Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 103)

Емі розірвала стосунки зі своїм минулорічним кавалером, якого Фергюсон так жодного разу й не побачив і не знав його імені, але швидко знайшла собі нового «інтимного приятеля» під час поглибленого вивчення французької у Вермонті. То був якийсь хлопець, котрий жив у Нью-Йорку і тому disponible pour les rencontres chaque weekend[17], що знову позбавило Фергюсона будь-яких шансів, забравши у нього навіть саму думку про завоювання фортеці під назвою «Серце Емі». Те ж саме стосувалося й привабливих дівчат зі Ріверсайдської академії – всі вони були зайняті й недосяжні, так само, як і рік тому, і це означало, що Ізабелла Крафт була не більше ніж примарною феєю, що бігала лісами його фантазій, ілюзорною істотою, яка уявлялася йому під час стояка вночі, може, реальнішою за міс Вересень, але ненабагато.

Фергюсон інколи думав: «От якби Енді Коен не казав отих слів минулої весни! От якби їхні прості стосунки не стали такими безладними й незносними!» Ні, він не став знову симпатизувати Енді Коену, але ситуація в десятому класі складалася для нього таким чином, що оті їхні розваги в квартирі на Західній 107-й вулиці знову почали видаватися йому привабливими, принаймні з тої точки зору, що значно краще було б зустрічатися хоча б з кимось, аніж ні з ким. З іншого боку, муза Онана ніколи не приходила до нього у вигляді чоловічого тіла. То завжди була особа жіночої статі, котра заповзала до нього під ковдру – якщо не Ізабелла Крафт, яка вислизала зі свого червоного бікіні й притулялася до нього своїм тілом, то Емі, або – і йому це здавалося химерним – Сідні Міллбенкс, дволика ковбойка, яка вдарила його ножем у спину, або ж Вівіан Шрайбер, котра сказала йому не більше п’яти десятків слів і котра годилася йому в матері, але вони все одно приходили до нього, оті дві жінки з його мандрів через континенти й океани в липні та серпні, і Фергюсон нічого не міг вдіяти, щоби не дати їм заходити в свої думки.

Контраст видавався вельми чітким: жорсткий бар’єр між тим, чого він хотів, і тим, що дозволяли йому мати обставини, м’яка плоть жінок, які будуть для нього недоступними іще рік чи два – і тверді пісюни хлопців, які можна було посмакувати вже зараз, якби виникла така нагода, неможливе проти можливого, нічні фантазії супроти реалій дня, кохання з одного боку – і підліткова хтивість з іншого, все таке чітке й однозначне, але потім Фергюсон виявив, що лінія була накреслена не так чітко, як йому здавалося, що кохання могло існувати по обидва боки того ментального бар’єру, і воно могло дати йому те, що, за словами ковбойки, дало і їй самій, тож усвідомлення цього по відношенню до себе після того, як він відштовхнув небажане кохання Енді Коена, стало для Фергюсона шоком і налякало його, налякало настільки, що він ледь не втратив здатності розуміти – хто він такий.

Наприкінці вересня він поїхав з Нью-Йорка до іще одного далекого краю, до Кембриджу в штаті Массачусетс, щоби провести тиждень в гостях у свого кузена Джима. Цього разу Фергюсон подорожував не літаком, а проїхав п’ять з половиною годин двома автобусами до Бостона з пересадкою в Спрінгфілді. То була його перша за все життя далека поїздка на автобусі; а потім – дві ночівлі в гуртожитку Массачусетського інституту технології в кімнаті у Джима на ліжку його сусіда, який поїхав у п’ятницю додому й мав повернутися лише в неділю увечері. Плани у них були розпливчасті. Обдивитися довкола. Пограти один на один в баскетбол у спортзалі в суботу вранці, відвідати в МІТ кілька лабораторій, ознайомитися з Гарвардським студмістечком, погуляти в Бостоні в районі Бек-Бей та на майдані Коплі-сквер, пообідати або повечеряти в Гарвард-сквер, сходити на фільм до кінотеатру «Бреттл», тобто, сказав Джим, що це мав бути імпровізований уїк-енд без жорсткого розкладу, оскільки мета приїзду полягала в тім, щоби «повештатися й провести якийсь час разом», а чим вони, насамкінець, займуться конкретно, особливого значення не мало. Фергюсон був у захваті. Ба більше ніж у захваті – він аж з трусів вистрибував від приємного передчуття, і одна лише думка про уїк-енд в компанії Джима вмить розігнала хмари, які купчилися над його головою, і небо знову стало яскраво-блакитним. Не було людини кращої за Джима, не було людини добрішої та щедрішої за Джима, не було нікого чарівнішого за Джима, і протягом всієї автобусної поїздки до Бостона Фергюсон тільки й думав про те, що йому страшенно поталанило породичатися з таким чудовим зведеним кузеном. Він любив його, казав він собі, «любив кожну його часточку», і знав, що Джим також любить його, бо багато разів у суботу вранці навчав його, незграбного дванадцятирічного хлопця, грати в баскетбол в Ріверсайд-парку, хоча міг би зайнятися тисячею інших справ, Джим любив його, бо запросив до Кембріджа не просто так, а «повештатися й провести якийсь час разом», і тепер, коли Фергюсон скуштував принади інтимності між двома хлопцями, він ладен був піти на все, щоби опинитися голим в обіймах у Джима, щоби той його цілував, пестив і кохав у дупу, так-так, саме кохав у дупу, хоча цього не трапилося з ним жодного разу, коли він зустрічався з Енді Коеном минулої весни; він зробить все, що його попрохає Джим, бо це було кохання, велике й палке кохання, яке палатиме в його душі до скону, і якщо Джим виявиться таким самим бісексуальним хлопцем, на котрого, як відчував Фергюсон, перетворювався і він сам (що, звісно, було абсолютно нереально), то в такому разі поцілунок Джима заніс би його аж до брами раю. Отакі слова сказав собі Фергюсон, думаючи такі думки під час поїздки до Бостона: «Аж до брами раю».

