Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 45)

2.3

Його дідо називав це «курйозним перехідним періодом», себто проміжком часу між двома іншими проміжками, часом без часу, коли всі правила щодо того, як треба жити на світі, були спущені в унітаз, і хоча хлопець-безбатченко й розумів, що так безкінечно тривати не може, йому хотілося, щоби цей період розтягнувся довше за ті два місяці, які були йому призначені, хоча б іще на два місяці на додаток до початкових двох, а потім, можливо, іще на півроку, а то й на рік. В той перехідний період жити було приємно – ані тобі школи, ані тобі нічого, що було з нею пов’язано, химерне провалля між одним життям і наступним, коли його матір була з ним з тої миті, коли він розплющував уранці очі, і до миті, коли він їх заплющував вночі, бо була вона єдиною людиною, чию реальність він відчував, єдиною реальною людиною, яка залишилася у нього в усьому світі, і було вкрай приємно проводити оті дні та тижні разом із нею, оті химерні два місяці, коли вони харчувалися в ресторанах, оглядали порожні квартири і майже кожного дня ходили до кінотеатру і передивилися безліч фільмів, сидячи в темряві на гальорці, де можна було поплакати, коли хотілося, й нікому не пояснювати – чому. Його матір називала це «борсанням у багнюці», і під цим, на думку Фергюсона, вона мала на увазі багнюку їхнього нещастя, але він невдовзі виявив, що занурення в цю багнюку може бути навдивовижу приємним, якщо не перейматися глибиною занурення й не боятися потонути. А оскільки сльози постійно заштовхували їх назад у минуле, то вони захищали їх від необхідності думати про майбутнє, але одного дня матір сказала, що час уже й замислитися про нього – і плач припинився.

На жаль, від школи подітися було нікуди. Тож хоч як би не бажав Фергюсон продовжити свою свободу, але впливати на такі речі було поза межами його можливостей, тому після того, як вони з матір’ю вирішили орендувати квартиру в Західній частині Центрального парку, наступним пунктом плану стало влаштувати його до хорошої приватної школи. Про школу державну навіть не йшлося. Стосовно цього пункту тітка Мілдред займала непримиренну позицію, і Фергюсонова матір, виявивши рідкісну готовність погодитися з сестрою, пристала на її пораду, усвідомлюючи, що Мілдред краще зналася на питаннях освіти. І дійсно – навіщо кидати Арчі на жорсткий асфальт ігрового майданчика державної школи, якщо можна дозволити собі витрати на приватне навчання? Матір просто хотіла, щоби її хлопчик мав, по можливості, усе найкраще, а той Нью-Йорк, з якого вона поїхала 1944 року, став тепер містом похмурішим і небезпечнішим; вулицями Верхнього Вест-сайду тинялися банди молодиків, озброєні складаними ножами та вбивчими саморобними пістолями, тинялися за якихось двадцять п’ять кварталів від того місця, де мешкали її батьки, але сприймалося це як інший всесвіт – то був район, трансформований напливом іммігрантів-пуерторіканців протягом кількох останніх років; і той район став тепер бруднішим, біднішим та мальовничішим, аніж під час війни, тамтешнє повітря повнилося незнайомими запахами та звуками, на тротуарах Авеню Колумба та Амстердам-авеню панувала чужа енергетика, варто було лише вийти за поріг, щоби відчути підспудну течію загрози й розгардіяшу, і тому матір Фергюсона, яка так комфортно почувалася в Нью-Йорку дитиною та молодою дівчиною, непокоїлася за безпеку свого сина. Друга половина перехідного періоду була, ясна річ, присвячена не лише купівлі меблів та походам до кінотеатрів, бо наданий тіткою Мілдред перелік з півдесятка приватних шкіл треба було дослідити й обговорити, обійти класи та обдивитися обладнання, поговорити з директорами та начальниками прийомних комісій, пройти IQ-тести й здати вступні екзамени, і коли Фергюсона прийняли до хлопчачої школи в Гіл’ярді, яку тітка Мілдред вважала найкращою, то в сім’ї здійнялася така хвиля радості, така хвиля душевного тепла й ентузіазму з боку родичів та матері накотилася на Фергюсона, що майже восьмирічний хлопець-безбатченко вирішив, що, можливо, школа є, зрештою, не таким вже й поганим способом проводити час. Звісно, влитися в колектив і надолужити згаяне буде нелегко, зважаючи на те, що був лютий, і майже дві третини навчального року вже минуло, носити кожного дня піджак з галстуком – теж не подарунок, хоча, можливо, це й не буде великою проблемою, можливо, він досить швидко призвичаїться до такого вбрання, а навіть якщо це й буде проблемою, і він не зможе призвичаїтися, то все одно це не мало жодного значення, бо він мусив ходити до хлопчачої школи в Гіл’ярді, подобалося йому це чи ні.

