Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 20)

Хлопчик поглянув на нього з іншого боку кімнати і знову розсміявся.

— Бувай, я! — ​сказав він.

Остер провів його до дверей і сказав:

— Я вам подзвоню, щойно чек пройде. Ваше ім’я є у телефонній книжці?

— Так, — ​сказав Квінн, — ​і я такий один.

— Якщо я вам буду потрібен, — ​сказав Остер, — ​дзвоніть без вагань. Буду радий допомогти.

Коли Остер простягнув йому руку, щоб потиснути на прощання, Квінн зрозумів, що досі тримає йо‑йо. Він поклав іграшку у праву долоню Остеру, обережно поплескав того по плечу й пішов.

11

Квінн лишився ні з чим. Нічого він не мав, нічого не знав, і прекрасно це усвідомлював. Він навіть не спочатку починає, а задовго до початку. Так задовго, що такий початок — ​гірший за будь-який кінець, який він тільки може собі уявити.

Годинник показував, що вже майже шоста. Квінн рушив додому тією ж дорогою, якою прийшов, і з кожним кварталом його кроки довшали. Сягнувши своєї вулиці, він перейшов на біг. Друге червня, — ​сказав він собі. Спробуй не забути. Це — ​Нью-Йорк, завтра буде третє червня. Якщо все буде добре, то післязавтра настане четверте, тільки нічого не можна знати напевно.

Час домовленого дзвінка Вірджинії Стіллман минув так давно, що він навіть не знав, чи варто дзвонити зараз. Можливо, просто забути про неї? Просто полишити все? Так, — ​сказав він собі, — ​все можливо. Можна викинути цю справу з голови, повернутися до звичного життя, написати нову книжку. Можна кудись з’їздити, навіть виїхати на певний час із країни. Можна, наприклад, полетіти в Париж. Звісно, можна. Але взагалі, куди завгодно можна поїхати, — ​подумав він.

Він сів у вітальні й оглянув стіни. Колись, як він пам’ятав, вони були білі, а тепер чомусь пожовкли. Імовірно, з часом занепадуть, посіріють, може, навіть побуріють, як старий фрукт. Біла стіна перетворюється на жовту стіну, а тоді на сіру, — ​сказав він собі. Фарби видихаються, місто наступає з сажею, тиньк кришиться зсередини. Зміни, а потім ще зміни.

Він викурив одну цигарку, потім другу, потім третю. Опустив погляд на руки, побачив, що вони брудні, й пішов помити. Відкрутивши воду у ванні, вирішив іще й поголитися. Він намазав лице кремом для гоління, дістав свіжу бритву й почав зішкрібати щетину. У дзеркало чомусь неприємно дивитися, він уникав власного погляду. Старієш, — ​сказав він собі, — ​на старого пердуна перетворюєшся. Тоді пішов на кухню, з’їв миску пластівців, викурив іще цигарку.

Була сьома. Він знову подумав, чи не подзвонити Вірджинії Стіллман. Обдумуючи це, він раптом зрозумів, що власної думки більше не має. Він міг навести й аргументи за те, щоб зробити дзвінок, і за те, щоб його не робити. Врешті питання вирішив етикет. Нечесно зникнути, ні слова не сказавши. А от потім можна хоч під землю провалитися. Він вирішив: можна все, якщо тільки озвучити свої наміри заздалегідь. Тоді ти вільний котитися на сто вітрів.

Але лінія була зайнята. Він почекав п’ять хвилин і подзвонив знову. Знову зайнято. Наступну годину Квінн то дзвонив, то чекав, і весь час із тим же результатом. Нарешті він видзвонив оператора і спитав, чи по той бік телефон в порядку. Плата за запит — ​тридцять центів, — ​сказали йому. Потім був тріск дротів, звук додзвону, ще голоси. Квінн спробував уявити, як виглядають оператори. Тоді знову озвалася перша жінка: номер зайнято.

Квінн не знав, що й думати. Можливостей стільки, що він навіть не знав, із чого починати. Стіллман подзвонив? Трубку не поклали? Щось третє?

Він увімкнув телевізор і подивився перші два інінги гри «Метс». Тоді знову подзвонив. Ефект той же. На початку третього інінгу «Сент-Луїс» заробили пункти за вок, здобуту базу, інфілд-аут і сакріфайс-флай. «Метс» зрівняли рахунок у своїй половині інінгу, коли Вілсон пробив дабл, і Йонґблад — ​сінгл. Квінн раптом зрозумів, що йому байдуже. Потім пішла реклама пива, й він відключив звук. Він удвадцяте спробував додзвонитися до Вірджинії Стіллман, і вдвадцяте ситуація повторилася. На початку четвертого інінга «Сент-Луїс» заробив п’ять ранів, і Квінн відключив ще й зображення.

Він знайшов свій червоний записник, сів за стіл і наступні дві години зосереджено писав. Він не завдавав собі клопоту перечитувати. Тоді передзвонив Вірджинії Стіллман: знову було зайнято. Він так грюкнув слухавкою, що аж пластмаса тріснула, й коли спробував набрати номер знову, гудка не було. Він устав, пішов на кухню і взяв ще миску пластівців. А тоді ліг спати.

Уві сні, який згодом забув, він ішов Бродвеєм, ведучи за руку Остерового сина.

