Публікація. Його стаття була не рецензією, а оглядом, розбором однакових, але протилежних достоїнств двох фільмів, про які Фергюсон не раз задумувався протягом кількох останніх місяців. Цей огляд з’явився в жалюгідному, недбало надрукованому шкільному двотижневику під назвою «Ріверсайдський бунтар», восьмисторінковій широкоформатній газеті, котра публікувала позавчорашні новини про міжшкільні спортивні змагання, статті про безглузді шкільні проблеми (погіршення якості харчів у їдальні, рішення директора заборонити слухати транзисторні радіоприймачі на перервах між уроками), а також вірші, оповідання, інколи – малюнки, виконані учнями, які мнили себе поетами, письменниками та художниками. Містер Данбар, який того року читав у Фергюсона англійську мову та літературу, був радником-редактором «Бунтаря» на добровільних началах і всіляко заохочував юних кіноманів писати якомога більше статей, стверджуючи, що газеті конче потрібна нова кров, а регулярні матеріали про фільми, книги, живопис, музику й театр будуть кроком у вірному напрямку. Заінтригований та втішений проханням містера Данбара, Фергюсон всівся за роботу над статтею про «Чотириста ударів» та «На останньому подиху» – його улюблені французькі фільми останнього літа, і тепер, коли він сам побував у Франції, здавалося само собою зрозумілим, що він має розпочати свою кар’єру як кінокритик, написавши про тенденцію в кінематографі під назвою «Нова французька хвиля». Фергюсон стверджував, що окрім тої обставини, що обидва фільми були чорно-білими й знятими в сучасному Парижі, нічого спільного вони між собою не мали. Ці два мистецьких витвори радикально різнилися за тональністю, чуттєвістю й технікою оповіді, настільки радикально, що було би безглуздо порівнювати їх, а іще безглуздіше – марнувати хоча б хвилину на те, щоби вияснити, який з цих двох фільмів кращий. Про Трюффо він написав так: «шалений реалізм, ніжний, але жорсткий і тверезий, глибоко людяний, неухильно чесний, ліричний». А про Годара – отаке: «щербатий і руйнівний, привабливий, бентежно грубий, кумедний та жорстокий, з постійними жартівливими алюзіями на американські фільми, революційний». Ні, написав Фергюсон в останньому параграфі, він не схилиться на бік жодного з цих фільмів, бо любить їх обидва, так само, як любить вестерни з Джиммі Стюартом та мюзикли з Басбі Берклі, як любить комедії з братами Марксами та гангстерські фільми з Джеймсом Кегні. «Навіщо віддавати перевагу?», запитував він. Інколи нам хочеться вп’ястися зубами в товстий соковитий гамбургер, а інколи ніщо не смакує нам так добре, як круто зварене яйце або солоний крекер. «Мистецтво – це бенкет, – виснував Фергюсон, – де кожна страва на столі кличе нас, запрошуючи з’їсти її й отримати задоволення».
