Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 57)

Ці проблеми вже поставали перед ним кількома роками раніше, але зараз вони проявилися іще гірше, настільки гірше, що Фергюсон дійшов висновку: розв’язати їх в наявних умовах неможливо. Цей абсурдний, світло-зелений батьків «Кадилак», ці бездоганно доглянуті газони клубу «Блакитна Долина», ці розмови про необхідність голосувати за Ніксона в листопаді – все це були симптоми хвороби, яка вже давно вразила його батька, але батько був безнадійним з самого початку, тому Фергюсон спостерігав за його підйомом до прошарку вульгарних нуворишів з чимось на кшталт мовчазної приреченості. Потім померла студія «Роузленд Фото», ввергнувши його в стан прострації, який тривав кілька місяців, оскільки він знав, що та студія була чимось більшим, аніж просто інструментом для добування доларів та центів. Закриття студії було поразкою, декларацією того, що його матір махнула на себе рукою, і тепер, коли вона припинила опір і перейшла на інший бік, як же ж болісно було йому спостерігати її перетворення на одну з «отих жінок», які відвідують заміський клуб, грають в гольф, карти і демонструють схильність до зайвої чарчини під час гулянок. Фергюсон відчував, що матір так само нещасна, як і він, але він не наважувався з нею про це поговорити, бо був надто малим, щоби втручатися в її приватне життя, однак йому стало ясно, що подружжя його батьків, яке завжди викликало у нього асоціацію з ванною, повною ледь теплої води, виродилося в нудне й позбавлене любові співіснування двох людей, котрі займалися кожен своїми власними справами й перетиналися лише тоді, коли в цьому виникала потреба або бажання, чого не траплялося майже ніколи.

Більше не було тенісу на громадських кортах недільними ранками, більше не було недільних обідів в ресторані «У Грюнінга», більше не було недільних походів в кіно. Тепер дні, коли вся країна відпочивала, проводилися в заміському клубі, такій собі Валгаллі тихих зелених галявинок для гольфу, шипучих розбризкувачів води, верескливих дітей, що купалися у всепогодному басейні, але Фергюсон рідко їздив зі своїми батьками до «Блакитної Долини», оскільки в неділю він грав у бейсбол, баскетбол та футбол, навіть в ті недільні дні, коли командні ігри не проводилися. Він відчував, що для неупередженого спостерігача не було нічого внутрішньо порочного ані в гольфі, ані в салаті з креветок та в триповерхових бутербродах, але Фергюсон скучав за своїми гамбургерами та мисками з м’ятним морозивом, і чим більше він зближувався зі світом гольфу, тим більше ненавидів сам гольф, вірніше, не стільки сам вид спорту, скільки людей, які ним займалися.

Педантичний святоша Фергюсон. Фергюсон – ворог традицій та манер заможного середнього класу, Фергюсон – противний всезнайко, який зневажав нову американську породу шукачів престижного статусу та хвалькуватих марнотратників, цей Фергюсон хотів податися геть.

Єдиною його надією було те, що батько, пославши його до якогось знаменитого інтернату, підніме свій престиж поміж членів клубу. «Так, наш хлопчик тепер навчається в Андовері. Значно краще за громадську школу, еге ж? І начхати на витрати. Добра освіта – найкраще, що можуть дати батьки своїй дитині».

Так, то був далекоглядний розрахунок, марна надія, породжена самообманом і безпідставним оптимізмом тринадцятилітньої свідомості, бо насправді підстав сподіватися не було жодної. Сидячи напроти Фергюсона за столом того теплого вересневого вечора, його батько поклав виделку й сказав: «Ти говориш як зелений підсвинок, Арчі. Те, про що ти мене просиш, означає заплатити двічі за одну й ту саму річ, і жодна людина при здоровому глузді не купиться на твоє шахрайство. Ти лишень подумай: ми платимо податки на цей будинок, чи ні? Платимо. Причому дуже високі, одні з найвищих податків на нерухомість у нашому штаті. Мені це не подобається, але я готовий розщедрюватися на гроші, якщо отримаю дещо навзамін. У нас хороші школи, одні з найкращих громадських шкіл у всій країні. Щоби ти знав, саме з-за цього ми й перебралися до цього міста. Бо твоя матір розуміла, що тут ти отримаєш якісну освіту, не гіршу за ту, яку забезпечують твої омріяні приватні інтернати. Тому не треба хитрувати, хлопче. Я не збираюся платити іще раз за те, що вже маю. Ферштейн?

