Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 77)
Одначе пошук заміни для Емі проходив не без проблем. Ні, Фергюсон не намагався знайти дівчину, схожу на неї, бо такі дівчата, як Емі, виготовлялися поштучно, а не на конвеєрі, але він не був готовий погодитися на щось інше, окрім високоякісної альтернативи, нехай і непорівнянної з Емі, але дівчини яскравої й самобутньої, яка змусила б його серце битися в пришвидшеному ритмі. На жаль, найперспективніші кандидатки вже встигли віддати свої серця іншим хлопцям, серед яких була й дедалі гарніша Ізабела Крафт, така собі Геді Ламарр з дев’ятого класу, котра зустрічалася з десятикласником, як і її приваблива кузина, Аліса Абрамс, а також колишня дама серця Фергюсона, Рейчел Мінетта. Один з найважливіших аспектів життя дев’ятикласників полягав у тім, що більшість дівчат були розвиненішими за більшість хлопців, а це означало, що найкращі дівчата сторонилися хлопців-однолітків, віддаючи перевагу більш розвиненим хлопцям-десятикласникам, а інколи – і одинадцятикласникам. Фергюсон сподівався на швидкий успіх, щонайпізніше – в середині жовтня, тобто три тижні потому, як Емі порадила йому взяти себе в руки, але його пошуки затягнулися аж до середини листопада, і не через брак старання (чотири побачення в кіно з чотирма різними дівчатами чотири суботи поспіль), а просто тому, що жодна з тих дівчат йому не підійшла. А коли почалися канікули Дня подяки, Фергюсону почало здаватися, що йому не підійде жодна з дівчат Академії Ріверсайд.
Від цих любовних розчарувань йому допомагав відволіктися баскетбол, принаймні п’ять днів на тиждень, а в позбавлені любовної романтики уїк-енди Фергюсон намагався зайняти себе позаплановими баскетбольними іграми зі своїми товаришами, епізодичними суботніми вечірками, походами до кінотеатру з ким доведеться (часто – з матір’ю), а також на концерти з Гілом, або з матір’ю та Гілом, але не підлягало сумніву те, що ті одинадцять тижнів, протягом яких тривав баскетбольний сезон, допомогли йому вберегтися від хандри – починаючи з тижневого періоду «оглядин» і величезного задоволення від того, що він потрапив до основного складу команди, тижня виснажливих тренувань після шкільних занять, коли команда набувала злагодженості під керівництвом тренера Німма, якого прозивали «Німим» через небагатослівність та незворушність, і закінчуючи дев’ятьма тижнями ігор, яких загалом було вісімнадцять, одна – вдень у вівторок, друга – в п’ятницю ввечері. Половина ігор проводилася вдома, а половина на виїзді, на майданчиках інших приватних шкіл, розпорошених по всьому величезному місту; подібно до того, як в кінотеатрі перед основним фільмом крутили мультик або ролик з новинами, гра дев’ятикласників проходила безпосередньо перед основною грою вузівських команд – і на майданчик виходив ексцентричний Фергюсон, який напросився дати йому майку з номером 13, виходив у складі стартової п’ятірки в якості центрового.
Всі ті суботні ранки, що він їх провів в парку Ріверсайд з кузеном Джимом, допомогли Фергюсону перетворитися з сирого дванадцятирічного початківця на солідного, хоча й не надто видовищного гравця, котрий в своїй першій грі за «Ріверсайдських Бунтівників» здобув свої перші семеро очок у віці чотирнадцяти років та дев’яти місяців. Фергюсон усвідомлював, що таланти його обмежені, що йому бракувало вибухової швидкості, потрібної для того, аби стати великим баскетболістом, а через те, що його ліва рука була не такою моторною, як права, йому завжди бракуватиме техніки володіння м’ячем у протистоянні з швидкими та агресивними опонентами. Не було в його арсенали ані спринтерських ривків, ані яскравих фінтів, ані хитрих обманних прийомів для обвідки суперника один на один, але Фергюсон мав достатньо багато сильних сторін, щоби не засиджуватися на лаві запасних і бути незамінним гравцем, перш за все – пружкість його ніг, яка дозволяла йому стрибати вище за суперників, а якщо поєднати цю здатність з відчайдушним ентузіазмом його стиля гри – несамовитою боротьбою за м’яч, завдяки якій він заслужив собі прізвисько «боєць», то результатом була неабияка спритність під час силової боротьби та чисті підбори м’яча під щитом у змаганні з вищими на зріст суперниками. Фергюсону майже завжди вдавалися кидки з-під кільця, в дальніх кидках він був також сильним з перспективою стати іще сильнішим, але точність його кидків під час ігор рідко коли дотягувала до точності, яку він демонстрував під час тренувань, оскільки в запалі змагання Фергюсон мав схильність поспішати з кидками, через що протягом свого першого року був дещо нестабільним нападаючим, здатним набрати то десять-дванадцять очок за гру, коли йому таланило, то лише два очка або нуль, коли гра у нього «не йшла». Тому оті семеро очок, які він набрав під час своєї першої гри, виявилися його середнім результатом за сезон, але зваживши на те, що гра тривала лише тридцять дві хвилини, а кількість очок, що припадали на кожну команду, становила десь тридцять п’ять-сорок, то семеро очок на гру було непоганим результатом. Не вражаючим, але все одно непоганим.
