Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 56)

– Виправдання не приймаються, – відказала Емі. – Ти ж не будеш все життя тринадцятирічним, тож як ти збираєшся жити далі? Ти ж не зможеш все своє життя думати лише про себе, Арчі! Мусиш чимось цікавитись, щось впустити в свою душу, інакше перетворишся на одного з отих пустопорожніх людей, яких ти так не любиш, і станеш свого роду зомбі.

– Ми все здолаємо, – відповів Фергюсон, процитувавши знамените гасло.

– Ні, мій кумедний чоловічок-піщинка. Це ти все здолаєш.

Фергюсон виявив, що йому було дивно і трохи ніяково знаходитися так близько до дівчини, особливо дівчини, яку він не мав бажання цілувати, і це було в його життєвому досвіді безпрецедентною формою дружби, дружби так само міцної, як хлоп’яча, однак завдяки тому, що Емі була дівчиною, це придавало іншу тональність їхньому спілкуванню – то була симпатія поміж хлопцем та дівчиною, але вона була несхожою на ту симпатію, яку він відчував до Рейчел Мінетти, або Аліси Абрамс, чи до всякої іншої дівчини, з якою він мав роман і цілувався в тринадцять років. То була сильна симпатія у порівнянні з легкою, яку він відчував до Емі, тим паче, що вона вважалася його кузиною, представницею його ж родини, а це означало, що він не мав права цілувати її чи навіть подумати про поцілунок, і настільки сильно відчувалася ця заборона, що йому жодного разу навіть на думку не спало порушити її, бо Фергюсон знав, що це було би актом вкрай недоречним і навіть глибоко непристойним. Тому попри те, що Емі ставала для нього дедалі звабливішою завдяки тому, що її тіло розквітало ранньою підлітковою жіночністю (хоча вона й не була вродливою в тому сенсі, в якому була вродливою Ізабелла Крафт, а скоріше дівчиною привабливою й життєрадісною як ніхто інший до неї), Фергюсон продовжував опиратися імпульсивному бажанню порушити сімейний кодекс честі. А потім вони стали чотирнадцятирічними, спочатку Емі в грудні місяці, а потім Фергюсон в березні – і раптом він виявив, що живе у новому тілі, яке більше не підлягало його контролю, в тілі, котре продукувало несподівані ерекції і сильну задишку, то була рання фаза мастурбації, коли все, що спадало йому на думку, мало еротичне забарвлення, то був делірій змужніння без привілеїв, притаманних мужчині, період розгардіяшу й заціпеніння в думках, період нестримного хаосу в душі, тож кожного разу, коли Фергюсон дивився на Емі, його першим і єдиним бажанням було поцілувати її, а коли вона дивилася на нього, то йому починало здаватися, що таке ж саме бажання відчуває й вона. Одного вечора в п’ятницю у квітні, коли Гіл та його матір подалися в центр міста до когось у гості, вони сиділи разом з Емі одні у квартирі на сьомому поверсі, обговорюючи вираз «поцілункові родичі»[9], який, за визнанням самого ж Фергюсона, був йому дещо незрозумілим, бо викликав асоціації з родичами, які ввічливо цьомкають один одного в щоку, і це виглядало не зовсім доречним, оскільки поцілунки такого типу не вважалися б щирими, тож чому поцілункові родичі? Бо ж люди в його уяві були просто звичайними родичами, а не якимись там поцілунковими. Емі розсміялася й мовила: «Та ні, дурненький, вираз поцілунковий родич» означає ось це!» І, не кажучи ні слова, повалила Фергюсона на диван, обхопила його руками і поцілувала в губи, а потім проникла язиком до його рота. І з того моменту Фергюсон вирішив, що вони, мабуть, все ж таки, не родичі.

2.4

Ось вже чотири роки Емі Шнайдерман жила в його колишній спальні, Ной Маркс на якийсь час зник, а потім знову об’явився, і тринадцятирічному Фергюсону, який щойно пішов до восьмого класу, і собі захотілося щезнути. Оскільки втекти з дому він був не в змозі (куди б він подався й на які гроші жив?), він попрохав своїх батьків пристати на найбільш прийнятний варіант: Чи не могли б вони, коли їхня ласка, відправити його наступного вересня до школи-інтернату й дозволити йому провести там, вдалині від міста Мейплвуд, штат Нью-Джерсі, всі решту чотири роки середньої школи?

Фергюсон не прохав би їх про це, якби не знав, що вони в змозі піти на такі витрати, бо відтоді, як їхня сім’я перебралася 1956 року до нового будинку, життя «на широку ногу» продовжило буяти на ногу іще ширшу, ніж раніше. До зростаючої бізнес-імперії його батька додалося іще двоє нових універмагів (один в Шорт-Хіллз, а другий – в Парсіпані), і тепер, коли серед місцевих мешканців стало комільфо мати у помешканні два-три телевізори, коли посудомийки, пральні машини та сушили для одежі тепер вважалися стандартним набором приладдя в типовій родині середнього класу, а половина населення була в змозі розщедритися на просторі морозильники для зберігання глибоко заморожених харчів, які вони воліли тепер споживати, батько Фергюсона став багатієм, може, і не таким, як Рокфеллер, але все одно царем роздрібної торгівлі в передмісті, славнозвісним «апостолом прибутків», чиї низькі ціни повибивали всіх конкурентів у семи довколишніх адміністративних округах.

