Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 43)

Отже, не вшестеро – навіть коли він повністю виросте. Отже, майбутнє пов’язане з цілком конкретними обмеженнями. Та хоч про які б конкретні розміри не йшлося, хоч якою б не була різниця між станом м’якої розслабленості та станом твердої готовності, ця різниця в розмірі буде достатньою на потрібний день, і на ніч того дня, і на всі ночі та дні опісля.

Старші класи середньої школи не йшли ні в яке порівняння з початковою школою, в якій Фергюсон мучився в’язнем попередні шість років. Коли після п’ятдесятихвилинного уроку коридори заповнювала юрма в тисячу учнів завбільшки, йому вже не доводилося страждати від задушливої інтимності замкнутого простору, де сиділи одні й ті самі двадцять три чи двадцять чотири учня – з понеділка й до п’ятниці включно, з початку вересня й до кінця червня. Банда Дев’ятьох канула в Лету, і навіть Кролик з його трьома посіпаками щезли з виду, оскільки тепер Фергюсон з ними майже не пересікався. Присутність Тіммермана збереглася, бо він був однокласником Фергюсона з чотирьох академічних дисциплін, але хлопці примудрялися співіснувати, щосили намагаючись ігнорувати один одного, так, неприємне протистояння тривало, але воно вже не було таким нестерпним, як раніше. Та найкращим було те, що шляхи Тіммермана й Сюзі Краусс розійшлися – як Фергюсон і сподівався, а через те, що сам він протягом літа втратив контакт з Глорією Долан, його перша «подруга-цілувальниця» тепер поклала око на симпатичного Марка Коннелі. Фергюсон образився, але не сильно, бо тепер перед ним відкрився шлях до Сюзі Краусс, дівчини його мрій у шостому класі. Він не став баритися, вхопився за нагоду і зайшов до Сюзі одного вечора в перший тиждень після початку занять, що спричинилося до походу в суботу до батькового тенісного центру, а це, в свою чергу, спричинилося до їхнього першого поцілунку наступної суботи та багатьох-багатьох поцілунків в наступні п’ятниці та суботи протягом кількох наступних місяців, а потім їхні шляхи також розійшлися, і Сюзі потрапила до рук вищезгаданого Марка Коннелі, який втратив Глорію Долан, котрою заволодів хлопець на ім’я Рік Бассіні, а Фергюсон почав залицятися до Пеггі Голдштайн, яка стала справжньою красунею і яка певний час тому порвала з Говардом, але серце найкращого Фергюсонового друга при цьому не постраждало, і тепер він пропонував його меткій та життєрадісній Едді Кантор.

Отаким і запам’ятався той рік – роком ефемерного платонічного кохання та каруселі зі скороминущих симпатій; то був також рік, коли дедалі більше його приятелів стали приходити до школи з дантистськими коригувальними пластинами на зубах, рік, коли кожен почав перейматися шкірними висипами та вуграми. Фергюсону повезло. Наразі його обличчя встигло пережити напад лише кількох вулканічних прищів середнього розміру, які не забарилися вискочити за першої ж нагоди, а його батьки вирішили, що зуби в нього є достатньо прямими, щоби наражати сина на муки, пов’язані з профілактичною ортодонтикою. Ба більше, вони наполягли, щоби наступного літа він знову поїхав до табору «Парадиз». Фергюсон був тої думки, що тринадцять років – це дещо забагато для літнього табору, і тому після Різдвяних канікул попросив батька дати йому можливість в липні та серпні попрацювати в його тенісному центрі, але батько лише розсміявся й відповів, що він іще матиме нагоду напрацюватися досхочу пізніше. «Тобі треба побути на свіжому повітрі Арчі», сказав він. «Побігати й погратися з хлопцями твого віку. До того ж дозвіл на роботу можна отримати лише в чотирнадцять років. Таким є закон в Нью-Джерсі, а ти ж не хочеш, щоби твій батько потрапив у халепу через порушення закону, еге ж?»

В таборі Фергюсон почувався щасливим. Він завжди почувався там щасливим, і йому було приємно знову зустрітися зі своїми друзями з Нью-Йорку – з тими кількома міськими хлопчаками, котрі з року в рік, так само, як і він, приїздили на літо до того табору. Він знаходив задоволення в неустанному сарказмі та гуморі цих життєрадісних створінь, чия манера розмовляти нагадувала йому те, як розмовляли один з одним американські солдати в фільмах про Другу світову Війну – то був жартівливий іскрометний стьоб, перманентне небажання сприймати будь-що всерйоз, прагнення обернути кожну ситуацію на привід для наступного жарту чи саркастичної ремарки. Було, без сумніву, щось захоплююче в бажанні ставитися до життя з такою дотепністю та непоштивістю, але інколи ці дотепи та саркастичні зауваги ставали надмірними й надокучливими, і Фергюсон, коли йому набридали словесні коники й викрутаси своїх товаришів по будиночку, ловив себе на тім, що скучав за Говардом, своїм найліпшим другом протягом останніх двох років, своїм найближчим другом за все життя. Та Говард був далеко – на молочній фермі свого дядька та тітки у Вермонті, де він проводив кожне літо, тому Фергюсон почав писати йому листи під час одногодинного післяобіднього відпочинку; їх було багато – листів коротких та довгих, в яких він описував все, про що думав на поточний момент, бо Говард був єдиним чоловіком у світі, якому він міг вилити душу, єдиною людиною, якій він міг довіритися, єдиним вірним другом, з яким Фергюсон міг поділитися абсолютно всім – від критичних зауважень стосовно інших людей та коментарів щодо недавно прочитаних книг і до роздумів про Бога й про те, як важко стриматися й не перднути в громадському місці.

