Пол Остер – Нью-йоркська трилогія (страница 19)

— Це одна з моїх улюблених книжок, — ​сказав Квінн.

— І моя, абсолютно незрівнянний роман.

Квінн спитав його про есей.

— Можна сказати, що моя основна теза — ​«а якби…» Я не намагаюся нічого довести. Взагалі кажучи, есей буде доволі грайливий. Можна, мабуть, сказати, що це — ​дуже творче прочитання.

— І яка ваша основна теза?

— Присвячений есей авторству книжки. Хто її написав, як її написали.

— А є сумніви щодо авторства?

— Звісно, ні. Але мені йдеться про роман всередині того роману, який написав Сервантес: уявний роман, який він пише.

— Он воно що.

— Все просто. Сервантес, як пам’ятаєте, чимдуж намагається переконати читачів, що авторство належить не йому. Він стверджує, що роман написав арабською такий собі Сід Ахмет Бен-Енхелі. Сервантес описує, як випадково знайшов рукопис на ярмарку у Толедо, найняв когось, аби його переклали іспанською, а себе подає як редактора перекладу. Власне, він навіть за точність перекладу поручитися не може.

— А після додає, — ​докинув Квінн, — ​що саме перу Сіда Ахмета Бен-Енхелі належить єдина автентична версія історії Дон Кіхота. Всі інші версії — ​підробки, писані шахраями. Він раз у раз наголошує, що все у цій книжці сталося насправді.

— Саме так, адже роман викриває небезпеку фантазії. Не міг же він обстоювати такі принципи з вигаданим сюжетом? Мусив сказати, що це все — ​правда.

— А я все одно думаю, що Сервантес читав ті давні лицарські історії пачками. Так запекло ненавидять лише те, що якоюсь часткою душі люблять. У певному сенсі Дон Кіхот — ​його альтер его.

— Тут я з вами згоден. Чи ж є кращий образ письменника, ніж чоловік, приворожений книжками?

— Точно.

— Хай там як, раз книжка правдива, то й писати її мав самовидець змальованих у ній подій. Але ж Сід Ахмет, цей наш гаданий автор, на її сторінках не з’являється. Він жодного разу не виказує своєї присутності. Отже, я питаю: хто такий Сід Ахмет Бен-Енхелі?

— Тепер розумію, про що ви.

— У своєму есеї я озвучую теорію, що насправді він — ​збірний образ із чотирьох осіб. Звісно, свідок наш — ​це Санчо Панса. Інших кандидатів просто немає, він єдиний, хто супроводжує Дон Кіхота у всіх пригодах. Але ж Санчо неписьменний. Отже, й автором бути не може. А з іншого боку, ми знаємо, що в Санчо — ​великий хист до оповідання історій. Може, якісь слова він і вживає неправильно, зате зуби заговорить будь-кому. Мені видається цілком імовірним, що він надиктував цю історію комусь іншому — ​а саме, цирульнику і священнику, добрим друзям Дон Кіхота. От вони й довели історію до літературної форми — ​іспанською — ​а тоді передали рукопис Самсонові Карраско, парубкові зі Саламанки, щоб переклав арабською. Сервантес віднайшов той переклад, перетлумачив назад на іспанську і видав «Пригоди Дон Кіхота».

— А навіщо Санчо й інші за це взялися?

— Щоб зцілити Дон Кіхота. Вони хочуть порятувати друга. Пам’ятаєте, на початку роману вони спалюють його книжки про лицарів, але це не спрацьовує. Лицар Сумного Образу й далі тримається за свою одержимість. Потім вони всі шукають його, прибравши іншу іпостась: то панянкою в небезпеці замаскуються, то Лицарем дзеркал, то Лицарем білого місяця — ​тільки б заманити Дон Кіхота назад додому. Нарешті їм це вдається. Книжка — ​це один із їхніх підступів. Вони хотіли поставити безумного Дон Кіхота перед дзеркалом, записати всі його химери й вибрики, щоб він нарешті побачив, як помиляється.

— Мені подобається.

— Ага. І ще от таке: на мою думку, ніякий Дон Кіхот не безумець. Він просто прикидається. А насправді це він смикає за всі ниточки. Пам’ятаєте, Дон Кіхот протягом цілого роману переймається питанням спадкоємності. Він знову і знову питає себе, чи сумлінно хронікарі спишуть його пригоди. Це означає, що все він знає й від початку розуміє, що хронікар існує. І хто ж це може бути, як не Санчо Панса, вірний слуга, якого Дон Кіхот саме для цього й обрав? Так само він дібрав і трьох інших, аби зіграли роковані їм ролі. Це Дон Кіхот — ​архітектор квартету з Бен-Енхелі на чолі. Він не тільки авторів відібрав, а й, імовірно, власноруч переклав арабський рукопис назад на іспанську. Мене б це не здивувало. Чоловікові, що натренувався приймати чужу подобу, нескладно затемнити шкіру і вдягнути мавританське вбрання. Мені подобається уявляти ту сцену на ярмарку в Толедо. Сервантес наймає Дон Кіхота, щоб той розшифрував йому історію Дон Кіхота. Краса.

— Але ви досі не пояснили, чому Дон Кіхот зрікся свого безжурного життя і вліз у таку масштабну витівку.