Плоди зрослого доходу частково матеріалізувалися в світло-зелений «Ельдорадо» для Фергюсонового батька, шикарний червоний кабріолет «Понтіак» для його матері, членство в сільському клубі «Блакитна долина» та занепад студії «Роузленд Фото», який знаменував собою кінець короткої материної кар’єри в якості незалежного годувальника та фотохудожника (мода на розфарбовані чорно-білі фотографії минула, студія ледве зводила кінці з кінцями, тож навіщо клопотатися зі студією, коли прибутки від п’яти універмагів були високими, як ніколи?). Тому на фоні цих величезних доходів та витрат, на тлі цієї хвацької пишноти й добробуту, Фергюсон дійшов висновку, що витрати на школу-інтернат стануть для його батьків лише комариним укусом. А на той випадок, якщо вони стануть заперечувати (тобто, заперечувати стане його батько, чиє слово в усіх фінансових питаннях було останнім), Фергюсон мав додатковий план: запропонувати відмовитися від табору «Парадиз» і натомість працювати влітку на сезонних роботах, щоби таким чином компенсувати витрати на інтернат.

Він сказав батькам, що вивчав це питання кілька місяців поспіль, і дізнався, що, начебто, найкращі школи-інтернати розташовані в Новій Англії, здебільшого в Массачусетсі та Нью-Гемпширі, а також у Вермонті та Коннектикуті; декілька хороших шкіл-інтернатів є на півночі штату Нью-Йорк та в Пенсільванії, двійко-трійко є навіть в Нью-Джерсі. Фергюсон розумів, що надворі стояв лише вересень місяць, і до наступного навчального року залишався іще цілий рік, але заявки слід було надіслати до середини січня, а якщо список потенційно прийнятних інтернатів з тої чи іншої причини почне звужуватися, то часу не поінформоване рішення може забракнути.

Фергюсон відчував, як тремтить його голос, коли розмовляв зі своїми самовдоволеними й необізнаними з його планом батьками за вечерею осіннього вівторка у самісінький розпал президентської кампанії «Ніксон проти Кеннеді». То була одна з небагатьох сімейних вечерь, які останнім часом траплялися дедалі рідше через те, що батькові магазини працювали до пізньої години, а у матері з’явилася нова пристрасть – бридж, з-за якої вона двічі-тричі на тиждень також пізно поверталася додому. І ось вони сидять у їдальні, а Енджі Блай чимчикує туди-сюди між столом та кухнею, приносячи повні тарілки з новими стравами й прибираючи тарілки порожні, спочатку – овочевий суп, потім – товстенні шматки ростбіфу з картопляним пюре та маслянистою стручковою квасолею, ці страшенно смачні харчі готувала енергійна й винахідлива Енджі Блай, котра прибирала їхнє помешкання й куховарила протягом останніх чотирьох років, тож Фергюсон, проковтнувши останній шматочок ростбіфу, нарешті знайшов у собі сміливість заговорити про те, що пеком пекло його свідомість останні кілька місяців.

У міру того, як слова зривалися з його вуст, він пильно спостерігав за батьками, видивляючись в їхніх обличчях ознаки того, що вони могли сказати з приводу його плану, але, на його подив, їхні обличчя здебільшого не виражали нічого, неначе вони іще не вповні усвідомили почуте – навіщо ж йому закортіло покидати той ідеальний світ, в якому він жив, йому, котрий так добре вчився в школі, кому так подобалося грати в бейсбольній та баскетбольній командах, хто мав так багато друзів, котрі так часто запрошували його на вечірки в суботу й неділю, чого ж іще бракувало тринадцятирічному хлопцю? Фергюсону страшенно не хотілося ображати своїх батьків зізнанням у тім, що саме вони були причиною його бажання податися геть з дому, що проживання з ними під одним дахом стало для нього майже нестерпним, і тому він збрехав, сказавши, що прагне змін, що йому не сидиться на місці, що його душить затхла атмосфера маленького містечка, і тому він прагне нових здобутків, прагне випробувати себе вдалині від рідної хати.

Фергюсон розумів, наскільки абсурдно він, напевне, виглядав у очах своїх батьків, коли доводив свою точку зору, наводячи заплутані й малопереконливі аргументи своїм тремтливим голосом вже не хлопця, але ще й не дорослого чоловіка, голосом, який коливався від писклявих ноток до басовитих і навпаки, неначе погано настроєний музичний інструмент, наскільки сміховинно виглядав він в їхніх очах зі своїми обгризеними нігтями, з вулканічним чиряком на лівій щоці, таке собі маленьке «ніхто», обласкане всіма матеріальними благами життя – харчами, дахом над головою й тисячами побутових зручностей. Фергюсон був достатньо дорослим, аби розуміти наскільки йому поталанило належати до верхнього ешелону заможної верстви населення, достатньо дорослим, аби знати, що дев’ять десятих людства потерпало від голоду, холоду, всіляких дефіцитів та перманентного страху, знав, що не мав жодного морального права нарікати на свою лиху долю, не мав жодного морального права висловлювати хоча б найменше невдоволення. Тому через те, що він добре усвідомлював своє справжнє місце у великій картині загальнолюдських страждань, Фергюсон соромився свого особистого нещастя, своєї нездатності спокійно приймати ті життєві блага, які він мав, але почуття є почуття – він не міг не почуватися сердитим та розчарованим, і людські почуття не можна змінити жодним вольовим актом.