Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 58)

Отже, в липні 1961 року вони зібралися вирушити до табору «Парадиз», в липні того багатого подіями літа, коли, здавалося, всі новини, що надходили з зовнішнього світу, були новинами поганими: в Берліні виросла стіна, в горах Айдахо застрелився Ернест Гемінгвей, натовпи білих расистів вчиняли напади на негритянських правозахисників, коли ті здійснювали агітаційні автобусні поїздки на півдні Сполучених Штатів. Лють, роздратування та ненависть переконливо свідчили, що люди розважливі та раціональні не керують світом, і в міру того, як Фергюсон занурювався в приємну й знайому метушню табірного життя, граючи в баскетбол та бейсбол вранці та вдень, слухаючи веселі теревені хлопців у своєму будиночку, насолоджуючись можливістю знову побути з Ноєм, що, перш за все, означало можливість брати спільну участь в безкінечних двомісячних розмовах, танцюючи вечорами з такими гарними нью-йоркськими дівчатами – енергійною й пишногрудою Керол Тальберг, худорлявою й задумливою Анною Бродською, та прищавою, але надзвичайно вродливою Деніз Левінсон, котра була одної з ним думки про те, що аніж ходити на післяобідні тусовки, краще займатися активними вправами з цілування та обнімання у віддаленому куточку луків (Фергюсон був вдячний життю за те, що воно дарувало йому так багато приємних моментів), його чотирнадцятирічний розум повнився думками, над якими він і не думав би замислюватися іще якихось півроку тому: тепер Фергюсон постійно усвідомлював себе на тлі людей далеких і незнайомих, цікавлячись, наприклад, а чи не цілувався він з Деніз в ту саму мить, коли Гемінгвей прострелив собі голову в Айдахо, або думаючи про те, що, можливо, в той самий момент, коли він влучив м’ячем у кошик під час гри в баскетбол з командою табору «Грейлок», кулак расиста з Міссісіпі поцілив у щелепу худорлявого коротко остриженого негритянського активіста з Бостона. Когось в цьому світі цілували, а когось товкли в лице, хтось прийшов на похорони своєї матері, а хтось вперше взяв у руки первістка, смуток одної людини перегукувався з радістю іншої, і якщо ви не Бог, котрий, начебто, є всюди й бачить усе, що відбувається в кожний конкретний момент, ніхто й гадки не мав, що ці дві події трапилися в одну й ту ж саму мить, а згорьований син та усміхнена матір – і поготів. «Може, саме тому люди й вигадали Бога?», спитав Фергюсон сам себе. «Щоби подолати межі людського сприйняття, наполягаючи на існуванні всеохоплюючого й всезнаючого божественного розуму?».

– Уяви собі це таким чином, – якось сказав він Ною, коли вони йшли до їдальні на обід. – Ти зібрався кудись поїхати у своєму авто. Завдання є важливим і запізнюватися тобі не можна. Є два шляхи дістатися до пункту призначення: головною дорогою або об’їзною. Але, на жаль, на ту годину дня головна дорога, зазвичай, заповнена машинами, тому якщо не трапляється якоїсь аварії та поломки, потік автомобілів рухається повільно, але стабільно тому є можливість, що твоя подорож займе близько двадцяти хвилин, і в результаті до місця призначення ти потрапиш якраз вчасно, секунда в секунду. Об’їзна ж дорога є довшою в плані відстані, але автомобілів на ній значно менше, тож якщо все йтиме нормально, то ти можеш розраховувати на те, що твоя подорож займе хвилин з п’ятнадцять. В принципі, об’їзна дорога є кращою за головну, але існує одна заковика: вона – однорядна, тому якщо на ній трапиться якась поломка чи аварія, то ти гарантовано застрягнеш на ній надовго, і тому можеш спізнитися на зустріч.

– Стривай, – сказав Ной. – Розкажи мені докладніше про цю подорож. Куди я їду і чому це для мене так важливо?

– Це не має значення, – відповів Фергюсон. – Поїздка на машині – це лишень приклад, така собі теза, спосіб подискутувати про те, що мені хотілося б з тобою хотілося б обговорити, і це не має жодного стосунку до доріг та поїздок.

– Е ні, має, Арчі. Все має значення.

Фергюсон тяжко зітхнув і сказав:

– Гаразд. Уяви, що ти їдеш на співбесіду щодо майбутньої роботи. Про цю роботу ти мріяв усе своє життя – працювати паризьким кореспондентом газети «Дейлі Пленет». Якщо тебе візьмуть на цю роботу, то ти будеш найщасливішою людиною у світі. А якщо не візьмуть, то ти повернешся додому й повісишся.

– Якщо це для мене так важливо, то чому я мушу виїжджати в останню хвилину? Чому б не виїхати раніше, щоби гарантовано не спізнитися?

– Тому… Тому, що ти не можеш. У тебе померла бабуся, і ти був на її похоронах.

– Що ж, цілком логічно. Це – так званий доленосний день. Я щойно шість годин проплакав за своєю бабусею, а тепер мені треба терміново виїздити на співбесіду щодо роботи. Якою дорогою ти волієш, аби я поїхав?

