Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 68)

Френсі назвала свою доньку на честь матері Фергюсона, хоча імена були й не зовсім однаковими. Заборона давати дітям імена іще живих батьків, дідів з бабусями та родичів і досі було чинним законом навіть серед нерелігійних євреїв, і саме цим пояснювалася різниця в одну літеру між іменами Rose та Rosa. Цю тонку відмінність запропонував Гері, який працював адвокатом, запропонував для того, щоби уникнути конфлікту з традиціоналістами в його родині, та, незважаючи на це, всім було ясно, що Роза – це Роза, і цим жестом Гері та Френсі неначе демонстрували всьому світу, що вони відвернулися від Арнольда Фергюсона, який вніс розкол у сім’ю, скоївши злочин проти рідного брата, і тепер присягають на вірність жертві того злочину – брату Стенлі та його дружині Розі, яку Френсі вподобала іще тоді, коли, будучи іще маленькою дівчинкою, побачила її вперше. Френсі було важко зважитися на цей крок – засудити свого батька, коли вона іще відчувала тісну близькість до своєї матері, брата та сестри, але Гері поставився до свого тестя з таким презирством, його огида до моральної слабкості та нечесності Арнольда Фергюсона була такою абсолютною, що Френсі не мала іншого вибору як пристати на точку зору свого чоловіка. Коли сталося пограбування, вони були одруженими вже два роки, і мешкали на північному заході Массачусетсу, де Гері писав свою дипломну роботу в університеті Вільямс. Він був одним з трьох «одруженців» у своїй групі, а двадцятиоднорічна Френсі була на той час вагітною їхньою першою дитинкою, котра народилася кілька місяців потому, як стало відомо про причетність Арнольда Фергюсона до пограбування складу. Решта родини на той час вже всі перебралися до Каліфорнії, і не лише її батьки, а й покірлива молоденька Руф, котра щойно закінчила середню школу й поступила на курси секретарок в Лос-Анджелесі, і навіть Джек, який кинув на останньому курсі Ратгерський університет. Френсі та Гері відмовляли його від цього кроку, але Джек послав їх під три чорти, а коли народилася Роза, то потримати немовлятко в своїх руках на Схід подалися лише матір Френсі та її сестра. Джек заявив, що він надто зайнятий і не має часу на поїздку, а зганьблений Арнольд Фергюсон не приїхав тому, що назавжди позбавив себе змоги знову повернутися на Схід.

У той нелегкий час Френсі страждала, страждала не більше й не менше за кожного в родині, але в родині тоді кожен по-своєму страждав, і, наскільки Фергюсон міг судити, страждання зробило Френсі спокійнішою, менш кипучою людиною, аніж якою вона колись була, воно перетворило її на нуднішу й менш виразну версію її колишнього «я». До того ж, її молодість фактично минула, і Френсі вже залишила позаду той період, який Фергюсон полюбляв називати «уматерілою дорослістю», і навіть попри те, що її заміжжя було вдалим, Гері інколи бував пихатим та владним, дедалі більше схильним промовляти довгі й претензійні монологи про занепад і загибель Західної цивілізації, особливо після того, як нещодавно перейшов на роботу до батькової фірми і почав заробляти грубі адвокатські гроші на багатих клієнтах, і така його поведінка певною мірою обтяжувала її, вже не кажучи про материнство, яке обтяжувало кожну жінку, навіть таку турботливу й люблячу, як Френсі, котрі жила заради своїх дітей так само, як колись жила заради своїх дітей тітка Джоан. Втім, думав Фергюсон, поки авто мчало крізь сутінки на північ, мабуть не треба перебільшувати. Може, життя й потріпало її трохи, але Френсі й досі залишалася тою колишньою славною Френсі, тою ж самою «чарівною кузиною» його дитинства, хоча й дещо обтяженою спогадами про батькову зраду. Але ж як вона зраділа, коли він прийняв її запрошення до Вермонту! Як шляхетно було з її боку погодитися на присутність Емі отим своїм «Аякже!» І тепер, коли вони сиділи всі в одному авто – Фергюсон позаду з двома сплячими дітлахами, а Френсі – спереду поміж Гері та Емі, він бачив у дзеркалі заднього виду вродливе обличчя своєї кузини кожного разу, коли його освітлювали фари зустрічної машини. В один з таких моментів, коли вони вже проїхали приблизно півдороги, Френсі, помітивши, що він дивиться на неї, обернулася, простягнула ліву руку, поклала йому на передпліччя й міцно стиснула. «Все нормально?», спитала вона. «Ти увесь час мовчиш».

