Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 75)

На той час бейсбольний сезон уже розпочався, але Фергюсон всіляко намагався не думати про нього. Він уникав ходити на ігри, а все те, що він знав про команду, надходило до нього від Бобі Джорджа під час ранкових поїздок до школи. Енді Мелоун, який зайняв місце Фергюсона в третій базі, явно мав проблеми з пристосуванням до своєї нової позиції, що обійшлося команді в кілька важких перемог, коли доля гри висіла на волосинці. Фергюсону було шкода його та всіх інших гравців команди, але не дуже шкода, недостатньо шкода, щоби він водночас не відчував певного задоволення від усвідомлення того, що без нього команда грає гірше. Що ж до Бобі, то за нього, як і зазвичай, хвилюватися не треба було. Він завжди був добрим гравцем, але зараз вибився в найкращі, ставши вправним ловцем та відбивачем, і коли він нарешті умовив Фергюсона сходити подивитися домашню гру проти Колумбійської середньої школи у травні, Фергюсон був ошелешений прогресом у грі Бобі. Маленький хлопець з вічно забитим шмарклями носом, який дихав ротом і смоктав великий палець, перетворився на високого мускулистого юнака вагою понад двісті фунтів, який на полі виглядав дорослим чоловіком і грав з надзвичайною кмітливістю, яка приголомшила Фергюсона, бо в усьому іншому, окрім бейсболу, футболу та дурнуватих жартів, Бобі Джордж був повним бовдуром, якого від незадовільних оцінок рятувало тільки те, що батьки наймали йому репетитора, аби його середній рівень не опускався нижче показника «С» – необхідного мінімуму академічної успішності, який давав право брати участь в міжшкільних спортивних змаганнях. Зате в іграх з м’ячем Бобі виявляв неабияку кмітливість, і тепер, коли Фергюсон побачив, наскільки сильно піднявся рівень гри Бобі, йому вже не треба було знову піддавати себе тортурам, дивлячись іще одну гру тої весни. Можливо, наступного року, сказав він собі, але наразі це було іще занадто болісно.

Наближалося літо, і завдяки тому, що пов’язаний з коледжем клопіт поки що відійшов на задній план, Емі знову заговорила про політику, ділячись своїми ідеями з Фергюсоном в довгих розмовах про основні організації руху за громадянські права – Студентський ненасильницький координаційний комітет та Конгрес за расову рівність, та про напрям цього руху, страшенно невдоволена тим, що була замолодою, щоби вирушити на південь брати участь в Літньому проекті Міссісіпі, організованому в останні місяці шкільного року. Це була триєдина ініціатива СНКК, спрямована на залучення невеличкого контингенту вузівських студентів Півночі, додаткової тисячі добровольців для (1) проведення просвітницької кампанії серед безправних негрів штату Міссісіпі з метою їхньої реєстрації в якості виборців, (2) започаткування Шкіл Свободи для негритянських дітей в десятках містечок та селищ, і (3) заснування Демократичної партії «Свобода для Міссісіпі», яка мала висунути список альтернативних делегатів на конвенцію в Атлантів-Сіті наприкінці серпня, щоби не допустити обрання повністю білої расистської делегації від традиційної Демпартії. Емі віддала б усе заради того, щоби поїхати в оту небезпечну зону насильства та расових забобонів і ризикувати власним життям заради шляхетної справи, але мінімальний вік учасника мав становити дев’ятнадцять років, а Емі було лише сімнадцять, і з точки зору Фергюсона це було добре, бо хоч як би палко він сам не підтримував цю шляхетну справу, але ціле літо без Емі було б для нього нестерпним.