Загалом листів було шістнадцять, і Говард зберігав їх у квадратному дерев’яному ящичку, зберігав аж до зрілого віку, коли він розпочав власне доросле життя, зберігав тому, що тринадцятирічний Фергюсон, його друг з бездоганними зубами та усміхненим обличчям, засновник давно почилого в Бозі, але ніколи не забутого «Хрестоносця на бруківці», хлопець, який зламав собі ногу у віці шести років, порізав стопу в три і мало не потонув у п’ять, який героїчно зносив приниження з боку Банди Дев’ятьох і Банди Чотирьох, який цілував Глорію Долан, Сюзі Краусс та Пеггі Голдштайн, який рахував дні до того благословенного моменту, коли він зможе насолодитися еротичним блаженством, який свято вірив, що йому гарантовано попереду іще багато років життя, той хлопець не дожив до кінця літа. Саме тому Говард Смол і зберіг оті шістнадцять листів – бо вони були останніми слідами існування Фергюсона на цій землі.

«Я більше не вірю в Бога», писав він в одному з них. «Принаймні, в Бога іудаїзму, християнства чи якоїсь іншої релігії. Біблія стверджує, що Бог створив людину за власною подобою. Але Біблію написали люди, еге ж? А це означає, що це люди створили Бога за своєю подобою, а не навпаки. Це також означає, що Бог за нами не спостерігає, і йому, поза сумнівом, начхати на те, що люди думають або відчувають. Якби він хоча б трохи на нас зважав, то не створив би світу з багатьма жахіттями у ньому. Люди б не воювали у війнах, вбиваючи один одного, і не будували б концентраційних таборів. Вони не брехали б, не крали й не шахраювали. Я не кажу, що Бог не є творцем світу (не люди ж його створили, їй-богу), але він, завершивши свою роботу, розчинився на атоми й молекули всесвіту і покинув нас напризволяще битися один з одним».

«Я радий, що Кеннеді висунули кандидатом від демократів», писав Фергюсон в іще одному з листів. «Він подобався мені більше за решту кандидатів, і я впевнений, що восени він переможе Ніксона. Не знаю, чому я впевнений, але я не уявляю собі, як американці зможуть обрати своїм президентом чоловіка на прізвисько “Хитрий Хлюст”».

«Зі мною в будиночку живуть іще шестеро хлопців», йшлося в одному з листів, «і троє з них є достатньо дорослими, щоби займатися «отим» хоч зараз. Вночі вони мастурбують в своїх ліжках, а потім розказують іншим, як це класно. Два дні тому вони влаштували, так би мовити, групову мастурбацію і дозволили іншим дивитися, тож я насамкінець побачив, як виглядає ота речовина і як вона чвиркає. Вона не молочно-біла, а радше сметанно-біла, схожа на майонез або гель для волосся. А потім один хлопець на ім’я Енді викинув іще один трюк і зробив те, від чого я та решта хлопців просто отетеріли. Він зігнувся й посмоктав власного пеніса! Я й гадки не мав, що чоловік може таке зробити. Себто, що чоловік може бути настільки гнучким, щоби скрутити своє тіло таким чином. Наступного ранку я спробував зробити теж саме в туалеті, але у мене й близько нічого не вийшло. Гадаю, що це на краще. Бо мені не хотілося б жити з думкою про те, що я – смоктальник пісюнів, їй-богу. Але все одно – то було таке химерне видовище!»

«Тут я встиг прочитати три книжки», писав Фергюсон в останньому листі, датованому дев’ятим серпня, «і, як на мене, всі вони просто фантастичні. Дві з них мені прислала моя тітка Мілдред, маленька називається «Перетворення» Франца Кафки, а більша – «Над прірвою у житі» Джерома Селінджера. Третю книгу мені подарував чоловік моєї кузини, Гері, і називається вона «Кандід», а написав її Вольтер. Книга Кафки є дуже химерною й читається вкрай важко, але вона все одно мені сподобалася. Чоловік прокидається одного ранку й виявляє, що перетворився на гігантську комаху! Схоже на наукову фантастику та страшилку, але це не так. Йдеться про душу людини. А «Над прірвою в житі» – це про старшокласника та його подорож до Нью-Йорка. В цій книзі нічого особливого не відбувається, але манера розмови Голдена (героя твору) є надзвичайно реалістичною і правдивою, він просто не може не сподобатися, і з ним неодмінно хочеться подружитися. «Кандід» – стародавня книга, іще з XVIII століття, але вона шалено смішна й забавна, я реготав майже над кожною її сторінкою. Гері назвав її політичною сатирою. А я просто називаю її великим твором! Мусиш неодмінно прочитати її – і перші дві також. Тепер, коли я їх усі перечитав, мене вразило – настільки ж вони різні, ці книги! Кожна написана по-своєму, і кожна – надзвичайно добре, а це означає, що хороші книги можна писати по-різному. Минулого року містер Демпсі не раз казав нам, що є шлях вірний і шлях хибний – пам’ятаєш? Може, це стосується математики та інших точних наук, але не книг – однозначно. Кожна книга пишеться по-своєму, і якщо твій шлях вірний, то ти зможеш написати хорошу книгу. Цікаво, що я так і не вирішив, яка з них сподобалася мені найбільше. Гадав, що розберуся, але так і не розібрався. Вони мені всі подобаються. Себто, як на мене, кожен хороший спосіб написання є правильним способом, вірним шляхом. Я радий усвідомлювати, що є багато гарних книжок, яких я іще не встиг прочитати, їх, мабуть, сотні, якщо не тисячі. Є до чого прагнути!»