Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 99)

«Гадаю, вона закохалася», відповіла матір, «Не знаю подробиць, але вона якось побіжно згадала якусь особу на ім’я Сідней, і я маю таке відчуття, що вони зараз живуть разом. З Мілдред ніколи не вгадаєш, але безперечним є одне: зараз вона в дуже доброму гуморі».

Фергюсон сподівався, що в аеропорту його зустріне тітка, але того дня, коли він приземлився в Сан-Франциско, в терміналі на нього чекав дехто інший – молода жінка років двадцяти п’яти-двадцяти шести. Вона стояла на виході, тримаючи в піднятій руці книгу тітки Мілдред про Джорджа Еліота, така манюня, жвава й гарненька, схожа на дівчинку з коротким каштановим волоссям в підкочених блакитних джинсах, картатій чорно-червоній сорочці, двобарвних гостроносих чоботах зі шкіри алігатора та з жовтою хусткою на шиї – справжнісінька ковбойка з Дикого Заходу, яку Фергюсон побачив вперше в житті!

«Сідней», про якого розповідала Фергюсону матір, насправді виявилася дівчиною на ім’я Сідні Міллбенкс, яка вивела змореного мандрівника з терміналу й провела до свого авто на стоянці, пояснивши при цьому, що Мілдред тої чверті вела літні курси і затрималася в студмістечку після наради факультету, але через дві години приєднається до них вдома, коли вони сядуть вечеряти.

Фергюсон вперше в житті глибоко вдихнув каліфорнійське повітря і спитався:

– А ви – кухарка?

– І кухарка, і економка, і масажистка, і дружина, – відповіла Сідні. – Сподіваюся, ти не шокований.

Та Фергюсон все одно був трохи шокований, або, щонайменше, здивований або ж знічений, бо вперше почув, що люди одної статі можуть жити разом, до того ж, йому ніхто жодного разу не сказав і навіть найменшого натяку не зробив, що його тітка потайки віддає перевагу жіночим тілам, а не чоловічим. Тепер її розлучення з дядьком Полом отримало своє пояснення, або здогадне пояснення, але іще цікавішим був той факт, що ковбойка Сідні і не думала ховати від нього правду, а в її доброзичливості було щось захоплююче, вона анітрохи не соромилася своєї несхожості, їй явно було з цим комфортно, тому Фергюсон, замість визнати, що він дещо шокований та сконфужений таким несподіваним зізнанням, посміхнувся й сказав: «Аж ніяк. Я просто радий, що тітка Мілдред, нарешті, не самотня».

З аеропорту в Сан-Франциско до будинку в Пало-Альто вони їхали сорок хвилин, і Сідні, женучи по шосе свій блідо-зелений «сааб», розповіла Фергюсону, як вона познайомилася з Мілдред кілька років тому, коли підшукувала собі нове житло і орендувала жилий гараж, що примикав до тітчиного будинку. В двох словах, то було випадкове знайомство, яке ніколи б не відбулося, якби вона не натрапила на чотири рядки дрібнюсіньким шрифтом в газеті, але невдовзі потому, як Сідні перебралася до свого нового житла, вони потоваришували, а через два місяці покохалися. Жодній з них не доводилося бути з жінкою раніше, але отак воно сталося, сказала Сідні, що університетська викладачка та вчителька початкової школи, жінка сорока з гаком років та жінка двадцяти п’яти років, єврейка з Нью-Йорку, та парафіянка Методистської церкви з міста Сандаскі в штаті Огайо поринули у вир найбільшого кохання в своєму житті. Найбільш приголомшливим, продовжила Сідні, було те, що вона ніколи не думала про жінок в минулому, вона завжди марила хлопцями, і навіть зараз, будучи прикутою до іншої жінки ось уже три роки, вона й досі не вважає себе лесбіянкою, просто вона – людина, яка кохає іншу людину, а через те, що та інша людина така прекрасна, така чарівлива й така несхожа на будь-якого у світі, то яка різниця, кого вона кохає – чоловіка чи жінку?

Мабуть, їй не варто було говорити з ним у такому ключі. Безперечно, було щось недоречне і, можливо, непристойне і тім, що доросла жінка ділилася інтимними подробицями з п’ятнадцятирічним хлопцем, але п’ятнадцятилітній Фергюсон був заворожений її відвертістю, бо жодного разу протягом його підліткового життя жодна доросла людина не висловлювалася перед ним так чесно й відверто про хаотичність та неоднозначність нюансів еротичного життя, тож навіть попри те, що він її зустрів буквально півгодини тому, Фергюсон вирішив, що Сідні Міллбенкс йому подобається, що вона йому страшенно подобається, і через те, що він сам мучився цими питаннями протягом останніх кількох місяців, намагаючись визначити, в якій частині спектру стосунків «хлопець-дівчина» він перебував і до якої зони належав: «хлопці й дівчата», «хлопці й хлопці» чи «то хлопці, то дівчата поперемінно», він відчув, що ця ковбойка з Каліфорнії, ця любителька чоловіків та жінок, ця людина, котра щойно увійшла в його життя і везла його до будинку тітки в Пало-Альто, може виявитися саме тою особою, з якою він зможе поговорити, не боячись глузування, образ та нерозуміння.

– Згоден, – сказав Фергюсон. – Не має значення, жінка це чи чоловік.

– Багато людей не поділяють цієї думки, Арчі. Гадаю, тобі про це відомо.

– Так, відомо, але я – це не «багато людей», я – це просто я, і химерність моєї ситуації полягає в тім, що єдиним, з ким я коли-небудь займався сексом, був іще один хлопець.