Куріння. У неділю вранці, тиждень потому, як Фергюсон з’їздив до Кембриджа, дві родини Шнайдерманів увіпхнули шестеро своїх тіл в орендований легковий універсал і подалися на північ до округу Датчесс, де зупинилися пообідати в «Бікмен-Армз» у Рейнбеку, а потім розсипалися в різних напрямках по місту. Як і зазвичай, матір Фергюсона зникла зі своєю фотокамерою, і ніхто її не бачив, аж доки не настав час повертатися до Нью-Йорка. Тітка Ліза відхилилася від основного маршруту, щоби понишпорити в антикварних крамницях, а Гіл з дядьком Деном увібралися назад до авто і сказали, що хочуть помилуватися осінньою листвою, тоді як насправді вони збиралися обговорити дедалі гірший стан здоров’я свого батька, якому було вже вісімдесят з гаком, і якому раптово знадобився цілодобовий паліативний догляд. Фергюсону та Емі було нецікаво роздивлятися в крамницях антикварні меблі та милуватися зміною кольорів помираючої листви, тому вони, помітивши, як матір Емі звернула ліворуч, самі звернули праворуч і йшли доти, поки не опинилися на краю міста, де надибали маленький пагорбок, і досі вкритий зеленою травою, таку собі купку м’якої землі, яка наче просилася, щоби вони сіли на неї (що вони принагідно й зробили), і через кілька секунд Емі занурила руку в кишеню, видобула звідти пачку «Кемелу» без фільтра і запропонувала Фергюсону цигарку. Він анітрохи не вагався. Вже давно було пора скуштувати одну з цих рако-небезпечних паличок, сказав він собі, давно, пора Пане-Спортсмен-Який-Ніколи-Не-Курив-Бо-Це-Шкідливо-Для-Легенів; ясна річ, він кашляв після кожної з трьох перших затяжок, ясна річ, у нього трохи паморочилося в голові, ясна річ, Емі сміялася з нього, спостерігаючи, як Фергюсон робить все те, що неодмінно роблять всі курці-початківці, але потім він призвичаївся й почав отримувати задоволення, а трохи згодом вони з Емі вже говорили, говорили так, як не говорили вже рік – без жартівливих приколів, образ та звинувачень, уся колишня злостивість та накручене неприйняття розвіялися мов дим, що зміївся з їхніх вуст і танув у осінньому повітрі. А потім вони кинули говорити й просто сиділи, раді бути друзями знову, більше не сварячись, більше ніколи не сварячись, і в якийсь момент Фергюсон, обхопивши її за плечі уявним борецьким прийомом, тихо каркнув їй у вухо: «Дай іще одну цигарку, будь ласка».
Втрата. В старшому класі навчався хамовитий та тому цікавий хлопець на ім’я Террі Міллз, талановитий нікчема, котрий знав більше за всіх у школі про те, що не слід було знати хлопцям-підліткам. Він був постачальником віскі для суботніх гулянок, поширювачем пігулок амфетаміну для тих, хто хотів швидко «відлетіти» і не спати цілу ніч, продавцем марихуани для тих, хто віддавав перевагу більш витонченому способу кайфування, а також він був звідником, який допомагав хлопцям втратити цноту, водячи їх до борделю на Західній Вісімдесят другій вулиці. Один з найбагатших хлопців у школі, пухкенький та саркастичний Террі Міллз мешкав зі своєю розлученою і часто відсутньою матір’ю в міському особняку між Колумбус-авеню та Західною частиною Центрального парку, і хоча багато що в його поведінці Фергюсону видавалося відштовхуючим і неприйнятним, він не міг не відчувати до нього мимовільної симпатії. Як стверджував Террі, цілі легіони хлопців з Ріверсайдської академії – як у минулому, так і в сьогоденні – позбулися своєї невинності в номерах борделю на Вісімдесят другій вулиці, де він і сам побував два роки тому, пішовши до десятого класу, тому тепер, коли Фергюсон сам влився в шеренги старшокласників, чом би йому не відвідати з візитом цю чарівливу сферу чуттєвих насолод?
Їхня розмова відбулася вдень у понеділок за обідом, у понеділок після того недільного дня, який Фергюсон провів у Рейнбеку, покурюючи з Емі цигарки, а наступного ранку Террі доповів йому, що вже все готове на п’ятницю четверту дня, що не було б проблемою для Фергюсона, бо його комендантську годину було продовжено до шостої вечора, і, на щастя, він мав при собі двадцять п’ять доларів, котрі мали знадобитися йому для того, щоби «стати дорослим чоловіком», хоча Террі й досі плекав надію, що місіс М., директорку закладу, вдасться умовити надати Фергюсону учнівську знижку. Не знаючи, чого очікувати, й не убачивши борделів ніде, окрім як на екрані низькопробних голлівудських вестернів, Фергюсон увійшов до апартаментів на Вісімдесят другій вулиці без попередніх уявлень в голові, де не було нічого, окрім цілковитої невизначеності, абсолютного нуля. То була одна з великих квартир, характерних для Верхнього Вест-сайду, з облупленою штукатуркою та жовтіючими стінами, колись елегантне помешкання, в якому, безсумнівно, жив якийсь відомий нью-йоркський городянин зі своєю численною родиною, але відвідувач забував про штукатурку та стіни, коли опинявся у просторій вітальні з шістьома молодими жінками, професійними коханками, які сиділи довкола на стільцях та диванах в різних стадіях оголення, причому дві з них були повністю роздягненими, і завдяки цьому стали першими голими жінками, яких Фергюсон побачив у своєму житті.