Вочевидь, школи-інтернати не входили до батькового списку престижних цяцьок. А тут іще мати озвалася, заявивши, що він «розіб’є їй серце, подавшись з дому в такому юному віці», тому Фергюсон навіть не наважився озвучувати ідею літньої роботи як способу часткового покриття витрат на своє навчання. Отже, він потрапив у глухий кут. Застряг. І не лише до кінця навчального року, що тільки-но почався, а на всю решту років, допоки він не закінчить середньої школи, аж на п’ять років, і це було довше, ніж багато людей отримували за збройне пограбування чи ненавмисне убивство.

Енджі принесла десерт, і Фергюсон, втупившись в миску з шоколадним пудингом, подумав: «І чому це не придумали закону, який би дозволяв дітям розлучатися зі своїми батьками?»

Через те, що нічого не змінилося і не обіцяло змінитися в найближчому майбутньому, через те, що система родинного урядування залишилася неторкнутою після того, як на спроби Фергюсона змінити сімейну конституцію було накладене вето, старий режим, якому вдалося встояти, продовжив керувати за допомогою рефлексів та вкорінених примх, і згодом видав декрет, згідно з яким переможений бунтівник отримав винагороду у вигляді іще одного літа в його улюбленому таборі «Парадиз», шостого поспіль літа в раю, де не було батьків, зате були майданчики для гри в бейсбол, баскетбол та футбол, експедиції на каное, а також шумна компанія друзів з Нью-Йорку. Фергюсон не лише збирався покинути свою матір та батька на два довгих місяці свободи й відпочинку – разом з ним на пероні Центрального вокзалу під час ранкового від’їзду стояв Ной Маркс, який теж зібрався до літнього табору, бо Ной повернувся, і, пропустивши другу частину сезону 1956 року і всі вісім тижнів сезону 1957 року, відновив свій зв’язок з табором «Парадиз» в компанії з племінником своєї мачухи, відомим також як його зведений кузин і приятель, тобто з Фергюсоном, котрий в свої чотирнадцять років при зрості п’ять футів сім дюймів був на цілу голову вищим за Ноя, якого в таборі й дозі прозивали «Гарпо».

То була дивна історія. Тітка Фергюсона, Мілдред, так і лишилася мачухою Ноя, бо вони з дядьком Доном так і не завдали собі клопоту оформити розлучення, тому батько Ноя, повернувшись після свого півторарічного проживання в Парижі, де він працював над біографією Монтеня, перебрався назад до своєї колишнього помешкання на Перрі-Стріт. Але не до квартири на третьому поверсі, де він жив колись з Мілдред, а до меншої студії на другому поверсі, яка стояла порожньою під час його відсутності, і яку Мілдред орендувала незадовго до його повернення. Таким чином виник новий життєвий порядок. Через півтора року хаосу й невизначеності, позначеного трьома поїздками Мілдред до Парижу в перервах між викладацькою роботою в Бруклінському коледжі, вони з дядьком Доном вирішили, що окремо жити не можуть. З іншого боку, дядько з тіткою збагнули також, що жити разом вони не в змозі – принаймні не увесь час, принаймні не в якості звичайного подружжя, і якщо вони не влаштовуватимуть спорадичних перерв у щоденній домашній рутині, то закінчать тим, що зжеруть один одного в приступі кривавого канібалізму. Цим і пояснювався компроміс у вигляді двох квартир, так звана «Угода про аварійний люк», бо їхнє кохання відносилося до категорії незносно-нездійсненних, воно було гримучою сумішшю пристрасті й несумісності, грозовим електричним полем, однаково заряджених негативних та позитивних іонів, а через те, що Дон та Мілдред були обидва примхливими егоїстами, цілком і повністю відданими один одному, війни між ними ніколи не закінчувалися – за винятком тих випадків, коли Дон перебирався вниз до своєї квартирі на другому поверсі, і починалася нова мирна доба.