Наступний день Квінн провів на ногах. Вийшов рано, одразу по восьмій, і не спинявся подумати, куди прямує. Так вийшло, що того дня він побачив чимало речей, яких раніше не помічав.

Щодвадцять хвилин він заходив у телефонну будку і дзвонив Вірджинії Стіллман. Ситуація була та сама, що й попереднього вечора. Тепер Квінн уже й не чекав почути щось, крім коротких гудків. Це навіть перестало непокоїти. Короткі гудки стали рефреном до його кроків, метрономом, що відмірював чіткий ритм поміж міського гамору. Було щось заспокійливе в тому, що хай коли він набере номер, на нього чекатиме той же звук, незворушний у своєму запереченні, унеможливленні мови й самої можливості мови, наполегливий, як серцебиття. Тепер Віржинія та Пітер Стіллман від нього відтяті. Але він міг бодай заспокоїти сумління думкою, що не здається. Хай би в яку пітьму вони його вели, він їх не полишає.

Він спустився Бродвеєм до 72-ї вулиці, звернув на схід у напрямку Сентрал-Парк-Вест і пройшов уздовж неї по 59-й вулиці до статуї Колумба. Там знову звернув на схід, цього разу по Сентрал-Парк-Сауз до Медісон-авеню, а тоді направо й дійшов до Центрального вокзалу. Покружлявши навмання, він кілометра півтора пройшов на південь, дійшов до точки злиття Бродвею і П’ятої авеню на рівні 23-ї вулиці, спинився подивитися на хмарочос Праску, а тоді змінив курс і попрямував на захід, доки не сягнув Сьомої авеню, де звернув наліво в південному напрямку. На Шерідан-сквер він знову звернув на схід і побрів по Вейверлі-плейс, перетнув Шосту авеню і дійшов до Вашинґтон-сквер. Він пройшов через арку й пішов на південь через натовп, на мить завмерши подивитися на штукаря, який балансував на мотузці, натягнутій між ліхтарем і деревом. Тоді вийшов із маленького парку на південно-східному куті, пройшов через квартал гуртожитків із зеленими газонами і звернув направо на Г’юстон-стрит. На Вест-Бродвеї він знову повернув, цього разу наліво, і пішов до Каналу. Здаючи направо, він пройшов маленький парк і різко звернув на Верік-стрит, проминув шостий номер, де колись жив, і знову взяв курс на південь, повернувшись на Вест-Бродвей там, де він зливався з Верік. Вест-Бродвеєм він дійшов до підніжжя Світового торгового центру, де зайшов у фоє однієї з веж і втринадцяте за день подзвонив Вірджинії Стіллман. Квінн вирішив поїсти, зайшов у фастфуд на першому поверсі й повільно з’їв бутерброд, роблячи нотатки у червоному записнику. Далі він знову рушив на схід, блукаючи вузькими вуличками фінансового кварталу, а тоді пішов далі на південь до Боулінґ-Ґрін, де побачив воду і чайок, що кружляли у полуденному світлі. Він рипнувся сісти на пором до Стейтен-Айленду, але передумав і натомість повернув на північ. На Фултон-стрит звернув направо й пішов на північний схід по Іст-Бродвею, що через міазми Ловер-Іст-Сайду довів його до Чайнатауну. Там вийшов на Бавері, якою добрів до 14-ї вулиці. Тоді відхилився наліво, пройшов навскоси Юніон-сквер і рушив на північ по Парк-авеню-сауз. На 23-й вулиці виманеврував на північ. За кілька кварталів по тому знову здійснив вилазку направо, пройшов один квартал на схід, а тоді певний час крокував Третьою авеню. На 32-й вулиці він звернув направо, вибрів на Другу авеню, звернув наліво, ще три блоки пересунувся на північ, а тоді востаннє здав направо й опинився на П’ятій авеню.

Пройшовши останні сім кварталів до будівлі Об’єднаних націй, він вирішив перепочити. Він сів на кам’яній лавочці на майданчику перед будівлею і перевів подих, лінькуючи на осонні із заплющеними очима. А тоді відкрив червоного записника, вийняв з кишені ручку глухонімого й перейшов на нову сторінку.

Того дня він зробив у блокноті перші записи, що ніяк не стосувалися справи Стіллмана. Натомість зосередився на побаченому за час прогулянки. Він не спинявся обдумати, що робить, і не аналізував можливих сенсів цієї незвичної поведінки. Він хотів задокументувати певні факти, доки не забув.

Сьогодні, як ніколи: волоцюги, бурлаки, мандрьохи, безпритульні та пияки. Каталог — ​від просто злиденних до зламаних. Куди не зверни, вони повсюди, що у добрих районах, що в поганих.

Дехто блукає з певною подобою гідності. Вони ніби кажуть: ви мені тільки дайте грошей, і я скоро долучуся до вас усіх, гасатиму туди-сюди у справах. Інші втратили надію вирватися з власної безпритульності. Вони розлягаються на тротуарі з кашкетами, чашками чи скриньками, навіть не завдаючи собі клопоту підняти на перехожих погляд, надто зрозпачені, щоб бодай подякувати тим, хто таки жбурляє їм монети.

Інші намагаються якось відпрацювати гроші: сліпі продають олівці, пияки миють вікна машин. Дехто розказує історії, зазвичай трагічні оповіді про своє життя, аби хоч чимось віддячитися благодійникам за їхню ласку, нехай хоч би словами.