Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 67)

Отак рукопис «Двох братів» нарешті потрапив до рук Емі, і Фергюсон, сидячі в своїй колишній кімнаті з дівчиною, яка спала тепер в його колишньому ліжку, розмовляв з Емі, поки дорослі готували їжу на кухні якраз під ними. Перш за все вони обговорили свої поточні амурні справи (Фергюсон запав на дівчину, яку звали Лінда Флегг і яка відмовила йому, коли він запросив її у п’ятницю до кінотеатру, а Емі покладала свої сподівання на хлопця, якого звали Роджер Сеслоу і який начебто натякнув, що має до неї симпатію – якщо вона вірно зрозуміла його натяк). Потім поговорили про брата Джима, першокурсника Массачусетського технологічного інституту й колишнього опорного гравця баскетбольної команди в старших класах середньої школи, про те, наскільки вразив його скандал з договірними матчами в університетській баскетбольній лізі, коли спортивні ділки підкупали гравців за кілька сотень доларів, а самі заробляли на них десятки тисяч на тиждень. В нашій країні все є предметом змови, сказала Емі. Телевізійні вікторини, баскетбольні ігри вузівських команд, ринок цінних паперів, політичні вибори, але Джим був надто наївним, аби це розуміти. Може, і так, погодився Фергюсон, але Джим був наївним тому, що вбачав у людях найкраще, а це, на його думку, є хорошою рисою, одною з тих, якими він захоплювався в Еминому братові, і щойно Фергюсон промовив слово «захоплюватися», як розмова змістилася до іншої теми: до твору, який їм задали написати для конкурсу, котрий мав відбутися в січні. Тема твору називалася «Людина, якою я захоплююся найбільше». В конкурсі мусив взяти участь кожен учень сьомого, восьмого та дев’ятого класів, і призами мали бути відзначені найкращі троє творів з кожного із трьох класів. Фергюсон спитав Емі, чи визначилася вона, ким захоплюється найбільше.

– Авжеж визначилася. Бо вже час. Нам треба здати твори третього січня.

– Не змушуй мене вгадувати, бо все одно не вгадаю.

– Емма Голдман.

– Я десь чув це ім’я, але знаю про неї дуже мало. Практично нічого.

– Я також про неї нічого не знаю, але мій дядько Гіл подарував мені її біографію, і я в неї просто закохалася. Емма Голдман – одна з найвеличніших жінок в історії людства. (Коротка пауза). А ви, містере Фергюсон? Маєте якісь думки?

– Джекі Робінсон.

– А, бейсболіст, – сказала Емі. – Зрозуміло. Але ж він, мабуть, не просто якийсь пересічний бейсболіст?

– Він – чоловік, який змінив Америку.

– Що ж, непоганий вибір, Арчі. Вперед. Бажаю удачі.

– А мені потрібне твоє благословення?

– Авжеж потрібне, дурненький.

Вони розсміялися, а потім Емі скочила на ноги й заявила:

– Ходімо вниз, на кухню, я голодна як вовк.

У вівторок Фергюсон вийшов забрати пошту й знайшов у скриньці листа, принесеного кимось самотужки – без марки, без адреси, просто його ім’я через усю сторінку. Текст листа був лаконічним:

Любий Арчі!

Я тебе ненавиджу.

З любов’ю, Емі.

П. С. Оповідання віддам завтра. Хочу іще трохи поспілкуватися з Хенком та Френком, перш ніж відпустити їх назад до тебе.

Батько повернувся додому п’ятого січня. Фергюсон сподівався почути від нього що-небудь про оповідання, бажано дещо більше, аніж просто вибачення за те, що його не прочитав, але батько не сказав нічого. Не сказав він нічого про оповідання й наступними днями, тому Фергюсон виснував, що батько його просто загубив. Оскільки до того часу Емі вже повернула йому оригінальний текст, втрата копії була малозначущою. Значущим було те, що, батьку, схоже, було абсолютно байдуже до такої неважливої штуки, як синівське оповідання, а оскільки Фергюсон вирішив в жодному разі не згадувати про свій опус, допоки батько не заговорить про нього першим, то ця справа з неважливої перетворилася на вкрай важливу, і з плином часу її важливість зростала все більше й більше.

3

3.1

Був біль. Був страх. Було збентеження. Двоє незайманих позбавляли один одного цноти, маючи лише дуже приблизне уявлення про те, що вони будуть робити, і вся їхня підготовка полягала в тім, що Фергюсон примудрився роздобути пачку презервативів, а Емі, знаючи про кров, яка неминуче мала з неї вилитися, підстелила під простирадло на своєму ліжку коричневий банний рушник – то була пересторогу, підказана невмирущими старими легендами, котра, в кінцевому підсумку, виявилася непотрібною. Була радість, був екстаз усвідомлення своєї повної наготи наодинці удвох, вперше після отого випадку в дитинстві, коли вони, двоє малюків, вистрибували голяка на матраці; була можливість вперше доторкнутися до кожної часточки тіла один одного, було запаморочення від дотику оголеної шкіри до оголеної шкіри. Коли ж їхнє збудження сягнуло піка, постала проблема переходу до іншої стадії, йому було боязко вперше проникати в іншу людину, а їй було боязко відчувати це проникнення; в перші секунди Емі напружилася, бо їй було боляче, а Фергюсон впав у розпач через те, що він спричинив той біль, тому вони уповільнилися, вийшли один з одного й взяли трихвилинний тайм-аут. Потім Емі вхопила Фергюсона за причинне місце і наказала почати знову: «Візьми й зроби, Арчі, за мене не хвилюйся, просто роби те, що треба», і Фергюсон зробив те, що треба, усвідомлюючи, що не може не турбуватися про Емі, але водночас розуміючи, що межу все ж таки треба перетнути, що слід скористатися нагодою, яка їм випала, а Емі, попри біль, який неначе розривав її навпіл, розсміялася, коли все скінчилося, розсміялася своїм гучним сміхом і мовила: «Я така щаслива, що мені хочеться померти».

