Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 98)

Зайве казати – бували моменти, коли вони сварилися і псували один одному нерви, бо були нерозлучно один з одним майже кожну секунду з отих тридцяти з гаком днів та ночей, тим більше, що Емі мала схильність до епізодичних нападів матюкливого роздратування, а Фергюсон – схильність впадати в стан похмурої інтроспекції або непояснимого мовчання, але жодне з їхніх непорозумінь не тривало більше години-двох, і більшість з них, якщо не всі, траплялися тоді, коли вони були в дорозі, під стресом мандрів та безсонних ночей в потязі. Зайве казати також, що протягом всієї поїздки Америка безперервно була у них на думці, навіть якщо вони ненадовго покинули її, і Фергюсон з Емі подовгу розмовляли про дві оптимістичні події, які трапилися за час їхньої відсутності, – тридцятого липня Джонсон підписав Закон про державну медичну допомогу літнім людям, а шостого серпня – Закон про виборчі права, – а також про подію тривожну, котра сталася одинадцятого серпня, за п’ять днів до їхнього вильоту додому: в Лос-Анджелесі, в районі під назвою Вотс, вибухнули расові заворушення чорношкірого населення. Після чого Емі сказала: «Не буду вчити французьку. Мій перший імпульс був вірним з самого початку: історія й політологія». На що Фергюсон підняв угору уявний келих і виголосив: «Не питай, що може зробити для тебе твоя країна. Краще спитай Емі Шнайдерман, чи не хоче вона нею керувати».

За день до того, як вони мали повернутися до Нью-Йорка, Фергюсон та Емі зробили два прикрих відкриття: 1) Вони накупили стільки книжок, що не могли взяти їх всі з собою у літак; 2) грошей у них лишилося небезпечно мало – і не дивно, бо купівля книжок не була закладена в проект їхнього бюджету. Вони обидва схудли під час місячного перебування за кордоном (Фергюсон на сім фунтів, Емі – на п’ять), але цього слід було очікувати, бо вони збиралися виживати лише на одну повну страву щоденно, але, незважаючи на таку економію, все одно витратили додаткові гроші на книжки, які вони купляли здебільшого в книгарні Librairie Gallimard, що напроти церкви Сен-Жермен-л’Осеруа, а також в крамниці видавця з лівими поглядами Франсуа Масперо, що напроти церкви Сен-Северин, а на додаток до двадцяти одної збірки поезій, придбаних Фергюсоном, та одинадцяти товстелезних романів, котрі купила Емі, вони не змогли втриматися від спокуси придбати декілька політологічних книг Франца Фанона (Les Damnés de la terre), Поля Нізана (Aden Arabie), а також Жана-Поля Сартра (Situations I, II, III), які довели загальну кількість куплених книг до тридцяти семи. Тому кілька годин їхнього останнього дня в Парижі їм довелося пакувати ті книги в картон, тягнути до пошти й посилати їх звідти на Емину квартиру в Нью-Йорку на 111-й вулиці (туди були вислані геть усі книги, навіть ті, що належали Фергюсону, бо його батьки взяли на початку червня завдаток за їхній будинок, і тому було неясно, жили вони досі в Монклері, чи вже встигли на той момент кудись перебратися), а висока вартість поштових марок змусила Фергюсона й Емі надіслати ці посилки тихохідним океанським судном (тому прибуття книг очікувалося десь близько Різдва) – готівки у них лишилося вкрай мало, всього-на-всього чотирнадцять доларів, з яких вісім мали піти на оплату ранкової автобусної поїздки з аеропорту. З огляду на фінансову скруту від планів влаштувати того дня грандіозну прощальну вечерю в Restaurant des Beaux Arts довелося відмовитися, і вони змушені були задовольнитися худосочними гамбургерами в забігайлівці Wimpy на бульварі Сен-Мішель. На щастя, така ситуація видалася їм кумедною, бо невдале планування такого грандіозного масштабу іще раз довело, що вони дійсно були Найбільшими Диваками у Світі.

Отак худорляві й замурзані вісімнадцятилітні молоді люди повернулися зі своїх галльських пригод. Знесилено доплентавшись до терміналу аеропорту з рюкзаками за спинами та кучмами волосся на головах, вони пройшли паспортний та митний контроль – і відразу ж потрапили в обійми батьків, котрі зустрічали їх з ентузіазмом та емоційністю, з якими, зазвичай, зустрічають героїв війни та дослідників незвіданих континентів. Емі та Фергюсон, заздалегідь домовившись зустрітися через пару днів, поцілувалися на прощання і вирушили додому кожен зі своїми батьками – митися, стригтися й приймати гостей: бабусь, дідусів, і тіток з дядьками.

Йдучи до авто, Фергюсон швидко дізнався, що домівка його тепер не в будинку в Монклері, а в квартирі у районі Ньюарка під назвою Віквахік. Схоже, ані батько, ані матір не засмутилися з такого пониження статусу – соціального, економічного, громадського та всіх інших статусів, якими в Америці визначається успіх чи фіаско в житті, і це звільнило його від обов’язку самому засмучуватися від їхнього імені, бо істина полягала в тім, що йому, якщо чесно, було абсолютно байдуже.