– Кажу ж тобі: це не має значення. Є лише два варіанти вибору, головна дорога і дорога об’їзна, і кожна з них має свої плюси та мінуси. Скажімо, ти обираєш головну дорогу й потрапляєш на призначену зустріч вчасно. Ти ж не будеш замислюватися над своїм вибором? А якщо ти поїдеш об’їзним шляхом і прибудеш так само вчасно, то більше ніколи про той об’їзний шлях не згадуватимеш, еге ж? Але тут починається найцікавіше. Уявімо, що ти вирушаєш головною дорогою, а тут – Бац! – аварія, скупчуються, зіткнувшись один з одним, кілька автомобілів, і рух зупиняється аж на годину. Ти стирчиш в своєму авто, і проклинаєш себе: «Чому ж я, телепень, не поїхав об’їзним шляхом?» Але звідки тобі знати, що ти зробив хибний вибір? Тобі що, видно об’їзну дорогу? Ти знаєш, що на ній відбувається в той конкретний момент? Тобі ж ніхто не сказав, що на неї щойно впала велетенська сосна, розчавивши авто, вбивши водія і затримавши дорожній рух аж на три з половиною години? Тобі ж ніхто не сказав, що якби ти вирушив тою дорогою, то те дерево впало б саме на твою автомашину, розчавивши її і вбивши тебе? Або такий варіант: Дерево не впало, і тому вибір головної дороги був хибним. Чи такий: Ти вирушив об’їзною дорогою, дерево впало на машину якраз поперед тебе, і ти сидиш тепер у своєму авто й жалкуєш, що не поїхав головною дорогою, бо не знаєш, що там сталася аварія з участю багатьох автомашин, через яку ти все одно запізнився б на призначену зустріч. Або таке: Аварії на головній дорозі не було, тому вибір об’їзної був хибним.

– До чого ти все це кажеш, Арчі?

– А до того, що ти ніколи не знаєш, правильний ти зробив вибір, чи неправильний. Щоби дізнатися про це, тобі потрібно мати в своєму розпорядженні всі факти, а єдиний спосіб мати всі факти – це бути одночасно у двох місцях, що є в принципі неможливим.

– Ну, і що тепер?

– А те, що саме завдяки цьому люди вірять в Бога.

– Жартуєте, мсьє Вольтер!

– Лише Бог здатен бачити головну й об’їзну дороги одночасно, а це означає, що лише йому відомо, вірний ти зробив вибір, чи невірний.

– А звідки ти знаєш, що він знає?

– Я цього не знаю. Але люди роблять саме таке припущення. На жаль, Бог ніколи не розповідає нам про власні думки.

– Можеш написати йому листа коли захочеш.

– Та й то так. Але з цього все одно не буде толку.

– То в чім проблема? Не маєш грошей на авіаконверт?

– Я не маю його адреси.

Того року в будиночку з’явився новий хлопець, єдиний новачок серед старих приятелів Фергюсона, провінційний хлопець, який мешкав в містечку Нью-Рошель в окрузі Вестчестер. Він був єдиним сільським хлопцем з кола знайомих Фергюсона, не таким шумливим та словесно агресивним, як хлопці з Нью-Йорка, так само спокійним, як і Фергюсон, а може, навіть спокійнішим, бо говорив він зрідка, зате коли він говорив, то всі, хто його чув, уважно прислухалися до його слів. Звали його Федерман, Арт Федерман, всі кликали його Арті, а через те, що Арті Федерман по звуку дуже нагадувало Арчі Фергюсон, хлопці в будиночку жартували, що вони – брати, які давно загубили один одного, що насправді вони – ідентичні двійнята, яких розлучили відразу ж після народження. Цей жарт був смішним не тому, що був реальним жартом, а тому, що був анти-жартом, тобто жартом, який мав сенс лише тоді, коли сприймався як жарт про сам жарт, бо хоча Фергюсон та Федерман і мали певні спільні фізичні характеристики – однаковий зріст та статуру, великі руки та стрункі мускулисті тіла спортсменів, у них, окрім схожих ініціалів, було мало спільного. Фергюсон був темноволосим, а Федерман – білявим, Фергюсон мав сіро зелені очі, а Федерман – карі, їхні носи, вуха та роти були різної форми, тому ніхто, побачивши їх вперше, не прийняв би їх не лише за братів, а й навіть за далеких родичів. З іншого боку, хлопці в будиночку бачили їх вже не вперше, і, продовжуючи спостерігати за діями двох А. Ф., можливо, збагнули, що той жарт був не жартом, а чимось більшим, бо тепер вже йшлося не про двох братів з плоті й крові, а про двох друзів, які швидко ставали близькими, мов брати.

Якось Фергюсон виявив одну дивну особливість власного єства: схоже, він мав декілька «я» і був не цілісним індивідом, а сукупністю суперечливих особистостей, тому кожного разу, коли він був кимось іншим, його «я» теж ставало іншим, змінюючись в залежності від співбесідника. З таким виразним екстравертом, як Ной, він почувався спокійним і замкненим в собі. З особою сором’язливою та стриманою типу Анни Бродської, він ставав гамірливим і грубим, завжди багато говорив, щоби заповнити тривалі паузи її сором’язливого мовчання. Люди без почуття гумору зазвичай перетворювали його на жартівника. В компанії кмітливих та дотепних клоунів він почувався нецікавим і нетямущим. Отже, оточуючі неначе володіли здатністю втягувати Фергюсона в свою орбіту і змушували його робити так, як робили й вони. Забіякуватий Марк Дубинський з його нескінченними просторікуваннями про політику й спорт пробуджував у Фергюсоні словесного бійця. Мрійливий Боб Крамер змушував Фергюсона почуватися вразливим та невпевненим в собі. З іншого боку, Арті Федерман, викликав у нього спокій, той спокій, який він ніколи не відчував у компанії з іншими людьми, бо спілкування з цим хлопцем породжувало в ньому таке ж саме відчуття власного «я», яке у нього бувало на самоті.