Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 76)

Їхній флірт скінчився за два тижні до кінця літа 1961 року, і коли після Дня праці розпочався новий шкільний рік, Фергюсон відчув себе покинутим і нещасним. Скінчилися не лише їхні шалені поцілунки з Емі, рухнула також і їхня дружба, яка існувала іще до флірту. Не ходитимуть вони більше один до одного робити домашні завдання, не дивитимуться телесеріал «Сутінкова зона», не гратимуть більше в карти, не слухатимуть платівки, не ходитимуть в кіно, не гулятимуть в парку Ріверсайд. Він і досі бачився з нею на родинних зібраннях, котрі, зазвичай, відбувалися двічі або тричі на місяць – обіди та пізні сніданки в двох квартирах Шнайдерманів, екскурсії до палацу Сичуань на Бродвеї та до ресторану Stage Deli на Сьомій авеню, але тепер йому було боляче дивитися на неї, боляче бути поруч після того, як вона його покинула, полишила через те, що він не відповідав її стандартам індивіда гідного й солідного, тому замість сидіти поруч з Емі, як колись у минулому, Фергюсон тепер вмощувався з протилежного кінця столу і намагався вдавати, що її не помічає. В останній тиждень вересня, під час обіду в помешканні дядька Дена та тітки Ліз, коли старий бородатий цап просторікував про те, що східні німці начебто вмонтували в Берлінську стіну небезпечний радіоактивний радій, Фергюсон з огидою підвівся, промимрив вибачення, що йому, мовляв, захотілося до туалету, і вийшов з-за столу. Він дійсно пішов до туалету, але тільки для того, щоби сховатися від присутніх, бо йому вже несила було терпіти, несила зберігати маску ввічливості перед Емі та членами родини, бо незагоєна рана відкривалася кожного разу, коли він бачив Емі, бо він вже не знав, що робити й казати у її присутності. Фергюсон відкрив у раковині кран і двічі спустив воду в унітазі, щоби присутні дійсно подумали, що він пішов до туалету випорожнитися, а не вдаватися до такого жалюгідного задоволення, як жаліти самого себе. Коли хвилини через чотири Фергюсон відчинив двері, то з подивом побачив, що перед ним в коридорі стоїть Емі, войовничо взявши руки в боки, всією своєю поставою демонструючи, що їй теж все це обридло.

– Що з тобою в біса відбувається, га? – спитала вона. – Ти на мене більше не дивишся. Ти зі мною більше не розмовляєш. Тільки дуєшся, мов сич, і це діє мені на нерви.

Фергюсон відповів, втупившись собі в ноги:

– Моє серце розбите.

– Припини, Арчі. Ти просто розчарований, от і все. Я розчарована також. Але ми принаймні можемо залишатися друзями. Ми завжди будемо друзями, еге ж?

Фергюсон так і не наважувався поглянути їй в очі.

– Вороття немає, – мовив він. – Що сталося, те сталося.

– Ти що, жартуєш? Я розумію, що ти обламався і все таке, але нічого страшного не сталося. Бо нічого навіть не починалося. Нам лише чотирнадцять років, бовдуре.

– Достатньо дорослі, щоби мати розбите серце.

– Візьми себе в руки, Арчі. Ти говориш яке жалюгідне дитинча, і мені це страшенно не подобається. Страшенно не подобається. Ми іще довго-довго будемо родичами, тому мені треба, щоби ти був моїм другом, тож будь ласка, не змушуй мене ненавидіти тебе.

І Фергюсон спробував взяти себе в руки. Хоч як йому не було важко слухати ці нестерпно-пекучі зауваження з боку Емі, він збагнув, що ним заволоділо недолуге й недоречне почуття жалості до самого себе, і якщо він не покладе цьому край, то ризикує обернутися на Грегора Замзу і, «прокинувшись одного ранку від кошмарного сну, виявити, що перетворився на гігантську комаху». Він був уже у дев’ятому класі, і хоча його академічна успішність в Академії Ріверсайд завжди була на пристойному рівні, його оцінки у сьомому та восьмому класах трохи погіршилися, можливо, від нудьги, можливо, від надмірного покладання на те, що його природні здібності дозволять йому добре навчатися й без особливих зусиль, але шкільний матеріал став тепер важчим, і видавалося неможливим відповісти на екзаменаційні питання про відмінювання неправильних французьких дієслів в простому минулому часі чи про Празьку дефенестрацію або Вормський рейхстаг без того, щоби не присвятити певного часу для вивчення цих малозрозумілих відомостей. І Фергюсон твердо вирішив підняти свої оцінки до якомога вищого рівня – не менш ніж «відмінно» з англійської мови та літератури, французької мови та історії, не менш ніж «добре з плюсом» із біології та математики. То був жорсткий, але цілком реалістичний план дій, хоча для здобуття «відмінно» в останніх двох предметах йому довелося б докласти скільки зусиль, що на баскетбол більше не лишилося б часу, але після коротких канікул на День подяки мали розпочатися «оглядини» гравців, в яких Фергюсон збирався взяти участь, щоби потрапити до команди старшокласників. І він таки потрапив до неї (як основний форвард), а його курсові роботи також виправдали його очікування, хоча й не повною мірою, оскільки сподіване «відмінно» за французьку перетворилося на невтішне «добре з плюсом», а «добре з плюсом» за біологію виросло до чудесного «відмінно з мінусом». Але то вже не мало великого значення. За результатами першого семестру Фергюсон увійшов до списку відмінників, і якби Емі навчалася в Академії Ріверсайд, то вона б дізналася про його академічні досягнення. Але, на жаль, Емі там не навчалася, і тому не дізналася, а через те, що її розгніваний та страждаючий від розбитого серця кузен був надто гордим, аби повідомити їй, що він таки «взяв себе в руки», Емі так ніколи й не дізналася, що присоромила Фергюсона наскільки сильно, що змусила його довести: він – не такий пропащий, яким вона його вважала.