Фергюсон пішов до тої школи тому, що тітка Мілдред переконала матір: це – одна з найкращих шкіл у місті, з усталеною репутацією завдяки чудовій академічній успішності її учнів, але ніхто не попередив Фергюсона, що його однокласники виявляться дітьми найбагатших людей Америки, нащадками привілейованої й старої фінансової аристократії Нью-Йорка, що він буде єдиним хлопцем у класі, який мешкав на Вест-сайді, і одним з одинадцяти нехристиян у школі, де навчалося майже шістсот учнів за програмою «від дитсадка й до дванадцятого класу». Спершу ніхто нічого не запідозрив, гадаючи що він – просто шотландський пресвітеріанин – помилка цілком зрозуміла з огляду на прізвище, яке хибно присвоїли його діду в 1900 році, але потім один з вчителів помітив, що губи Фергюсона не ворушаться, коли під час ранкової молитви треба було промовляти «Наш Господь, Ісус Христос», і невдовзі пішла чутка, що він був одним з одинадцяти, а не одним з п’ятисот семидесяти шести. Зважте іще на той факт, що Фергюсон прийшов до школи запізно, переважно мовчазним хлопцем, який не знав нікого в класі, і стало ясно, що його перебування в Гіл’ярді було приречений від самого початку, приреченим іще навіть до того, як його нога вперше ступила на поріг тої школи.

Не можна сказати, що до нього ставилися непривітно, що хтось залякував його чи створював йому незручності. Як і у всіх інших школах, в Гіл’ярді були хлопці доброзичливі, нейтральні та недоброзичливі. Але навіть найбільш недоброзичливі з них ніколи не дражнили Фергюсона за те, що він єврей. Може, школа Гіл’ярд і була старомодним і строгим закладом типу «піджак-та-краватка», але в ній водночас пропагувалися толерантність та шляхетний самоконтроль, і тому будь-який акт відвертої упередженості був би жорстко препинений адміністрацією. Але складнішою, і тому малозрозумілою обставиною було те, що Фергюсону доводилося миритися з простодушним невіглаством, прищепленим, здавалося, його однокласникам іще при народженні. Навіть Дуг Хейз, завжди такий приязний Дугі Хейз, який першим виявив ініціативу заприятелювати з Фергюсоном, коли той тільки-но з’явився в Гіл’ярді, який першим запросив його на свій день народження, а потім не менш ніж разів з десять – до особняка своїх батьків на Східній Сімдесят-восьмій вулиці, і досі міг спитати після дев’яти місяців спілкування з Фергюсоном; «А що ти плануєш на День подяки?»

– Їсти індичку, – відповів Фергюсон. – Ми кожного року так робимо – йдемо з мамою до діда з бабусею і їмо фаршировану індичку з підливкою.

– О, – сказав Дугі, – а я й гадки не мав.

– Чому? – поцікавився Фергюсон. – Хіба ви не робите те ж саме?

– Робимо, ясна річ. Я просто не знав, що ваш народ святкує День подяки.

– Мій народ?

– Еге ж-бо. Єврейський народ.

– А чому б нам не святкувати День подяки?

– Ну, мабуть, тому, що це чисто американська штука. Пілігрими. Плімут Рок. Всі оті англійці в кумедних капелюхах, які припливли сюди на кораблі «Мейфлауер».

Фергюсон був такий спантеличений цією ремаркою Дуга, що навіть не знав, що й сказати. До того моменту йому й на думку не спадало, що він може й не бути американцем, вірніше, його спосіб бути американцем виявиться менш автентичним, аніж спосіб бути американцем у Дуга та інших хлопців, але його приятель, схоже, хотів підкреслити ось що: між ними існувала різниця, невловима й непояснима риса, яка мала стосунок до англійських предків у чорних капелюхах, тривалості часу, проведеного по цей бік океану, і до кількості грошей, котрі давали змогу мешкати в чотириповерховому особняку на Верхньому Іст-Сайді. Ця риса робила одні родини більш американськими, аніж інші, а в кінцевому підсумку різниця між ними ставала настільки великою, що менш американські родини можна було й не вважати американськими взагалі.

Поза сумнівом, матір вибрала йому не ту школу, що треба, але попри оту приголомшливу розмову про харчувальні традиції євреїв під час національних свят, вже не кажучи про приголомшливі моменти до і після цієї розмови з Дугі Хейзом, Фергюсон не відчував ані найменшого бажання покинути школу Гіл’ярд. Навіть не зважаючи на те, що йому важко було збагнути особливості поглядів та традицій світу, до якого він увійшов, Фергюсон робив все від нього залежне, щоби їх дотримуватися, хоча й не раз винуватив свою матір та тітку Мілдред за те, що вони його сюди влаштували. Зрештою, десь же треба навчатися. Згідно до закону, кожна дитина віком до шістнадцяти років мала ходити до школи, а в тім, що стосувалося Фергюсона, школа Гіл’ярд була не гіршою й не кращою за будь-який інший пенітенціарний заклад для молоді. І не було вини школи в тім, що навчався він там погано. В смутні перші дні після смерті Стенлі Фергюсона малий Фергюсон дійшов висновку, що він живе у всесвіті, перевернутому догори ногами, всесвіті реверсивних понять (день = ніч, надія = розпач, сила = слабкість), і в питанні про школу це означало, що тепер він просто був зобов’язаний замість успіху добиватися неуспіху, а зважаючи на те, що йому тепер було вкрай приємно ні про що не турбуватися, було приємно принципово прагнути поразки й кидатися в затишні обійми приниження й фіаско, можна було не сумніватися, що Фергюсон провалився б так само безславно і в будь-якій іншій школі.