У наступні місяці сталося багато нестерпних речей, але не з ними, не з ними напряму, і, незважаючи на свої літні роботи продавцем книжкової крамниці на Восьмій вулиці (Емі) та штатним співробітником батькової майстерні «ТБ та Радіо» (Фергюсон), вони примудрялися бачитися вельми часто, і не лише на вихідні, а й вечорами будніх днів. Щойно закінчивши роботу, Фергюсон приїздив до Нью-Йорка, забирав Емі з книжкового магазину, і вони наминали гамбургери в ресторані «Джо Джуніор», а потім йшли до кінотеатру «Блікер-Стріт Сінема», або гуляли по Вашингтон-Сквер, або ж розважалися голяка в порожній квартирі одної з відсутніх подруг Емі, вільні їхати куди завгодно, бо тепер Фергюсон мав авто, Авто Свободи того Літа Свободи, тих суботніх та недільних днів, коли вони могли поїхати або на пляж Джоунз-Біч, або на північ до сільської природи, або на узбережжя Джерсі. То було літо важливих думок, шаленого кохання та величезного болю, літо, яке почалося так натхненно з затвердження Сенатом Закону про Громадянські Права, а потім, буквально відразу ж, почали коїтися нестерпні речі. Двадцять першого червня було оголошено про зникнення трьох молодих хлопців, учасників Літнього Проекту Міссісіпі. Ендрю Гудмен, Мікі Швернер та Джеймс Чейні поїхали з підготовчого центру Проекту в штаті Огайо попереду решти студентів, щоби розслідувати підрив вибухового пристрою в церкві, і з того дня, як вони поїхали, від них не надійшло жодної звістки. Ніхто не сумнівався в тім, що їх били, піддавали тортурам, а потім убили білі прихильники сегрегації, які взялися тероризувати загарбницьку орду радикалів-янкі, які намірилися зруйнувати їхній уклад життя, але ніхто не знав, де знаходяться тіла загиблих, і, схоже, всім білим мешканцям штату Міссісіпі було до цього байдуже. Емі розплакалася, дізнавшись цю новину. Шістнадцятого липня, коли Барі Голдвотера на з’їзді Республіканської партії в Сан-Франциско було висунуто кандидатом в президенти, білий поліцейський застрелив чорного підлітка в Гарлемі, і Емі знову плакала, коли відповіддю на смерть Джеймса Пауелла стали шість ночей поспіль заворушень та грабунків у Гарлемі та Бедворд-Стайвесанті. Нью-Йоркська поліція стріляла бойовими патронами понад головами людей, які, стоячі на дахах, кидали в правоохоронців каміння та мотлох, а для розгону чорних демонстрантів на Півдні цього разу використовувалися не брандспойти та пси, а теж бойові патрони. Емі плакала не лише тому, що, нарешті, збагнула, що расизм на Півночі, в її рідному місті, був не меншим за расизм на Півдні, а й тому, що збагнула також: її дитячій ідеалізм помер, що її мрія про Америку, байдужу до кольору шкіри, була нічим іншим, як недолугим прагненням видати бажане за дійсне. Навіть Баярд Растін, чоловік, який лише за кілька місяців до цих подій організував Марш на Вашингтон, вже не мав ані найменшого впливу, і коли він став перед натовпом в Гарлемі, благаючи зупинити насильство, щоби ніхто не постраждав і не загинув, цей натовп заглушив його своїми криками, обізвавши Дядьком Томом. Мирний спротив втратив будь-який сенс, Мартін Лютер Кінг вже нікого не цікавив, керівною ідеологією стала «Чорна Сила», і такою потужною була та сила, що буквально на протязі кількох місяців слово «негр» було викинуте з американського лексикону. Четвертого серпня тіла Гудмена, Швернера та Чейні були виявлені в грунтовій греблі біля м. Філадельфії в штаті Міссісіпі, і фотографії їхніх прикопаних трупів, що лежали в грязюці біля підніжжя греблі, були настільки жахливими й бентежними, що Фергюсон відвернувся й застогнав. Наступного дня з’явилася інформація, що двоє американських есмінців, які патрулювали Тонкінську затоку, були атаковані північно-в’єтнамськими торпедними катерами, принаймні так ішлося в урядовому офіційному звіті, а сьомого серпня Конгрес прийняв Тонкінську резолюцію, яка давала Джонсону повноваження «вжити всіх необхідних заходів для відсічі будь-якому збройному нападу на війська Сполучених Штатівта запобігання подальшій агресії». Почалася війна, і Емі більше не хлипала. Вона вже вирішила, що думає про Джонсона, і страшенно розлютилася, настільки розлютилася, що Фергюсону навіть довелося навмисне пожартувати, щоби подивитися, чи вона й досі здатна сприймати гумор.

– Це буде велика війна, Арчі, – сказала вона, – більша за Корейську, більша навіть за Другу світову, тому радій, що тобі не доведеться брати в ній участь.

– А чому ви так вважаєте, вельмишановний докторе Панглосс? – поцікавився Фергюсон.

– Тому, що, слава богу, безпалих чоловіків до війська не беруть.

3.2

3.3

Емі більше його не любила. Принаймні, любила не так, як Фергюсону хотілося б, тож після прекрасних і дивовижних днів весни та літа, коли поцілунки між названими двоюрідними родичами поступилися місцем гострому, як ніж, пронизливому почуттю кохання, вони знову перетворилися на родичів типу «сьома вода на киселі». Кінець їхньому роману поклала Емі, і Фергюсон не міг вдіяти анічогісінько, щоби вона передумала, бо якщо хтось із Шнайдерманів щось надумував, то ставав впертим, мов віслюк. Її основні претензії до Фергюсона були такими: він був надто егоцентричним, надто набридав своїми обіймами (постійно хватав її за груди, які вона була іще неготова оголити перед ним у свої чотирнадцять років), надто пасивним в усіх інших відношеннях, не пов’язаних з грудьми, надто інфантильним і надто соціально несвідомим, щоби з ним можна було поговорити на хоча б якусь значущу тему. Так, сказала Емі, її приязнь до нього залишається сильною й незмінною, так, їй приємно мати у своїй новоприбулій родині такого хлопця – схибленого на кіно та спорті лінькуватого Фергюсона, але як кавалер він був безнадійним.