То був дивний уїк-енд. Жодного разу не покинувши квартири, вони сиділи на дивані й дивилися по телевізору, як Ліндона Джонсона приводили до присяги на посаду президента, як Освальда відправляли до в’язниці в заляпаній кров’ю футболці, як він протестував перед телекамерами, заявляючи, що його просто підставили, що він – «маріонетка» (це слово Фергюсон відтоді завжди асоціюватиме з хирлявим молодиком, котрий вбив Кеннеді самотужки – або не вбив?), дивилися коротку паузу між новинами, під час якої оркестр грав реквієм з «Героїчної симфонії» Бетховена, дивилися похоронну процесію, яка рухалася вашингтонськими вулицями у неділю, і під час якої Емі схлипнула, побачивши коня без вершника, дивилися, як Джек Рубі, прослизнувши до відділку далласької поліції, встрелив Освальда у живіт. Ірреальне місто. Цей рядок з Еліота раз по раз вибухав у свідомості Фергюсона протягом тих трьох днів, коли вони з Емі поволі повиїдали на кухні всі харчі – яйця, телячі відбивні, порізану шматками індичку, сир, консервні банки з тунцем, кашу та печиво. Емі курила багато, як ніколи, а Фергюсон і собі закурив вперше відтоді, як вони почали зустрічатися; вони сиділи удвох на дивані, час від часу гасячи в унісон недопалки, а потім падаючи один одному в обійми й цілуючись, бо не могли не скоювати цей блюзнірський акт цілування навіть під час траурної церемонії поховання вбитого президента; кожні три-чотири години вони полишали диван і знову усамітнювалися в спальні, де скидали з себе всю одіж і падали на ліжко, їм обом уже було боляче, не лише Емі, а й Фергюсону, але вони не могли стриматися, задоволення кожного разу було сильнішим за біль, і хоча був той уїк-енд для країни похмурим та безрадісним, для них він став найважливішим та найвеличнішим уїк-ендом в їхньому юному житті.

Погано було те, що інша слушна нагода трапилася їм аж через два місяці. Фергюсон продовжував їздити до Нью-Йорка кожну суботу, але квартира Емі ніколи не бувала порожньою достатньо довго, щоб вони знову отримали змогу повернутися до спальні. Один з її батьків завжди був вдома, часто – двоє, і Емі та Фергюсону нікуди було подітися, їм залишалося тільки сподіватися, що Шнайдермани знову виберуться кудись надовго за місто, але вони не вибиралися. Саме тому Фергюсон і прийняв запрошення своєї кузини поїхати наприкінці січні до Вермонту покататися на лижах. Ні, на лижах кататися він не любив, бо колись спробував, і йому не сподобалося, але коли Френсі сказала, що будинок, який вони мали орендувати, являв собою простору споруду з п’яти кімнат, то Фергюсон побачив проблиск надії. Там багато місця, сказала Френсі, і саме тому, за її словами, вона його й запросила, і якщо йому захочеться взяти з собою друга, то для нього в будинку також знайдеться місце. «А подругу можна вважати другом?», поцікавився Фергюсон. «Авжеж!», відповіла Френсі, і з того, як вона відповіла на його запитання, з того спонтанного ентузіазму, з яким вона вимовила оте дзвінке «Авжеж!» Фергюсон цілком природно припустив, що кузина зрозуміла: він натякнув їй про те, що вони з Емі тепер – пара і що їм би хотілося жити в одній кімнаті, бо, зрештою, Френсі вийшла заміж у вісімнадцять років, тобто, лише на один рік старшою за нинішню Емі, і хто-хто, а його двадцятисемирічна кузина, його найулюбленіша кузина іще з того часу, коли він пішки ходив під стіл, добре знала, що то є таке – невгамована хтивість юності. До отого бадьорого «Авжеж!» Емі поставилася з меншим оптимізмом, усвідомлюючи, наскільки далеко відхилилися вони від загальноприйнятих правил сексуальної поведінки, які не лише забороняли статеві стосунки між неодруженими юнаками та дівчатами, а й виставляли їх в скандальному світлі. Втім, сказала Емі, їй іще не доводилося бувати у Вермонті, вона ніколи в житті не каталася на лижах, тож «хіба може бути щось краще за уїк-енд з Арчі у снігу?» Що ж до сексу, то їм іще належало побачити, хто з них був правий, а хто – ні. Якщо правою виявиться Емі, то це все одно не означало, що у них пізно вночі не буде можливості прокрастися один до одного в ліжко. Емі та Фергюсон виїхали холодним днем у п’ятницю, втиснувшись до тіснуватого авто-універсалу разом з Френсі, її чоловіком Гері та їхніми двома дітлахами – шестирічною Розою та чотирирічним Девідом, і дорослим дуже повезло, бо малеча проспала всі п’ять годин їзди до Стоува.