То був найщасливіший тиждень в його житті – і також найсумніший. Найщасливіший тому, що перебування в компанії з Джимом наповнювало його відчуттям захищеності й безпеки під затишним німбом спокійної впевненості старшого хлопця, коли Фергюсон кожної миті міг розраховувати на те, що Джим вислухає його так само уважно, як і він вислуховував його, і Джим жодного разу не поставився до нього зневажливо, зверхньо, жодного разу не проігнорував мовчки його слова. Розкішні сніданки в маленькому кафе напроти готелю «Чарльз», розмови про космічну програму та математичні загадки, про величезні комп’ютери, які одного дня будуть такими маленькими, що вміщатимуться на долоні, подвійний сеанс з фільмами «Касабланка», де грав Хемфрі Богарт, та «Мати й не мати» в театрі «Бреттл» суботнього вечора, і було багато такого, за що він був вдячний Джиму в ті довгі години, які вони провели один з одним в проміжку від п’ятниці до полудня в неділю. Але при всьому цьому був постійний біль через усвідомлення того, що сподіваного поцілунку не буде, що, будучи з Джимом, він не міг бути з ним, що оце «мати і не мати» означало цілковиту неможливість відкрити свої почуття без того, щоби наразитися на небезпеку вічного приниження. А найгіршим з усього було дивитися на голе тіло свого кузена в роздягалці після гри в баскетбол один на один, стояти голим поруч і не мати змоги простягнути руку й доторкнутися кінчиками пальців до стрункого м’язистого тіла його забороненого об’єкту кохання, а потім, в неділю вранці у Фергюсона визрів відчайдушний і нахабний план: промацати ситуацію, походивши кімнатою в гуртожитку абсолютно голим щонайменше годину, або спитатися в Джима, чи не бажає він, аби йому зробили масаж, чи не хоче він, щоб Фергюсон сів до нього на ліжко і почав дрочити на його очах, але на це він так і не наважився, а споглядання оголеного тіла Фергюсона – як і слід було чекати – не викликало, що там вже й казати, жодної реакції від його гетеросексуального кузена, бо Джим уже декого кохав – дівчину з Маунт-холіок на ім’я Ненсі Хаммерштайн, яка приїхала в неділю й пообідала з ними разом, бездоганно пристойну й розумну дівчину, котра бачила в Джимові точнісінько те ж саме, що бачив у ньому й Фергюсон, який, попри своє щастя спілкуватися з Джимом, все одно того уїк-енду дуже засмутився, бо до болі прагнув поцілунку, якого він так і не дочекався, розуміючи, яким самообманом була сама думка про нього, тож Фергюсон, сидячи в автобусі, який віз його в неділю назад до Нью-Йорка, трохи поплакав, а потім, коли сонце зайшло і автобус оповила темрява, поплакав сильно. Він збагнув, що в ті дні плаче дедалі більше…. бо хто я? – питав він себе… ким стану в майбутньому?… і чому я так вперто намагаюся ускладнити життя самому собі?

Він мав подолати це – або померти, але оскільки в свої п’ятнадцять з половиною років Фергюсон помирати не збирався, він зробив усе можливе, щоби подолати свою депресію, зі спонтанною одержимістю кинувшись у вир суперечливих устремлінь. На той час, коли розпочалася й через два тижні завершилася Кубинська ракетна криза, коли бомби не впали й війни оголошено не було, коли жодної реальної війни на обрії не лишилося окрім перманентно – і надовго – присутньої війни «холодної», Фергюсон встиг надрукувати свою першу рецензію на фільм, викурив свою першу цигарку і втратив цноту з двадцятиоднорічною проституткою в невеличкому борделі на Західній Вісімдесят другій вулиці. Наступного місяця Фергюсон потрапив до шкільної баскетбольної команди, але через те, що він був одним з лише трьох десятикласників зі складу в десятеро гравців, йому рідко вдавалося вийти на майданчик більш ніж на одну-дві хвилини за гру.