Втім, цифри не надто хвилювали Фергюсона, і допоки його команда перемагала, йому було байдуже, скільки очок він набрав, але іще важливішим за поразку чи перемогу був той простий факт, що він взагалі грав у команді. Йому подобалося носити червоно-жовту форму «Бунтівників» з номером 13, подобалися ті дев’ятеро хлопців, з якими він грав, подобалися прості, але проникливі настанови тренера Німма в роздягалці під час перерви, подобалося подорожувати в автобусі на виїзні ігри зі своїми напарниками по команді та десятьма гравцями вузівської команди з їхньою групою підтримки, подобався веселий хаотичний гармидер та грубуваті гучні жарти в автобусі, особливо коли жартівника Їггі Голдберга з шкільної команди відсторонили від змагань на дві гри за те, що він лякав людей в проїжджих автомобілях, притуливши до вікна свою голу дупу. Фергюсону так подобалося грати, що він не відчував себе у власному тілі, не усвідомлював, хто він і що він, на тренуваннях він викладався до сьомого поту, який, мліючи від задоволення, потім змивав під гарячим душем, йому подобалося, що команда спершу почала невпевнено, але потім протягом сезону невпинно прогресувала, більшість поразок потерпівши в першій половині сезону, а в другій половині вигравши майже всі ігри, і завершивши сезон з чудовим показником 8 поразок при 10 перемогах; особливо запам’яталася Фергюсону домашня перемога над школою «Гільярд», коли він набрав лише троє очок, але відзначився в підборах під щитом.
Найприємнішим в усьому цьому було те, що на ігри приходили глядачі, і в невеличкому спортзалі в «Ріверсайді» завжди збирався чималенький натовп, звісно, не тисячі й не сотні, але достатньо для того, щоби гра відчувалася як видовище, де Чакі Шоуолтер гамселив свій барабан, підбадьорюючи свою команду, видовище, на яке інколи заявлялася майже вся родина Фергюсонів повболівати за свого «бійця», при цьому дядько Ден не пропустив жодної домашньої гри, а друге місце посіла його матір, яка пропустила лише одну гру, бо їй по роботі довелося поїхати з міста. Кілька разів приходив містер «Не-спортсмен» Гіл, одного разу – кузен Джим, приїхавши з Бостону на зимові канікули зі свого коледжу, а одного разу на гру проти «Гільярду» прийшла міс Емі Шнайдерман власною персоною, котра бачила карколомні стрибки Фергюсона у спробі не дати м’ячу вийти за межі майданчика, його жорстку гру проти гравців суперника, які після зіткнення з ним часто опинялися на долівці, його вдалу гру під власним щитом, коли він не давав м’ячу вскочити у кошик, а коли гра завершилася, вони сказала йому: «Гарна гра, Арчі. Інколи лячнувата, але цікава».
– Лячнувата? – спитав він. – Що ти хочеш сказати?
– Ну… можливо, занадто різка. Навіть дуже різка. Я й не думала, що баскетбол – це контактний вид спорту.
– Не завжди. Але під щитом треба грати жорстко.
– Так ти у нас тепер – жорсткий хлопець, Арчі?
– А ти що, не пам’ятаєш?
– Про що?
– Ти ж сама мені сказала, щоби я взяв себе в руки і став жорсткішим.
Емі посміхнулася й похитала головою. В цю мить вона здалася Фергюсону такою нестерпно красивою, що йому захотілося обхопити її руками й зацілувати до нестями, та перш ніж він встиг зробити цей дурний та ганебний крок, до нього підійшов дядько Ден і сказав: «Потрясаюча гра, Арчі. Кидок у стрибку – то може було й занадто, але я вважаю, що це була твоя найкраща гра в сезоні».
А потім баскетбольний сезон скінчився, і знову повернулася порожнеча – без Емі, і без жодної іншої подруги. Єдиною дівчиною, яку він бачив більш-менш регулярно, була минулорічна міс Квітень з журналу «Плейбой», примірник якого подарував йому Джим перед від’їздом до коледжу, але Ванда Пауерс зі Спокану, штат Вашингтон, усміхнена двадцятиоднорічна краля з неприродно високими динями-грудьми та лискучим тілом гумової ляльки, вже потроху втрачала свою магічну привабливість.
Знервований та деморалізований, дедалі більше пригнічуваний незмінністю свого незавидного становища у світі, нездійсненністю своїх мрій, марністю безперестанних ментальних подорожей в царину хтивого щастя, де збувалося все, про що він мріяв, Фергюсон вирішив вдатися до останньої спроби залагодити стосунки з Емі й відновити їхній роман, але коли він зателефонував їй п’ять днів потому, як завершився баскетбольний сезон, і запропонував поїхати з ним на суботню вечірку їхньої команди до помешкання Алекса Нордстрома, вона відповіла, що зайнята. Ну, тоді давай зустрінемося в неділю, сказав він. Ні, сказала Емі, в неділю вона також зайнята, а потім Фергюсон дізнався, що вона буде зайнята стільки, скільки