На думку Фергюсона, то був формений сумбур, але він над цим подовгу не задумувався, оскільки всі знайомі йому шлюби були, так чи інакше, невдалими – чи то жорстокі конфлікти між Доном та Мілдред, чи то втомлена байдужість між його батьками, але ці обидва шлюби все одно були невдалими, вже не кажучи про його діда й бабцю, котрі протягом останніх десяти років сказали один одному не більше п’ятдесяти слів – і то у кращому випадку. Наскільки міг судити Фергюсон, єдиною дорослою людиною, котра, схоже, насолоджувалася одним лише фактом свого життя на землі, була його двоюрідна бабуся Перл, у якої вже не було – і вже ніколи не могло бути – чоловіка. Проте Фергюсон радів з того, що тітка Мілдред та дядько Дон знову поєдналися, якщо не заради самих себе, то заради нього, бо повернення Дона означало повернення Ноя, і після півторарічної перерви, коли їхньому спілкуванню заважала напівбожевільна матір Ноя, Фергюсон чимало здивувався – наскільки швидко вони знову здружилися, неначе їхня довга розлука тривала якихось кілька днів.

Ной в свої дванадцять залишився таким, яким був у свої дев’ять: шумливим та невгамовним, балакучим та саркастичним, але вже не таким схильним до спалахів гніву та роздратування, і в міру того, як хлопці поволі з дітей перетворювалися на підлітків, вони знаходили підтримку в сильних сторонах один одного. Для Ноя Фергюсон був кимось на кшталт вродливого казкового принца, бездоганного у всьому, чим він займався, лідера, який краще за решту однолітків грав у бейсбол і здобував найвищі оцінки у школі, хлопця, який подобався дівчатам, на якого рівнялися інші хлопці, і тому можливість бути родичем, другом та довіреною особою такої персони була в його житті фактором надихаючим та ушляхетнюючим, бо в іншому разі його життя було би сповнене болісних мук, то було б перехідне життя підлітка, котрий щоденно б дратувався через свою неоковирну й незграбну зовнішність, через оті жахливі металеві дротини, які нещодавно прикрутили йому до зубів, через свій жахливий дефіцит фізичної граціозності. Фергюсон знав, що Ной надзвичайно ним захоплюється, але він і знав також, що те захоплення було несправедливим та незаслуженим, що Ной перетворив його на героїчну ідеалізовану фігуру, якої насправді не існувало, він усвідомлював, що Ной мав першокласний інтелект, і що в речах по-справжньому важливих та значущих молодий містер Маркс був розвиненішим за нього і випереджав його, щонайменше, на крок в кожному аспекті, інколи – на два кроки, а то й на чотири і навіть десять. Ной був його провідником, моторним слідопитом і розвідником, котрий досліджував Фергюсону ліс і підказував йому, де полювання буде найрезультативнішим – які книжки прочитати, яку музику послухати, з яких жартів посміятися, які фільми подивитися, які ідеї обмізкувати, і тепер Фергюсон, засвоївши «Кандіда» і «Бартлбі», Баха і Мадді Вотерса, «Сучасну епоху» та «Грандіозну ілюзію», нічні радіо-монологи Жана Шеперда і двотисячолітньої людини Мела Брукса, «Нотатки рідного сина» і «Комуністичний Маніфест» (ні, ані Карл Маркс, ані, на жаль, Гручо Маркс не були родичами Ноя), навіть не уявляв собі, наскільки бідним було б його життя, якби він не потоваришував з Ноєм Марксом. Він розумів, що гнів та розчарування – то є значущі фактори, але без допитливості все одно далеко не заїдеш.