Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 102)

Опісля, коли Гіл з матір’ю садовили Вівіан у таксі, молода вдова обхопила долонями лице Фергюсона, поцілувала в кожну щоку й сказала: «Повертайся до мене, коли трохи подорослішаєш, Арчі. Гадаю, ми з тобою станемо добрими друзями».

В інтервалі між поїздками до Каліфорнії та Парижа було спекотне літо в Нью-Йорку, баскетбол на відкритому майданчику в Ріверсайд-парку, чотири-п’ять вечорів на тиждень, проведених в кінотеатрах з кондиціонерами, американські романи та повісті, які залишав йому Гіл на нічному столику, і недбале планування власного часу, через яке Фергюсон застряг у місті, тоді як всі його шкільні друзі пороз’їжджалися на липень та серпень деінде, вже не кажучи про дев’ятнадцятирічного Джима, який працював вожатим в таборі в Массачусетсі, та про Емі, яка примудрилася організувати власну відправку до Вермонту для участі в двомісячній програмі «занурення» у французьку мову – він мав би зробити те ж саме і неодмінно зробив би, якби йому не забракло клепки поговорити про це з матір’ю та Гілом, які, поза сумнівом, спромоглися б заплатити за навчання. Дядько Ден та тітка Ліз такої можливості не мали, але балакуча Емі вибила необхідну суму у своєї бабусі з Чикаго та старого цапа з Бронксу – і ось вона вже надсилає йому жартівливо-дражливі поштівки з лісів Нової Англії («Шер кузен, слово «con» французькою означає зовсім не те, що я гадала. Його англійським відповідником є «мудак» або «бовдур», а не те, що можна подумати. Тоді як «queue», що означає «хвіст», означає французькою також і те, про що можна подумати. До речі: чим займається зараз мій любий бовдур в Нью-Йорку? Тобі, мабуть, спекотно, Арчі? Чи то ти тільки вдаєш, що у тебе з лоба піт капає? Цьом-цьом, мій любий, твоя Емі), а Фергюсон тим часом страждав, обливаючись потом, від нелюдської манхеттенської спеки, вкотре застрягнувши в іще одному відтинку часу, позначеному мареннями мастурбацій та неприємно настирливими полюціями.

Найголовнішою темою домашніх розмов був того літа «Лінкольн-центр», а також задавнена суперечка Гіла з колегами через новий Філармонічний зал, котрий, нарешті, збиралися відкрити двадцять третього вересня. Цей «огидний чиряк» (як висловився про нього дід Фергюсона) був частиною місцевого ландшафту стільки, скільки Фергюсон з матір’ю жили в Нью-Йорку – гігантський, тридцять акрів завбільшки, проект зі знесення нетрів, фінансований грошима Рокфеллера, проект, який знищив сотні будівель і позбавив житла тисячі людей заради спорудження так званого «культурного центру». Всі ці гори ґрунту та цегли, всі ці парові екскаватори та копри, всі ці ями у землі, увесь цей оглушливий шум докучали мешканцям району протягом багатьох років, і тепер, коли перша споруда Лінкольн-центру шістнадцять акрів завбільшки була майже готовою, почала назрівати суперечка, якій судилося перерости в один з найзапекліших скандалів за всю історію міста. Розмір проти акустичного балансу, самовпевненість та претензійність проти математики й здорового глузду, і в гущавині всього цього був Гіл, оскільки ворожнечу спровокувала саме «Геральд Трибюн», зокрема двома людьми, з якими він тісно співпрацював у цій газеті: художнім директором Віктором Лоурі та колегою, музичним критиком Бартоном Крозетті, котрі здійснювали агресивну кампанію з розширення кількості крісел в початковому проекті нового залу, тому що, наполягали вони, таке велике місто, як Нью-Йорк, заслуговувало на дещо більше й краще. Більше – так, погоджувався Гіл, але не краще, оскільки акустика залу була розрахована під аудиторію з двох тисяч чотирьохсот крісел, а не двох тисяч шестисот, і хоча архітектори та інженери, відповідальні за план, заявили, що якість звуку буде іншою (другими словами – «гіршою» або «неприйнятною»), міська влада підкорилася вимогам «Геральд Трибюн» і збільшила розмір залу. На думку Гіла, ця капітуляція означала непоправні втрати для майбутнього оркестрової музики в Нью-Йорку, але тепер, коли збільшений варіант споруди був майже готовий, йому не залишалося нічого іншого, як сподіватися, що результат буде не таким катастрофічним, як він боявся. А якщо ні, якщо результат виявиться повною мірою таким поганим, як він і очікував, то Гіл збирався в такому разі розпочати свою власну публічну кампанію з порятунку «Карнегі-холу», який міська влада вже зібралася знести.

Того літа жартом сезону в їхній родині був такий: Що означає хаб? Відповідь: Ляп!

Гіл жартував, бо інакше злився б, а жити, тримаючи в душі зло, не можна, сказав він Фергюсону, бо це – безглуздо й самодеструктивно, а також жорстоко по відношенню до людей, які сподіваються, що ти не гніватимешся, особливо якщо причина цього гніву знаходиться поза межами твого впливу.

– Ти розумієш, про що я, Арчі? – поцікавився Гіл.