– Це дуже характерно для людей твого віку. Настільки характерно, що тобі не варто цим перейматися – якщо ти дійсно цим переймаєшся. Що з того, що це був хлопець?

Фергюсон розсміявся.

– Сподіваюся, що ти, принаймні, отримував задоволення, – сказала Сідні.

– Мені подобався сам секс, але через певний час я збагнув, що мені не подобається сам хлопець, тому я вирішив перервати стосунки.

– І тому зараз ти на роздоріжжі: як бути далі?

– Так. Допоки мені не трапиться нагода спробувати це з дівчиною, я дійсно не знаю, як мені бути далі.

– П’ятнадцять років – важкий вік, еге ж?

– Та я б не сказав. Він має свої плюси.

– Назви хоча б один.

Фергюсон заплющив очі, надовго замовк, а потім обернувся до Сідні й відповів:

– Найкраще в п’ятнадцять років є те, що цей вік триває лише рік.

Ані комарів, ані мух в Каліфорнії не було, і повітря в Пало-Альто пахло наче коробочка з-під терпко-солодких евкаліптових льодяників від кашлю, бо, як виявилося, евкаліпти росли там скрізь, випромінюючи пронизливий запах, котрий неначе прочищав носоглотку з кожним подихом. Евкаліптові льодяники від кашлю поширювалися в атмосфері північної Каліфорнії безкоштовно заради здоров’я й щастя тамтешнього населення!

З іншого боку, саме місто видалося Фергюсону химерним, більше схожим на поняття міста, аніж реальне місто. Воно було напівміським та напівсільським аванпостом цивілізації, чий творець не зробив у ньому допуску на бруд та недосконалість, і тому цей населений пункт виглядав нецікавим та несправжнім, то був такий собі Привид-вілль, населений людьми з чепурними зачісками та рівними білими зубами, поголовно вдягненими в красиву й модну повсякденну одіж. На щастя, Фергюсон провів у ньому небагато часу – сходив один раз із Сідні до бакалійного відділу найбільшого, найчистішого та найгарнішого супермаркету з усіх, що йому доводилося бачити в житті, з’їздив один раз на заправку, щоби залити палива в її примітивний «сааб» з двигуном як у газонокосарки (сім часток бензину на одну частку масла, яке також заливалося безпосередньо в бак), і двічі побував у місцевому арт-хаузі, де того тижня проходив фестиваль фільмів за участю Керол Ломбард («Мій слуга Годфрі», «Бути чи не бути»»), здебільшого тому, що, на думку Сідні, Мілдред сильно нагадувала Керол Ломбард, що Фергюсон, після нетривалих роздумів, визнав за правду. То були чудові комедії, і Фергюсон, передивившись їх, тепер не лише віднайшов собі нову актрису як предмет обожнювання, а й зміг по-новому поглянути на тітку Мілдред, котра сміялася на цих фільмах веселіше за будь-кого з глядачів, а оскільки матір Фергюсона часто розповідала йому, як її старша сестра глузувала з неї в юності за те, що вона дуже любила ходити в кіно, він подумав: А може, то любов пом’якшила жорстке ставлення тітки до того, що вона називала «дешевими розвагами для телепнів»? Чи вона була просто лицеміркою, яка намагалася принижувати сестру і в усьому нав’язувала їй свій вищий смак та інтелект, хоча сама потайки насолоджувалася тими «дешевими розвагами» так само, як і «телепні»?

Двічі вони втрьох їздили з Пало-Альто на цілоденні екскурсії в чорному «пежо» Мілдред, спершу – в середу до гори Тамальпаїс, звідки поверталися вздовж узбережжя, зупинившись на дві години в Бодега-Бей, де повечеряли в ресторані з видом на океан, а в суботу вибралися до Сан-Франциско. Друга поїздка викликала у приголомшеного Фергюсона цілу низку захоплених вигуків, коли вони мчали то вгору, то вниз крутими пагорбами, а потім зупинилися пообідати в китайському ресторані, де він вперше в житті скуштував дім сум (страву, яка була такою доброю, що його очі наповнилися слізьми, коли він наминав три різновиди пампушок – то були сльози вдячності, сльози радості та сльози від гострого соусу, аромат якого потрапляв йому у ніздрі), але того тижня Мілдред була здебільшого зайнята своїми курсами та студентськими конференціями, і це означало, що допоки вона не поверталася додому на вечерю о шостій або о шостій тридцять, Фергюсон був або один, або з Сідні, котра, як і він, мала десять тижнів відпустки від школи, а через те, що Сідні стверджувала, що вона – найлінивіша людина у світі (Фергюсон був переконаний, що цей титул належав винятково йому), переважну частину часу вони проводили, вилежуючись на ковдрах у дворі за будинком, який являв собою одноповерховий поштукатурений котедж з теракотовим дахом, або всередині будинку, принагідно заповненого книгами й платівками. То був перший будинок з усіх відвіданих Фергюсоном, який не мав телевізора, і в міру того, як спливали дні й він ближче знайомився з Сідні, його страшенно заінтригував процес перетворення майже гарненької ковбойки на просто гарненьку дівчину, а потім – на дуже гарну дівчину, бо її довгуватий ніс, який спершу видався йому вадою, тепер вражав його як надзвичайно оригінальний та привабливий, а сіро-блакитні очі, котрі спочатку здавалися такими звичайними, виглядали тепер надзвичайно жвавими й сповненими емоцій. Він знав її лише кілька днів, але вони вже були друзями, приблизно так само, здавалося йому, як вони були друзями з кузиною Френсі в тому стародавньому світі, який існував іще до пожежі в Ньюарку.