Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 106)

Невдовзі він опинився в команді ліги, яку спонсорувала Вест-сайдська асоціація молодих християн. То також був баскетбол, йому також подобалося грати, але навіть попри те, що його вважали найсильнішим гравцем команди, все було інакше, не могло не бути інакше, бо змінилося назавжди. Більше не було червоно-жовтих уніформ. Більше не було автобусних поїздок. Їхні фанати більше не вітали їх бадьорими вигуками з трибун. А Чакі Шоуолтер більше не гепав у свій бас-барабан.

На початок 1964 року майже сімнадцятирічний Фергюсон вже встиг опублікувати іще з десяток кінооглядів під наставництвом містера Данбара, часто з допомогою Гіла, в таких аспектах, як прозовий стиль, манера висловлення думок і завжди нагальна проблема, яка полягала в тім, щоби чітко усвідомити, що хочеш сказати, а потім сказати це якомога виразніше й дохідливіше. Зазвичай його статті торкалися по черзі то американських тем, то іноземних, наприклад, після дослідження мови в комедіях з участю Вільяма Клода Філдса йшла рецензія на «Семеро самураїв» або на індійський фільм «Пісня дороги», за «Прогулянкою під сонцем» слідували «Аталанта» і «Я – втікач-каторжанин», за яким ішло «Солодке життя». То був елементарний різновид критики, спрямований не на судження про ті чи інші аспекти фільму, а на передачу емоцій, котрі виникали під час його перегляду. Мало-помалу його твори поліпшувалися, мало-помалу його дружба з вітчимом поглиблювалася, і чим більше Фергюсон ходив у кіно, тим більше йому хотілося дивитися його, бо відвідини кінотеатру були не стільки потребою, скільки пристрастю, і чим більше фільмів він споживав, тим більшим ставав його апетит до їх перегляду. Серед кінотеатрів, котрі Фергюсон відвідував найчастіше, були «Нью-Йоркер» на Бродвеї (буквально за кілька кварталів від його квартири), «Симфонія», «Олімпія» та «Маяк» на Верхньому Вест-сайді, «Елджин» в Челсі, «Блікер-стріт» та «Сінема-Віллидж» в центрі міста, «Париж» поруч з готелем «Плаза», «Карнегі» біля Карнегі-холу, «Баронет», «Корона», а також «Сінема» 1-й і 2-й в районі Іст-Сикстіз; після перерви в кілька місяців він знову сходив до «Талії», де після дванадцяти відвідин йому належало натрапити на Енді Коена. На додаток до комерційних кінотеатрів був також Музей сучасного мистецтва – незамінний ресурс класичних фільмів, і тепер, коли Фергюсон мав членську картку (подарунок від Гіла та матері на знак його шістнадцятиріччя), він міг ходити на будь-який з цих фільмів просто пред’являючи цю картку на вході. Скільки ж фільмів передивився він за отой відрізок часу з жовтня 1962 року по січень 1964-го? Якщо брати в середньому по два фільми щосуботи й щонеділі та іще один у п’ятницю, то виходила загальна цифра в триста фільмів – аж шістсот годин, просиджених у темряві, тобто двадцять п’ять повних діб, враховуючи хвилини, втрачені через сон чи п’яне забуття – майже місяць свідомого життя з тих п’ятнадцяти, що процокали в небуття.

Він викурив також іще одну тисячу цигарок (як з Емі, так і без неї) і продовжив свій роман з міцними алкогольними напоями, випивши наступного року триста склянок шотландського віскі найкращих сортів під час суботніх гулянок, влаштованих Террі Міллзом та його так само розпусними послідовниками. Фергюсон більше не блював на килими з перепою, а просто «від’їжджав» тихо й задоволено в куточку кімнати, цілеспрямовано прагнучи алкогольного забуття, щоби вигнати зі своїх думок померлих і про5клятих, дійшовши висновку, що життя без прикрас є надто жахливим, аби його спокійно сприймати, і що споживання рідин, призначених для притуплення почуттів, вносить спокій в його розбурхане серце, але при цьому було важливо проявляти обережність і не заходити надто далеко. Саме тому п’янки планувалися тільки на уїк-енд, і то не на кожний уїк-енд, а через один, і Фергюсону було дивно, що він ніколи не прагнув алкоголю, допоки він не з’являвся у нього перед очима, і навіть тоді він міг запросто відмовитися від нього, але після першого ковтка зупинитися він вже не міг, допоки не напивався п’яним мов чіп.

В ті суботні й недільні гулянки «косячок» ставав дедалі доступнішим, але Фергюсон вирішив, що куріння марихуани – то не для нього. Після трьох-чотирьох затяжок речі абсолютно несмішні починали здаватися йому страшенно смішними, і в нього починався неконтрольований напад хихотіння. Потім з’являлося відчуття невагомості, а також повної глупоти й тупизни, чиїм неприємним результатом ставало те, що ці відчуття вкидали його назад в дитинство, роблячи з нього таку собі дитячу копію, але Фергюсон намагався відразу ж подорослішати знову, при цьому більше падаючи, аніж стоячи на ногах. Йому не хотілося знову перетворюватися на малого хлопця, і тому він став уникати «травички» й повернувся до алкоголю, вважаючи за краще напитися, аніж обкуритися, бо саме алкоголь давав йому змогу почуватися дорослим.