– Не впевнений, – відповів Фергюсон. – Мабуть.

(«Не впевнений» мало віддалений стосунок до вулканічного виверження гніву Гіла проти Маргарет на старій квартирі в Західній частині Центрального парку. «Мабуть» було засвідченням того факту, що з того вечора він більше не бачив, щоби його вітчим знову втрачав самовладання в такому грандіозному масштабі. Могло бути лише дві причини, які пояснювали зміну, яка відбулася в душі у Гіла: 1) Його характер з часом покращився або 2) Співжиття з матір’ю Фергюсона зробило Гіла кращим, спокійнішим та щасливішим чоловіком. Фергюсон пристав на друге пояснення, і не лише тому, що йому хотілося вірити в нього, а тому, що він знав: вірним є саме цей варіант відповіді.)

– Я не можу сказати, що це питання є для мене неістотним, – продовжив Гіл. – Все моє життя – це музика. Все моє життя – це писати про музику, яка виконується в нашому місті, і якщо це виконання тепер погіршиться з-за безтолкових рішень благонамірених, але не надто розумних людей, серед яких, з жалем мушу констатувати, є і мої друзі, то я злитимуся, злитимуся так, що навіть подумував би піти з газети – лишень для того, щоби продемонструвати їм, настільки серйозно ставлюся я до цієї справи. Але який з цього буде толк – для мене, для тебе, для твоєї матері чи когось іншого? Гадаю, ми зможемо певний час прожити без моєї зарплати, якщо б довелось, але річ у тім, що я люблю свою роботу й не хочу її кидати.

– І не треба кидати. Хоч які б проблеми там не виникли, кидати не треба.

– Вони все одно довго не протримаються. «Геральд Трибюн» потерпає від фінансової скрути, і я маю сумніви, що вона протримається довше, ніж іще два-три роки. Тому я можу потонути разом з кораблем. Я, вірний до останнього матрос, стоятиму поруч з божевільним капітаном, який завів нас у небезпечні води.

– Жартуєш, еге ж?

– І давно ти вважаєш мене жартівником, Арчі?

– «Геральд Трибюн» – кінець… Пам’ятаю, як ти вперше мене привів туди, як мені там сподобалося, мені й досі дуже подобається, коли ми з тобою удвох заходимо туди. Важко повірити, що її більше не буде. Я навіть подумав… втім, то я так….

– Подумав що?

– Ну… що колись….хоча зараз це звучить по-дурному… що колись і я там працюватиму.

– Чудова ідея. Я зворушений, Арчі, глибоко зворушений, але з якого дива хлопцю з твоїми талантами захотілося стати газетярем?

– Не газетярем, а кінокритиком. Я міг би писати про фільми так само, як ти пишеш про музику.

– А мені завжди здавалося, що ти колись будеш знімати власні фільми.

– Навряд чи.

– Але ж ти так любиш кінофільми…

– Люблю дивитися, але не впевнений, що любитиму знімати їх. Знімати фільм – довго, а під час зйомок я не матиму можливості дивитися інші фільми. Розумієш, про що я кажу? Якщо мені найбільше подобається дивитися фільми, то найкращою роботою для мене було б дивитися їх якомога більше.

Шкільний рік тривав уже близько місяця, коли новий зал відкрився гала-концертом Нью-Йоркського філармонічного оркестру під проводом Леонарда Бернштайна. Ця подія вважалася настільки важливою, що її транслювала телекомпанія CBS – прямий загальнонаціональний репортаж, який мали змогу подивитися американці в кожному куточку країни. Наступними днями там дали концерти найвідоміші симфонічні оркестри Сполучених Штатів (з Бостону, Філадельфії та Клівленда), і наприкінці тижня преса і публіка винесли свій вердикт стосовно акустичної якості концертного залу Лінкольн-центру. ФІАСКО В ФІЛАРМОНІЇ, йшлося в одному заголовку. ФІЛАРМОНІЧНА КАТАСТРОФА, гласив другий. ФІЛАРМОНІЧНЕ ФУФЛО, сповіщав третій. Вочевидь, редакторам газет сподобалося поєднання звуків «ф», яке злітало з вуст обурених меломанів, професійних огудників та ресторанних жартунів. Однак знайшлися й ті, хто був іншої думки. Ці люди стверджували, що результат вийшов не таким вже й поганим – знову спалахнула суперечка між прихильниками та противниками, і ці нецивілізовані дебати лунали в Нью-Йорку іще багато місяців та років.

Фергюсон слідкував за подіями через свою лояльність до Гіла, задоволений тим, що вітчим опинився серед переможців суперечки попри ту шкоду, яку дефективний зал завдавав барабанним перетинкам місцевих знавців класичної музики, а одного разу вдень у неділю навіть постояв перед Карнегі-холом разом з Гілом та матір’ю, тримаючи транспарант з написом «Врятуйте мене!», але в основному Фергюсону було байдуже, бо його думки фокусувалися, загалом, на шкільних проблемах та нескінченному пошуку кохання – навіть коли всі газети Нью-Йорка закрилися під час страйку друкарів, котрий тривав від початку грудня й до останнього дня березня, і котрий він щедро розтлумачив як довгожданий відпочинок для Гіла.