Він мав зробити вибір. Проблема полягала в тім, що він поняття не мав, яка з цих шести жінок стане найкращою коханкою для недосвідченого незайманця незрозумілої сексуальної орієнтації, чия інтимна історія наразі обмежувалася одним партнером чоловічої статі, і він мав обирати швидко, бо йому було ніяково оцінювати цих дівчат поглядом, наче вони були пакунками секс-товару без мозку та душі. Тому Фергюсон відкинув чотирьох частково вдягнених жриць кохання і звузив свій вибір до двох повністю оголених, щоби потім не було неприємних сюрпризів; раптом все стало вкрай просто і зовсім неважко, оскільки одна з тих двох була опецькуватою й цицькатою пуерторіканкою багато за тридцять, а друга – привабливою чорношкірою дівчиною, яка явно була лише на кілька років старшою за Фергюсона, худорлява фея з маленькими грудьми, коротким волоссям, довгою шиєю та навдивовижу гладенькою шкірою, яка обіцяла бути значно приємнішою на дотик, аніж будь-яка шкіра, до якої він доти торкався.
Звали її Джулія.
Він вже заплатив свої двадцять п’ять доларів схожій на тумбу місіс М., яка безперервно курила (виявилося, що для початківців знижки не передбачені), а через те, що Террі гучно й грубо заявив, що Фергюсонів пісюн іще ніколи не був всередині «кицьки», не було сенсу вдавати, що він вже ступав на цю стезю раніше, і в даному випадку ця стезя вела вузьким коридором до тісної кімнати без вікон, з ліжком, раковиною та стільцем. Коли Фергюсон ішов позаду Джулії, втупившись в її привабливу сідничку, яка злегка погойдувалася, набряк в його штанях поступово зростав, а коли вони увійшли до кімнати, Джулія наказала йому роздягтися. Побачивши його пеніс, вона сказала: «Ти швидко збуджуєшся, хлопчику», і це Фергюсону страшенно сподобалося, бо він знав, що був достатньо жвавим, щоби сотворити більше швидких стояків, аніж більшість дорослих клієнтів. Раптом він відчув себе щасливим, знервованість та переляк хутко зникли, незважаючи на те, що він іще не знав реальних правил гри. Коли він спробував поцілувати Джулію в губи, вона відсахнулася й сказала: «Ми цього не робимо, милий, прибережи поцілунки для своєї дівчини», але не мала нічого проти, коли він погладив руками її маленькі груди та поцілував їй плечі. Йому було дуже приємно, коли дівчина вимила його пеніс милом з теплою водою в раковині, а потім стало іще приємніше, коли він погодився на дещо під назвою «п’ятдесят на п’ятдесят», іще не знаючим, що це таке (мінет плюс злягання); вони лягли разом у ліжко і перша половина отого «п’ятдесят на п’ятдесят» виявилася настільки приємною, що Фергюсон злякався, що не дотягне до другої половини, але якимось чином це йому вдалося, і це була найприємніша частина всієї пригоди, давно омріяне, давно сподіване давно відкладуване входження в тіло іншої людини, сам акт парування, і настільки потужною були відчуття, спричинені перебуванням всередині, що Фергюсон не втримався й кінчив майже миттєво, настільки швидко, що пожалкував про брак самоконтролю, пожалкував, що не зміг відтягнути оргазм хоча би на кілька секунд.
