Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 70)
Річ була в тім, що Фергюсон не хотів, аби його втягнули в суперечку. Але Френсі мала всі підстави сердитися на нього, тому він вирішив, що найкращим способом поведінки буде помовкувати й казати якомога менше, кивати головою й погоджуватися з усім, що казатиме йому кузина, хоч як би суворо вона його не шпетила, і придушувати будь-яке бажання захищатися. Нехай лютує, думав він, але допоки йому вдаватиметься заважати її гніву породити його власний гнів, то, можливо, конфронтація буде короткою, слабкою, і невдовзі про неї всі забудуть.
Отак думав Фергюсон. Втім, він помилявся, і його помилка полягала в тім, що він гадав, наче основна проблема полягала в шумові, який вони здійняли разом з Емі, і в неповазі та егоїзмі, який вони проявили, завдавши тим шумом дискомфорту оточуючим. Але шум був лише частиною проблеми, і коли він почув, що претензії з боку Френсі є значно більшими, аніж ті, до яких він приготувався, це застукало його зненацька, тому коли Френсі напустилася на нього, він у відповідь напустився на Френсі.
Їй вдалося вдало з’їхати з гори, але коли авто опинилося біля підніжжя й зупинилося, вона звернула праворуч замість ліворуч, а оскільки Гері сказав, що звертати треба ліворуч, то Фергюсон нагадав про це Френсі, але вона лише міцніше вчепилася пальцями в кермо і сказала йому не перейматися, бо Гері часто плутав напрямки, і не лише напрямки а й багато чого іншого, тому якщо він сказав ліворуч, то це означає праворуч. «Смішно чути таке від неї», подумав Фергюсон, але ті слова у вустах Френсі звучали зовсім не смішно, вони звучали злостиво й трохи зневажливо, неначе Френсі за щось гнівалася на Гері, або за щось інше на когось іншого, наприклад, на свого брата Джека, який останнім часом з нею майже не спілкувався, або на свого недолугого батька, якого нещодавно знову вигнали з роботи, а може, на всіх трьох чоловіків одночасно, а Фергюсон просто став того ранку четвертим і потрапив під роздачу, і той факт, що Френсі дійсно повернула не туди, куди треба, і лише віддалялася від крамниці, жодним чином не покращив її настрою, коли вона виявила свою помилку, а це означало, що друга половина перерваної поїздки була змарнована на звивисті об’їзні дороги в пошуках зворотного маршруту до головного шосе, з якого вони звернули, і в розпал свого роздратування, яке охопило зазвичай неагресивну кузину, Френсі, насамкінець, повернулася до тої справи, яка змусила їх вирушити в дорогу, і виклала кузену все начистоту.
Який жаль, сказала вона, який жаль і яке ж це розчарування, що її улюблений хлопчик перетворився на шахраюватого брехуна, іще одного негідника в низці йому подібних, і як же ж він посмів «використати її» так, як він це зробив: притягнув з собою до Вермонту свою подругу, щоби тишком-нишком подовбатися з нею вночі, коли всі полягали спати… Як же ж це огидно – двоє сексуально стурбованих підлітків зачаровують всіх своєю харизмою, а потім тихцем зустрічаються в кімнаті на мансарді й осатаніло довбуться, а під ними сплять «двоє малих дітей», як же ж він міг так вчинити з нею, зі своєю кузиною, яка так любила його від того дня, коли він тільки-но на світ народився, яка купала його й доглядала, спостерігаючи, як він зростає, і що ж тепер вона скаже його матері, котра відпустила його до Вермонту, знаючи, що з нею він буде у безпеці. Тут йшлося про довіру, продовжила Френсі після невеликої паузи, а він ту довіру взяв та й зламав, обдурив свою кузину у її ж власному домі, він, некерований підліток, який навіть не може стримати власну хтивість у штанях хоча би на одну ніч! Вона не збирається терпіти його присутності, вона сьогодні ж посадить його разом з отою хвойдою на автобус і відправить назад до Нью-Йорку, тож прощавайте й скатертю дорога їм обом!
Це був початок. П’ять хвилин потому Френсі й досі говорила, а коли Фергюсон, нарешті, сказав їй, щоби вона замовкла, а потім крикнув, що з нього досить і він піде пішки назад до будинку збирати свої речі, Френсі повернулася до нього і сказала з проблиском божевілля в очах: «Не сміши мене, Арчі, ти ж тут замерзнеш на смерть!», і це переконало його, що в неї дійсно щось не в порядку з головою, що вона на грані повного безумства. Через те, що вона й далі дивилася на нього так, наче вже не пам’ятала того, що казала йому буквально кілька хвилин тому, Фергюсон мимоволі посміхнувся їй, а коли вона посміхнулася йому у відповідь, він здогадався, що Френсі кинула слідкувати за дорогою – і через секунду автомобіль влетів у дерево.