Немаловажним, вірніше, найважливішим було те, що протягом цих п’ятнадцяти місяців він іще шість разів побував у закладі мадам М. Міг би ходити туди частіше, але двадцять п’ять доларів становили чималу проблему, оскільки щотижня йому видавали на кишенькові витрати п’ятнадцять доларів, а роботи він не мав і не міг мати (бо батьки хотіли, щоби він зосередився на навчанні), тому після того, як він витратив свої перші двадцять п’ять доларів у жовтні 1962 року, його банківський рахунок залишався геть порожнім аж до березня 1963-го, коли матір виписала йому чек на сто доларів на додачу до подарованої членської картки, яких вистачило на чотири зустрічі з Джулією в апартаментах на Західній Вісімдесят другій вулиці, але решта два візити були оплачені за рахунок заволодіння речами, котрі йому не належали, і їх конвертації на гроші. То був кримінальний акт, який терзав Фергюсона й гриз його заплямовану совість, але секс був для нього таким важливим, таким фундаментальним для його психологічного добробуту, такою беззаперечно єдиною річчю, яка втримувала його від руйнації, що він не міг не проміняти свою душу на кілька хвилин, проведених в обіймах Джулії. Бог помер вже кілька років тому, але до Манхеттену повернувся диявол, і його присутність відчувалася особливо сильно в північному секторі мікрорайону.

Він завжди приходив до Джулії, тому що вона була однозначно найгарнішою й найпривабливішою з дівчат, котрі працювали в місіс М., а після того, як вона збагнула, наскільки юним був Фергюсон (коли він прийшов перший раз, то Джулія подумала, що йому сімнадцять, а не п’ятнадцять), її ставлення до нього пом’якшилося до чогось на кшталт жартівливої товариськості, і вона, спостерігаючи, як його кінцівки продовжують виростати з кожним наступним візитом, ставилася до нього не те щоби з ніжністю чи любов’ю, але достатньо приязно, щоби ухилитися від правил і дозволяти цілувати себе в губи, коли йому хотілося, і навіть встромляти язика глибше в рот. З Джулією було гарно ще й тому, що вона ніколи не говорила про себе й ніколи ні про що його не питала (за винятком віку), тому окрім того, що кожного вівторка та п’ятниці Джулія працювала на місіс М., Фергюсон про життя Джулії не знав нічого, наприклад, чи працювала вона проституткою в інших салонах міста, чи ті два дні в апартаментах місіс М. допомагали їй оплачувати навчання в коледжі, можливо, навіть і Сіті-коледжі – хтозна, де вона сиділа поруч з Енді Коеном на семінарі з російської літератури. А може, вона мала приятеля, або чоловіка, або маленьку дитину, або двадцять три брата та сестри, або планувала пограбувати банк чи перебратися до Каліфорнії, чи повечеряти пирогом з куркою. Він інстинктивно розумів, що краще було не знати, краще було лише займатися сексом і тільки сексом, який він визнав таким приголомшливо приємним, що двічі за ці п’ятнадцять місяців свідомо порушив закон: заходив до книгарень Верхнього Вест-сайду в шерстяному пальті поверх піджака з численними кишенями і наповнював їх всі різними книжками в м’яких обкладинках, в яких потім робив багато написів та загнутих сторінок і продавав до букіністичної крамниці напроти кінотеатру «Колумбія» за чверть ціни, вказаної на обкладинці. Заради грошей для сексу з Джулією Фергюсон вкрав і перепродав десятки класичних романів.

Він би радо зайнявся сексом шістдесят разів, а не шість, але одного лише усвідомлення, що Джулія завжди буде неподалік, якщо йому сильно приспічить, було достатньо, аби вбити в ньому будь-який інтерес бігати за дівчатами в його школі, за п’ятнадцяти- й шістнадцятирічними створіннями, які ляскали його по невгамовних і допитливих руках, коли він намагався зняти у кого-небудь з них светр, ліфчик або трусики, жодна з них не пройшлася б голяка перед ним так, як це робила Джулія, жодна з них не дозволила б йому проникнути до внутрішнього святилища свого жіночого «я», і навіть якщо припустити, що таке могло трапитися, то довелося б виконати безліч роботи, аби досягти того, що він уже отримував від Джулії, причім з нею йому ніколи не довелося б страждати від трагедії розбитого серця, яка неодмінно сталася б, якби він запав на одну з отих «пристойних» дівчат, жодну з яких він все одно не любив, за винятком Емі, яку Фергюсон обожнював, яка ходила не до Ріверсайдської академії, а навчалася в середній школі Хантера в іншому районі міста, Емі, його улюблена кузина, втрачена й знову знайдена, кузина з цигарками без фільтра та гучним сміхом, вона була єдиною вартою зусиль та ризику, єдина дівчина, секс із якою означав би також і кохання, бо за останні п’ятнадцять місяців все змінилося, світ його бажань перевернувся догори ногами, і одна за одною Ізабелла Крафт, Сідні Міллбенкс та Вівіан Шрайбер зникли з його нічних мрій, і лишилося тільки двоє, котрі продовжували приходити до нього вночі: хлопець Шнайдерман та дівчина Шнайдерман, такі несамовито бажані Джим та Емі. Щоночі хтось із них заповзав до нього в ліжко, спершу Джим кілька ночей поспіль, потім – Емі, і в цьому, вважав Фергюсон, був певний сенс, бо він, розділений навпіл, так і не вирішив – хто він такий, він, майже сімнадцятирічний Арчібальд Ісаак Фергюсон, відомий також як схиблений на проститутці сексуальний маніяк та дрібний злодюжка, колишній гравець шкільної баскетбольної команди та позаштатний кінокритик, двічі знехтуваний залицяльник своїх зведених кузена й кузини, а також вірний син своєї матері Рози та названий син свого вітчима Гіла, які попадали б непритомні, якби дізналися про нього всю правду.