з плином днів він навчився насолоджуватися горішнім світом. Він бачив, що небо ніколи не стоїть на місці. Навіть у безхмарні дні, коли його звідусіль, здавалося, оповивала блакить, відбувалися маленькі зсуви, поступові зміни, небо то густішало, то прозорішало, ним пролітали несподівані білі плями — ​літаки, птахи, папірці. Ускладнювали картину і хмари: Квінн спостерігав за ними багато вечорів, намагаючись вивчити їхні шляхи і зрозуміти, чи може він передбачити, що буде далі. Тепер він розпізнавав перисті хмари, купчасті, шаруваті й шарувато-дощові у всіх їхніх нескінченних комбінаціях — ​він дивився на них усіх по черзі і бачив, як небо міняється під їхнім впливом. А ще хмари змушували замислитися про колір, і палітра їхня широка — ​від чорного до білого з нескінченною кількістю відтінків сірого посередині. І всіх їх треба дослідити, виміряти й розшифрувати. А крім того, коли о певній порі дня сонце взаємодіяло із хмарами, поставали пастельні відтінки. Тут спектр змінних колосальний: результат залежав від температури різних атмосферних рівнів, типу хмар у небі й положення сонця у той конкретний момент. Це й породжувало червоні й рожеві барви, які так подобалися Квіннові, багрянець і пурпур, помаранчевий і лавандовий, золото і ніжний персиковий. Жоден колір не затримувався надовго. Кольори розсіювалися, змішувалися з іншими, вицвітали чи блякли, надходила ніч. Зміни майже завжди пришвидшував вітер. Квінн, що сидів у завулку, його майже ніколи не відчував, але міг оцінити його силу і природу повітря, яке той несе, за впливом на хмари. Різні типи погоди пролинали в нього над головою один за одним, від сонячних днів до дощових, від мряки до сяйва. Можна було і за світанками спостерігати, й за присмерками, й за денними перетвореннями, й за ранньовечірніми, й за нічними. Навіть чорне небо не завмирало. Хмари пливли крізь темряву, місяць постійно змінював форму, віяв вітер. Інколи на Квінновому клапті неба навіть прозирала зірка, й тоді він думав, чи вона досі сяє, чи вже давно вигоріла.

Отже, спливали дні. Стіллман не з’являвся. У Квінна нарешті скінчилися гроші. Він готувався до цього моменту вже певний час, і під кінець заощаджував копійки із маніакальною точністю. Він не витрачав ані цента, не зваживши спершу, чи ця покупка справді необхідна, не обдумавши всі наслідки, позитивні й негативні. Проте навіть найсуворіша економія не могла запобігти неминучому.

Квінн виявив, що більше не протримається, десь у середині серпня. Автор встановив цю дату шляхом ретельного дослідження. Проте невиключено, що цей момент настав раніше, ще в кінці липня, чи пізніше, на початку вересня, адже такі дослідження завжди лишають певний простір для похибки. Проте, спираючись на всі доступні йому факти, сумлінно проаналізувавши докази й переглянувши всі очевидні нестикування, автор стверджує, що подальші події сталися у серпні, в інтервалі між 12-м і 25-м.

У Квінна майже нічого не лишилося — ​кілька монет, менше долара. Він був певен, що за час відсутності йому мусили перевести гонорар. Потрібно просто забрати чеки зі скриньки на пошті, віднести в банк і отримати готівку. Якщо все пройде добре, то він уже за кілька годин повернеться на Іст 69-ту вулицю. Ми ніколи не довідаємося, з якими муками він полишав насиджене місце.

Грошей йому не вистачило навіть на автобус. Отже, він уперше за багато тижнів рушив у дорогу. Він відвик переставляти ноги, послідовно рухатися з одного місця в інше, розмахувати руками вперед-назад, відчувати асфальт під підошвами. Аж ось він прямує на захід по 69-й вулиці, звертає направо на Медісон-авеню і рушає на північ. Ноги в нього ослабли, в голові панувала пустка. Йому раз у раз доводилося спинятися, щоб перевести подих, а якось він поточився й мусив вхопитися за ліхтар, щоб не впасти. Він встановив, що найкраще йому йдеться, коли майже не піднімати ноги й шаркати вперед повільними кроками. Так він зберігав енергію для переходів, де доводилося ретельно триматися рівноваги, перш ніж зійти з тротуару і знову на нього зайти.

На 84-й вулиці він на хвильку спинився перед крамницею. На фасаді було дзеркало, і Квінн побачив себе вперше, відколи почалося його чергування. Не те, щоб він боявся на себе поглянути. Це просто не спадало на думку. Його надто поглинула робота, часу думати про себе не лишалося, тож питання зовнішнього вигляду перестало його хвилювати. Коли він поглянув на себе у дзеркалі, то не відчув ані шоку, ані розчарування. Він узагалі нічого не відчув, бо, правду кажучи, не ототожнював побачене зі собою. Йому здалося, що він бачить у дзеркалі незнайомця, й навіть рвучко обернувся подивитися, хто це. Але біля нього нікого не було. Він повернувся назад, щоб придивитися до дзеркала уважніше. Він розглядав обличчя, риса за рисою, й нарешті почав розуміти, що ця особа має певну схожість із тим, кого він називає собою. Так, імовірно, це і є Квінн. Не засмутився він і тоді. Трансформація у зовнішності була така стрімка, що його мимоволі зацікавила. Він перетворився на безхатька. Одяг вицвів, обшарпався, пішов коростою бруду. Обличчя вкривала густа шпакувата борода. Волосся стало довге й кошлате, за вухами збилося в ковтуни, кучері зміїлися ледь не до плечей. Він понад усе нагадував собі Робінзона Крузо й дивувався, як швидко відбулися такі зміни. Минуло лише кілька місяців, а він став іншою людиною. Він спробував згадати себе-колишнього, але не зміг, тож поглянув на нового Квінна і стенув плечима. Та й байдуже. Колись був один, тепер став інший. Це не погано і не добре. Інакше, та й усе. Він пройшов іще кілька кварталів на північ, а тоді звернув наліво, перейшов П’яту авеню і рушив уздовж стіни Центрального парку. На 96-й вулиці ввійшов у парк і потішився, опинившись поміж дерев і трав. Пізнє літо немилосердне до зелені, подекуди прозирали бурі, сухі клапті землі. А ось на деревах над ним і далі шуміло листя, а навколо вигравали світло й тіні: Квіннові видалося, що тут чудесно красиво. Стояв пізній ранок, до пообідньої спеки лишалося ще кілька годин.