Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 100)

Так продовжувалося перші п’ять днів його візиту, тобто, ті три дні, які вони провели, не подорожуючи в автомобілі Мілдред, то були тихі, позбавлені подій дні, коли Фергюсон та Сідні вилежувалися на подвір’ї, розмовляючи про все, що спадало їм на думку, а не лише обговорюючи питання про те, хто з ким спав і чому, зокрема, про дівочі роки Сідні в Огайо, підліткові роки Фергюсона в Нью-Джерсі та Нью-Йорку, про різні способи викладення подій у книжках та кінофільмах, про радощі й розчарування, пов’язані з навчанням малих дітей, про те, як Мілдред і тішилася і водночас нервувала через те, що в її будинку живе племінник, тішилася з цілком зрозумілих причин, а нервувала тому, що вагалася – чи правильно вона вчинила, продемонструвавши синові своєї сестри спосіб свого життя, чим пояснювався той факт, що тітка попрохала Сідні ночувати в гаражній квартирі, допоки з ними був Фергюсон, щоби, за її словами, «не доводити хлопця до конфузу», що означало насправді її власний конфуз, а коли Фергюсон спитав Сідні, чому вона відкрилася й розповіла йому справжню історію буквально через кільканадцять хвилин після того, як зустріла його в аеропорту, гарненька ковбойка відповіла: «Я терпіти не можу лицемірства, ось чому. Бо воно означає, що ти не віриш у власне життя, ти боїшся його, а я у власне життя вірю, Арчі, і не хочу його боятися».

Близько четвертої вони піднімалися й пленталися до кухні готувати вечерю, продовжуючи розмову за чисткою картоплі та цибулі; між ними було дванадцять років різниці, котра парадоксальним чином здавалася більшою за різницю в п’ятнадцять років, яка відділяла Сідні від Мілдред, але при цьому Фергюсон відчував, що вони з Сідні були ближчими по духу, аніж Сідні з Мілдред, як двоє дворняжок, рівновіддалених від породистої представниці Стенфордського університету, він здогадувався, що тут йшлося скоріше про темперамент, а не про вік, але коли Мілдред нарешті поверталася додому о шостій чи о шостій тридцять, Фергюсон уважно придивлявся, як двоє жінок поводяться по відношенню до нього, знаючи, що Мілдред вдавала, наче між ними не було нічого особливого (хоча він знав, що було), тоді як Сідні вперто ігнорувала цей припис до лицемірства, осипаючи тітку ласкавими епітетами, котрі, схоже, з кожним днем завдавали їй дедалі більше дискомфорту. Безумовно, всі ці «радість моя», «дорогенька» та «янголятко» тішили б її, якби за столом разом з ними не сидів Фергюсон, а через п’ять днів він відчув, що між жінками виникла мовчазна сварка, спровокована його присутністю, і увечері шостого дня, який був передостаннім днем його відвідин, явно знервована й розбурхана Мілдред випила забагато вина і, насамкінець, втратила самовладання, втратила тому, що хотіла його втратити і вино послужило їй лише як детонатор. А дивовижним в її емоційному вибуху було те, він був спрямований не на Сідні, а на племінника, неначе він був причиною її проблем, і в ту ж мить, коли напад почався, Фергюсон збагнув, що Сідні говорила у нього за спиною, що ковбойка зрадила його.

– Відколи це ти став болгарином, Арчі? – спитала його Мілдред.

– Болгарином? – перепитав Фергюсон. – Це ви про що?

– Ти ж читав «Кандіда»? Пам’ятаєш болгар?

– Я вас не розумію.

– Содоміти-болгари. Пєдріли.

– А це іще що таке?

– Пєдріли? Це мужики, які один одного в сраку довбуть.

– Я все одно не розумію, про що ви кажете.

– Одна маленька пташка сказала мені, що ти довбеш у сраку інших хлопців. Або вони тебе довбуть.

– Маленька пташка?

У цей момент в розмову втрутилася Сідні:

– Облиш його, Мілдред. Ти п’яна як чіп.

– Ні, не п’яна, – відказала тітка. – Я під невеликим кайфом, і це дає мені право казати правду, а правда полягає в тім, мій любий Арчі, що тобі іще рано йти цим шляхом, і якщо ти не візьмеш себе в руки, то незчуєшся, як перетворишся на гея, і тоді вороття вже не буде. Боюся, в цій родині й так було забагато геїв, тож нам іще одного не вистачало!

Не кажучи ні слова, Фергюсон підвівся з-за столу й пішов до виходу.

– Ти куди зібрався? – спиталася Мілдред.

– Піду від вас, – відповів Фергюсон. – Ви поняття не маєте, про що кажете, тож я не збираюся сидіти тут і слухати вашу маячню.

– Арчі, кинь приндитися й повернися, – сказала Мілдред. – Нам треба поговорити.

– Ні, не треба. Я вже з вами наговорився, дякую.

І Фергюсон потупцював геть, стримуючи сльози, а вийшовши до коридору в фронтальній частині будинку, звернув ліворуч і рушив кахляною залою, в дальньому кінці якої розташовувалася спальня для гостей. Він почув здалеку, як поза його спиною сварилися Сідні та Мілдред, але не став прислухатися до їхньої розмови, а на той момент, коли він увійшов до кімнати й зачинив за собою двері, їхні голоси вже були надто приглушеними, щоби можна було розібрати слова.

Фергюсон сів на ліжко, обхопив обличчя долонями й запхикав.