— А це найцікавіше. На мою думку, Дон Кіхот провадив експеримент. Він хотів перевірити, наскільки довірливі люди навколо. Цікаво, чи можна вийти на люди й цілковито впевнено верзти відверту брехню й нісенітниці? Казати, що млини — ​це лицарі, тазик цирульника — ​шолом, а маріонетки — ​справжні люди? Чи можна переконати інших погодитися з ним, навіть коли вони йому не вірять? Іншими словами, чи люди готові терпіти маячню, якщо вона їх розважає? Відповідь очевидна, правда ж? Готові. І доказ тому — ​що ми досі читаємо книжки. Вони нас розважають. Саме цього всі й хочуть від книжки: розважитися.

Остер відхилився на дивані, посміхнувся з іронічною втіхою і закурив. Він явно насолоджувався собою, хоча природа його насолоди лишалася Квіннові незрозуміла. Його оповивав такий собі безгучний сміх, мовби він недорозповів анекдот: це були безпредметні веселощі. Квінн уже хотів був щось сказати про Остерову теорію, але нагоди не випало. Щойно він відкрив рота, щоб заговорити, як брязнули ключі, двері прочинилися, а тоді гучно закрилися, й до них долинули голоси. Остер, зачувши ці звуки, пожвавішав. Він встав, перепросив Квінна й швидко рушив до дверей.

У коридорі пролунав сміх, спершу жіночий, потім дитячий — ​високий і ще вищий, як шрапнельне стакато — ​а тоді басистий регіт Остера. Дитина сказала:

— Татку, дивися, що я знайшов!

Жінка пояснила, що вони знайшли це на вулиці: чом би й ні, що тут не так. За мить Квінн почув, що дитина мчить коридором у напрямку до нього. Дитина влетіла у вітальню і, забачивши Квінна, завмерла. Це був білявий хлопчик років п’яти-шести.

— Добридень, — ​сказав Квінн.

Хлопчик одразу засоромився і тихо привітався. У лівій руці він тримав якийсь червоний предмет, який Квінн не розпізнав, тож спитав у малого, що це.

— Йо-йо, — ​пояснив той і простягнув йому на витягнутій долоні. — ​На вулиці знайшов.

— Воно працює?

Хлопчик награно стенув плечима.

— А я знаю? Сірі не вдалося його запустити, а я зовсім не знаю, як.

Квінн попросив спробувати, тож хлопчик підійшов і вклав йо‑йо йому в руку. Розглядаючи іграшку, він чув, як дитина дихає поруч, не зводячи з нього погляду. Йо-йо було пластмасове, схоже на ті, якими він грався багато років тому, але складніше — ​артефакт космічної доби. Квінн натягнув кільце на кінці мотузка на середній палець, встав і спробував запустити іграшку. Йо-йо видало лункий посвист, опускаючись, а всередині спалахнули іскри. У хлопчика аж подих перехопило, але потім іграшка повисла на мотузку.

— Один славетний філософ, — ​пробурмотів Квінн, — ​якось сказав, що шлях униз і шлях угору — ​це один і той же шлях.

— Але підняти його ви не можете, — ​сказав хлопчик. — ​Тільки опустити.

— Треба спробувати ще.

Квінн саме змотував мотузок для наступної спроби, коли до кімнати увійшов Остер із дружиною. Піднявши погляд, першою він побачив жінку. І в ту коротку мить збагнув, що буде клопіт. Висока струнка блондинка осяйної вроди, вона пашіла енергією і втіхою, від якої все навколо мовби розчинялося. Для Квінна це було занадто. Остер мовби знущався, показуючи все те, що сам він втратив — ​і він відповів заздрістю, люттю й пекучими жалощами до себе. Він би теж не проти, щоб у нього була така дружина і дитина, а ще днями сидіти й верзти нісенітниці про старі книжки, а навколо щоб були йо‑йо, омлети з шинкою й чорнильні ручки. Тільки б звідси вирватися…

Остер побачив у нього в руках йо‑йо і сказав:

— То ви вже познайомилися? Деніеле, — ​сказав він хлопчику, — ​це Деніел. — ​А тоді, з тією ж іронічною посмішечкою, Квіннові: — ​Деніеле, це Деніел.

Хлопчик гучно розсміявся і сказав:

— Та тут одні Деніели!

— Точно, — ​сказав Квінн, — ​я — ​це ти, а ти — ​це я.

— І по колу, і по колу, — ​закричав хлопчик, а тоді раптом розкинув руки і закружляв кімнатою, як дзиґа.

— А це, — ​сказав Остер, повертаючись до жінки, — ​моя дружина, Сірі.

Жінка сяйнула усмішкою, сказала, що рада познайомитися з Квінном, ніби це так і було, і простягнула йому руку. Він потиснув її, відчуваючи, які неприродно тонкі в неї кістки, і спитав, чи ім’я в неї норвезького походження.

— Не всі це знають, — ​сказала вона.

— А ви з Норвегії?

— Опосередковано, з пересадкою у Нортфілді, штат Міннесота.

І вона засміялася, від чого у Квінна знову душа почала краятися.

— Я розумію, що це все дуже спонтанно, — ​сказав Остер, — ​але якщо у вас є трохи вільного часу, то, може, залишитеся й повечеряєте з нами?

— О, — ​сказав Квінн, намагаючись стриматися, — ​дякую за люб’язне запрошення, але мені вже час іти. Я й так уже запізнююся.

Він зробив останню спробу вибратися, посміхнувшись Остеровій дружині й помахавши на прощання хлопчику.

— Бувай, Деніеле, — ​сказав він і рушив до дверей.