В 1964 році авто ременів безпеки іще не мали, тому вони обидва отримали травми навіть попри те, що авто рухалося з відносно невисокою швидкістю тридцять-тридцять п’ять миль на годину. У Френсі: струс мозку, перелам лівої ключиці, спричинений ударом об кермо, а після виписки з шпиталю у Вермонті її перевели до шпиталю в Нью-Джерсі, де, як сказали Гері лікарі, вона мала пройти курс лікування від нервового розладу. У Фергюсона: непритомність, кровотеча з голови, з передпліччя і з правого зап’ястя. Це сталося через те, що його викинуло крізь лобове скло, і хоча жодна кістка переламана не була (рідкісний випадок, який лікарі назвали «медичним чудом»), два пальці на його лівій руці були відрізані уламками лобового скла – обидва суглоби великого пальця і верхній суглоб вказівного, а через те, що пальці загубилися в снігу й знайти їх можна було лише навесні, Фергюсону випала доля йти далі життєвим шляхом з вісьмома пальцями на руках.
Цей удар долі він переніс важко. Він знав, що мав би радіти з того, що не загинув, але те, що йому вдалося вижити, вже стало доконаним фактом, який не підлягав сумніву, і тепер йому хотілося лише розпачливо вигукнути: «Що ж зі мною тепер буде?» Його рука була спотворена, і коли з неї зняли бинти й показали йому, як вона виглядає і як їй судилося виглядати відтепер і до скону, Фергюсон відчув огиду до того, що побачив. То була не його рука. Вона належала комусь іншому, і коли він поглянув на зашиті гладенькі обрубки, які були колись його великим та вказівним пальцями, йому стало нудотно, і він відвернувся. Така відразлива, така огидна – це ж просто рука якоїсь потвори. Фергюсон подумки відмітив, що він приєднався до когорти прклятих, що віднині його зневажатимуть як одного з тих скалічених, спотворених людей, які більше не вважаються повноправними членами роду людського. А на довершення до цього постійного болісного приниження ще й доведеться переучуватися багатьом речам, яким він навчився іще малим хлопцем, тим сотням маніпуляцій, які особа з повним комплектом пальців підсвідомо виконує кожного дня – зав’язує шнурки, застібає сорочку, ріже ножем харчі, друкує на машинці, і допоки ці маніпуляції знову не стануть для нього автоматичними, що може розтягнутися на місяці, а, може, і роки, він постійно пам’ятатиме про свою ущербність. Так, Фергюсон уникнув смерті, але в перші дні після аварії всі слова, що починалися на «с», тулилися до нього наче зграйка голодних дітей, і він виявив, що не може скинути з себе чари спричинених ними емоцій: смертельний, спотворений, сумнів, стрес, схиблений, сумний, спантеличений, скалічений…
А найбільше він боявся, що Емі більше його не любитиме. Ні, вона не зробить цього свідомо, і навряд чи намагатиметься розібратися у власних почуттях, але хіба ж приємно, коли до вас доторкується скалічена й спотворена рука? Це неодмінно викличе відразу, це уб’є всяке бажання, і ота відраза, мало-помалу накопичуючись, призведе до того, що Емі почне уникати його, а потім кине назавжди, а якщо він втратить Емі, то буде розбите не лише його серце – буде назавжди зруйноване все його життя, бо хіба ж зможе привабити будь-яку нормальну жінку схожий на нього чоловік: жалюгідна скалічена істота з пазурами замість лівої руки? Нескінченний сум, нескінченна самотність, нескінченне розчарування – отакою буде відтепер його доля, і навіть попри те, що Емі сиділа з ним у шпиталі цілий уїк-енд, а потім відпросилася зі школи, щоби побути з ним в понеділок, вівторок і середу, навіть попри те, що вона гладила йому обличчя й казала, що все буде так само, як і раніше, що втрата двох пальців – це, звісно, велике нещастя, але далеко не кінець світу, що мільйони людей живуть зі значно гіршими каліцтвами і мужньо несуть свій хрест, ніколи цим особливо не переймаючись, Фергюсон, вдивляючись в її обличчя, не міг позбутися враження, що бачить перед собою примару, двійника Емі, який імітує справжню Емі, і якщо він на кілька секунд заплющить очі, то вона може зникнути іще до того, як він встигне знову їх розкрити.
Його батьки також приїхали побути з ним, і були вони до нього навдивовижу лагідними, так само навдивовижу лагідними, як і Емі, так само навдивовижу лагідними, як і лікарі та медсестри, однак звідки їм знати, як він почувається, звідки їм знати, що це – дійсно