Його матір сміялася. Ми не лише повернулися до Ньюарку, сказала вона, ми ще й опинилися в тій же самій будівлі, де жили невдовзі після весілля: багатоквартирний комплекс Ван-Вельсор, 25. Не в тій самій квартирі, але на тому ж самому поверсі, на третьому, якраз напроти помешкання, де ти провів перші три роки свого життя. Вельми незвичайно, еге ж? Цікаво, чи пам’ятаєш ти хоча б щось із тих часів? Наша нинішня квартира – така ж сама. Не та сама, але цілком ідентична нашій першій.

Годину потому, коли Фергюсон увійшов до трикімнатної квартири комплексу Ван-Вельсор, 25, його вразило, наскільки затишною й обжитою вона відчувалася. За якихось три тижні його батьки примудрилися добре її облаштувати, а в порівнянні з тісними розмірами того паризького готельного номеру, де вони жили з Емі, її пропорції видалися Фергюсону просто гігантськими. Звісно, і близько не схоже на будинок в Монклері, але достатньо просторо.

– Ну як, Арчі? – спитала матір, коли він ходів кімнатами, – тобі нічого не пригадується з дитинства?

Фергюсону хотілося придумати якусь розумну фразу, яка співпала б з тою надією, яка прозвучала в материному голосі, але зрештою він похитав головою й посміхнувся.

Бо не пригадав анічогісінько.

4.2

4.3

Літо 1962 року почалося з мандрівки до далеких країв і завершилося другою мандрівкою до країв іще дальших – чотири подорожі туди й назад, які Фергюсон здійснив до Каліфорнії (сам-один) і до Парижа (з матір’ю та Гілом), в якому він провів загалом два з половиною тижні, не побоюючись при цьому натрапити на Енді Коена. В інтервалі між цими мандрівками Фергюсон стирчав вдома на Ріверсайд-драйв, уникаючи кінотеатру «Талія», але ходячи на нові фільми якомога частіше, беручи участь в офіційних змаганнях з баскетболу на відкритих майданчиках і, за порадою Гіла, вперше в житті читаючи американську літературу двадцятого сторіччя (Беббіт, «Манхеттен» Дос Пассоса, «Світло в серпні» Фолкнера, «За нашого часу» Гемінгвея, «Великий Гетсбі» Скота Фітцджеральда), але для п’ятнадцятирічного Фергюсона, який протягом часу між дев’ятим та десятим класами жодного разу не натрапив на Енді Коена, найбільш пам’ятною частиною літа були перші в житті подорожі літаком та те, що він бачив та робив у Парижі. «Пам’ятною», звісно, не означало, що всі його спогади були гарними, але навіть найгірший з них, спогад, котрий завдавав йому найбільше болю, став результатом досвіду, який став для нього повчальним, і тепер, засвоївши урок, Фергюсон сподівався, що більше ніколи не зробить такої помилки.

Подорож до Каліфорнії була подарунком від тітки Мілдред, тої невловимої й загадкової родички, яка бойкотувала заміжжя своєї сестри в 1959 році і начебто назавжди розірвала стосунки з їхньою родиною, але вже двічі поверталася до Нью-Йорка після отого злостивого й непояснимого в своєму снобізмі розриву: один раз вона приїздила на похорони свого батька в 1960 році, а другий – на похорони своєї матері в 1961-му, і тепер, повернувшись до їхнього лона, тітка знову підтримувала відносно добрі стосунки зі своєю сестрою і чудові – зі своїм новим свояком, причім її ставлення змінилося настільки, що під час другого візиту вона сама охоче прийшла на вечерю до квартири на Ріверсайд-драйв, де одним з гостей був її колишній чоловік Пол Сандлер, колишній дядько Фергюсона, котрий залишався вірним другом подружжя Адлер-Шнайдерман, притім Пол Сандлер перебував у компанії не кого-небудь, а своєї другої дружини, прямодушної й відвертої художниці Джудіт Богат, і Фергюсона вразило, наскільки, здавалося б, невимушено й природно поводилася його тітка під час тої вечері, обмінюючись люб’язностями зі своїм колишнім чоловіком так, наче між ними ніколи й нічого не було, обговорюючи з Гілом іще не завершене будівництво «Лінкольн-центру» і навіть відпустивши комплімент своїй сестрі стосовно її нещодавніх фотографій. Фергюсону ж вона ставила всілякі дружелюбні й детальні запитання про фільми й баскетбол, про тяготи підліткового віку, а потім несподівано й спонтанно запросила його погостити у неї в Пало-Альто – за її рахунок, – отак і було досягнуто домовленості, що її племінник прилетить до неї на тиждень після закінчення навчального року. Дві години потому, коли останні гості розчинилися в нічній темряві, Фергюсон спитав матір, чому тітка Мілдред виглядала такою інакшою, такою щасливою.