При всьому цьому не підлягало ані найменшому сумніву те, що він і досі прагнув її, що він пішов би на все, що завгодно, аби тільки повернути собі Емі, але навіть якщо йому й вдасться насамкінець знову зробити себе бажаним для неї, то це займе певний час, можливо – тривалий час, а в проміжку між відсутністю Емі та її можливим поверненням найкраща, на думку Фергюсона, стратегія успіху мала б полягати в тім, щоби знайти собі нову подружку. Це не лише б продемонструвало, що він втратив до неї цікавість і успішно подолав розлуку (що мало велике значення), а й відволікло його від постійних думок про неї, бо чим менше б він про неї думав, тим менше б хандрив і киснув, а чим менше б він хандрив та киснув, тим привабливішим для неї ставав. Нова подруга зробила б його щасливішою людиною, і Фергюсон, натхненний своїм новоспеченим щастям, неодмінно став би приємнішим для Емі під час родинних зустрічей, більш привабливим, більш самовпевненим, а якщо трапиться нагода, то він навіть спробує поговорити з нею про поточні політичні події. Саме це й було її основною претензією: його байдужість до політики, брак цікавості до того, що коїлося у великому світі національних та міжнародних справ, і для того, щоби компенсувати цей дефіцит, Фергюсон вирішив віднині ретельніше слідкувати за новинами. Щоранку до їхньої квартири приносили двоє газет: «Таймс» і «Геральд Трибюн», хоча Гіл та матір читали «Таймс» та здебільшого ігнорували «Геральд Трибюн» – навіть попри те, що Гіл там працював, і в сім’ї жартували, що «Геральд» була надто про-республіканською, щоби її сприймали всерйоз мешканці Верхнього Вест-сайду. Проте огляди й статті Гіла майже регулярно з’являлися що два дні в друкованому органі американських можновладців та воротил Волл-Стріту, і Фергюсон вранці займався тим, що вирізав матеріали, позначені прізвищем Гіла, і складав їх в коробку для своєї матері, яка планувала одного дня вкласти ті вирізки до альбому, а Гіл постійно казав йому не займатися цим мотлохом, але Фергюсон, який розумів, що Гіл і соромився, і водночас потайки пишався такою увагою, лише знизував плечима й відказував: «Вибач, це – наказ начальства», а «начальство» стало псевдонімом його матері, яка вже й бе з того носила подвійне ім’я: Роза Адлер/Роза Шнайдерман. На що Гіл зітхав з виразом удаваної безнадії й відповідав: “Natürlich, mein Hauptmann”, ви не мусите наражатися на неприємності за невиконання наказів». Отже, вранці Фергюсон знайомився з «Таймс» та «Геральд Трибюн», а коли пополудні він приходив додому, то, зазвичай, заставав там примірник «Нью-Йорк Пост», а окрім щоденних видань були ще й «Ньюзвік», «Лайф» та «Лук» (в яких його матір інколи друкувала свої фото), «Ай-Еф Стоунз Віклі», «Нью Ріпаблік», «Нейшн» та деякі інші журнали. І Фергюсон сумлінно їх переглядав замість відразу ж братися за прочитання рецензій на книги та кінофільми; тепер він читав політичні статті, щоби дізнатися, що відбувається «отам», і таким чином виявити свою обізнаність у розмові з Емі. На отакі жертви ладен він був піти заради свого кохання, бо навіть попри те, що він перетворив себе на більш поінформованого громадянина і став уважним оглядачем баталій між республіканцями й демократами та стосунків Америки з дружніми та недружніми країнами, Фергюсон все одно вважав політику найнуднішою, найнепотрібнішою та найбезглуздішою темою розмови. «Холодна війна», Закон Тафта-Гартлі, підземні ядерні випробування, Кеннеді й Хрущов, Дін Раск та Роберт Макнамара – до всього цього йому було байдуже, а політиків він вважав тупими або продажними, або ж і тупими, і продажними. Навіть симпатичний Джон Кеннеді, новий президент, яким захоплювався широкий загал, і той був для Фергюсона іще одним або тупим, або продажним політиком. Він вважав, що значно краще й корисніше було б захоплюватися такими людьми, як Білл Рассел та Пабло Касальс, аніж марнувати свій час та емоції на помпезних пустопорожніх нікчем, які метушливо ганялися за голосами виборців. Лише три події в «зовнішньому світі» за останні місяці 1961 року та на початку року 1962 зацікавили Фергюсона по-справжньому: суд над Айхманом в Єрусалимі, Берлінська криза (бо нею сильно переймалися Гіл та дядько Ден), та рух за громадянські права в самій Америці (бо правозахисники були такими хоробрими, а викриті ними прояви несправедливості такими жахливими, що на їхньому тлі Америка виглядала однією з найвідсталіших країн у світі).