Так, Фергюсон за останню годину майже ані слова не вимовив, але тільки тому, що не хотів розбудити дітей, тож натомість він просто розмірковував, витаючи подумки поміж давніх сімейних справ і вже не слухаючи того, про що говорили попереду Емі та Гері; шум коліс попід ним заколисував його, авто, рухаючись зі швидкістю шістдесят миль на годину, створювало в голові у Фергюсона характерне відчуття розмитості й непевності довкілля, але коли Френсі стиснула йому руку, він вийшов зі стану напівзабуття, почав прислухатися і збагнув, що мова йшла про політику, перш за все, про вбивство, яке трапилося два місяці тому, і яке й досі було постійною темою безперервних розмов: хто вбив президента, чому, за що і як, бо виглядало малоймовірним, що Освальд діяв сам-один; почали циркулювати численні версії – Кастро, мафія, ЦРУ, і навіть сам віце-президент Джонсон, носатий техасець, котрий зайняв місце «чоловіка майбутнього». Для Емі Джонсон був фактором Х, невідомою величиною, але Гері, який швидко сформував власну думку з цього приводу, назвав його «слизьким типом», політиком старого типу, який звик вирішувати питання у підкилимний спосіб і який для посади президента не годився, тоді як Емі, зазначивши, що він, можливо і має рацію, все ж таки заперечила, нагадавши про нещодавній виступ Джонсона, в якому він оголосив війну злидням, і вона вважала цей виступ найкращою з усіх президентських промов, які їй доводилося чути за все життя. Гері погодився, що дійсно, такого з часів Рузвельта іще ніхто не казав, навіть Кеннеді. Фергюсон посміхнувся, почувши, як Гері, на його превеликий подив, погодився з чужою думкою, а потім його мозок знову вирушив у дрейф, і він почав думати про Емі, про оту дивовижну Емі, яка так подобалася родині Голандерів, яка завоювала їхню симпатію з першого ж рукостискання, першого «привіт», так само, як вона завоювала його симпатію на отому вечері з шашликами на День Праці, і тепер, коли вони наближалися до кордону штату Вермонт, йому залишалося тільки благати Бога, щоби все склалося так, як планувалося, щоби невдовзі вони удвох знову опинилися голі під ковдрою в чужій кімнаті, в чужому будинку посеред глухомані Нової Англії.

Будинок дійсно виявився таким великим, яким його й розписували, хоча гірської вершини, яка мала б виднітися за десять миль від цього лижного курорту, ніде не було видно. Він мав три поверхи замість звичних двох і був споруджений десь на початку дев’ятнадцятого сторіччя, тому кожна дошка долівки в цій пронизуватій протягами дерев’яній споруді рипіла. Рипіння становило потенційну проблему, оскільки виявилося, що вірною була саме та інтерпретація вигуку «Авжеж!», яку дала йому Емі. Фергюсон змушений був визнати її правоту, коли група з шести осіб зробила ознайомчу екскурсію будинком, в результаті якої стало ясно, що господарі і не думали дозволяти їм ночувати в одній кімнаті. Тому Емі з Фергюсоном вдалися до запасного плану, котрий Фергюсон називав «рішенням в стилі французького фарсу»: їм доведеться відчиняти й зачиняти двері на іржавих завісах, прокрадатися темними незнайомими коридорами і заповзати до ліжок, які їм не призначалися, а зрадливі стогнучі дошки долівки на роль їхніх спільників явно не годилися. На щастя, Гері та Френсі запропонували «дорослим дітям» скористатися двома спальнями на мансарді, щоби «малі діти» могли ночувати на одному поверсі зі своїми батьками, аби ті були б поряд на той випадок, коли Розі насниться кошмар, а Давид напісяє у ліжко. «Це значно краще», подумав Фергюсон. Зрозуміло, що дошки верещатимуть аж угорі, на мансарді, і резонуватимуть через нижню стелю, але людям інколи хочеться серед ночі до туалету, а хіба ж можна в такому старому будинку обійтися без лячного, як у фільмах жахів, рипіння дощок? Якщо їм повезе, то вони зможуть здійснити задумане. А якщо не повезе, то що з того? Що з ними станеться? Нічого особливого, сказав Фергюсон подумки. А може, нічого не станеться взагалі.

Спершу все йшло як по маслу. Побачення вони призначили на одинадцяту тридцять, аж через півтори години після того, як малих повкладали спати, а зморені батьки сказали їм «добраніч». У призначену годину все було тихо й спокійно, окрім випадкового пориву вітру, який проникав крізь тріщини в стінах, та торохтіння флюгера на даху. Звісивши босі ноги на підлогу зі свого ліжка, Фергюсон вирушив у свою довгу подорож до кімнати Емі, обережно ступаючи навшпиньки розхитаними дошками і завмираючи після найменшого писку, який видавало дерево; порахувавши до п’яти, він наважувався на наступний крок. Двері своєї кімнати він залишив прочиненими, щоби не повертати ручку і таким чином уникнути небезпеки спричинити надміру гучний звук клямки, а завіси, хоча й були вони трохи іржавими, виявилися тихішими за виття вітру. Згодом Фергюсон вийшов у коридор (ця фаза подорожі потребувала чотирнадцяти кроків), потім легенько штовхнув двері Еминої спальні, які також були прочинені, і, нарешті, опинився всередині.