Більше ні з ким не буду ділитися таємницями, наказав він собі, надалі – жодних необачних зізнань, жодних виявів довіри до людей, які не заслуговують на довіру. Якщо не можеш сказати те, що хочеш, всім, кому хочеш, то краще помовкувати й нікому нічого не казати.

Фергюсон зрозумів тепер, чому його матір завжди рівнялася на свою старшу сестру – і чому та завжди розчаровувала її. Надто вже вона розумна, сказав він собі. Така весела, коли їй хотілося бути веселою, така щедра, коли їй хотілося бути щедрою, але Мілдред бувала також і лихою як ніхто у світі, і тепер, коли Фергюсон обпікся об її злостивість, йому більше не хотілося мати з нею нічого спільного, він хотів одного: назавжди викреслити її зі свого життя. З тіткою Мілдред покінчено, покінчено і з Сідні Міллбенкс, котра подавала великі надії як подруга – та ж хіба можна дружити з тим, хто вдає з себе твого друга, але насправді таким не є?

Буквально через хвилину в двері постукала Сідні. Фергюсон знав, що то Сідні, бо вона гукала його по імені й питала, чи з ним все гаразд і чи можна їй увійти й поговорити з ним, але Фергюсон відповів, що не можна, бо він не хоче ані бачити її, ані говорити з нею, він хоче, щоби вона його не чіпала, але, на жаль, двері не мали замка, тому Сідні все одно прочинила їх, і Фергюсон побачив її обличчя й сльози, що струменіли у неї по щоках, а потім вона увійшла повністю, вибачаючись за те, що зробила, повторюючи, як заведена: Вибач, вибач, вибач!

– Пішла ти в сраку, пташко, – відказав Фергюсон. – Мені байдуже, вибачатимешся ти чи ні. Дай мені спокій – іди геть.

– Я – дурне базікало, – сказала Сідні. – Як починаю говорити, то вже не можу зупинитися. Я не хотіла, Арчі, клянуся, не хотіла.

– Авжеж хотіла. Видати таємницю – це вже погано саме по собі, а брехати – іще гірше. Тому не треба ще й брехати, добре?

– Чим я можу допомогти тобі, Арчі?

– Нічим. Просто йди геть.

– Благаю, Арчі, дозволь мені допомогти тобі.

– Окрім того, аби ти вшилася з цієї кімнати, є лише одне, чого я хочу.

– Скажи – що, і воно твоє.

– Пляшка віскі.

– Ти, мабуть, жартуєш.

– Пляшка віскі, бажано закоркована, а якщо відкоркована, то максимально повна.

– Тебе знудить.

– Послухай-но, Сідні, або ти принесеш її мені, або я піду й візьму її сам. Але я волів би не ходити туди прямо зараз, бо там моя тітка, а я не хочу бачити її.

– Гаразд, Арчі. Дай мені п’ять хвилин.

Отак Фергюсон отримав свій віскі – напівпорожню пляшку «Джоні Вокера», червона етикетка, яку особисто передала йому в руки Сідні Міллбенкс, напівпорожню пляшку віскі, яку Фергюсон волів вважати напівповною. Коли ж Сідні знову вийшла із кімнати, він почав сьорбати «Джоні Вокера» малесенькими ковточками і сьорбав доти, поки крізь щілини жалюзі не почали пробиватися вузенькі скалочки першого ранкового світла. І вже вдруге того року Фергюсон виригав спиртне на підлогу вже іншої домівки – та й відключився.

В Парижі було інакше. Геть усе в Парижі було пов’язане з самим відчуттям перебування в цьому місті та прогулянками паризькими вулицями з матір’ю та Гілом, з відвіданням першої індивідуальної виставки його матері в мистецькій галереї «Вентейль» на рю Бонапарт, з двома вечорами, проведеними в домівці старої знайомої Гіла на ім’я Вівіан Шрайбер, з відкриттям того факту, що, незважаючи на оцінки «задовільно» та «добре» в Ріверсайдській академії, він володів французькою достатньо добре, щоби мати можливість спілкуватися цією мовою без сторонньої допомоги, з висновком про те, що Париж – це місто, де йому хотілося б з часом жити. Ціле літо переглядаючи французькі фільми, Фергюсон, гуляючи вулицями Монмартру, не міг тепер позбутися відчуття, що ось-ось натрапить на молодого Антуана Дуанеля з фільму «Чотириста ударів», а йдучи Єлисейськими Полями, сподівався зустріти розкішну Джин Сіберг, коли та походжатиме у своїй футболці, розносячи примірники «Геральд Трибюн», тої самої газети, в якій працював його вітчим! Або, линучи набережною Сени і придивляючись до яток букіністів, не міг не згадати про опецькуватого власника книжкової крамниці, котрий пірнув у воду, щоби врятувати волоцюгу Мішеля Симона у фільмі «Будю, врятований з води». Париж був фільмом про Париж, агломерацією всіх паризьких кінофільмів, які передивився Фергюсон, і він відчував величезне натхнення, опинившись тепер в реальному Парижі, реальному в усій його пишній та стимулюючій реальності, однак водночас він не міг позбутися відчуття уявності, ілюзорності цього міста, міста, яке одночасно існувало в його голові і довкола нього, одночасно «там» і «тут», чорно-біле минуле й пишнобарвне сьогодення, і Фергюсону дуже подобалося переміщатися між цими двома вимірами, а думки його інколи рухалися настільки швидко, що минуле змішувалося з сьогоденням в одне ціле.