Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 42)

Батько Говарда працював викладачем математики, він перебрався з сім’єю до Нью-Джерсі, бо йому запропонували нову посаду декана в Монклерському державному педагогічному коледжі. Мати Говарда працювала редакторкою жіночого журналу під назвою «Затишна домівка», і це означало, що п’ять днів на тиждень вона їздила приміським транспортом на роботу до Нью-Йорка й тому рідко поверталася до Вест-Оранджу раніше сутінок. А через те, що у Говарда був двадцятирічний брат і вісімнадцятирічна сестра (котрі обидва вчилися в коледжі), його особисті обставини були напрочуд схожими на Фергюсонові: де факто він був єдиною дитиною в родині і здебільшого повертався зі школи до порожньої домівки. В 1959 році мало хто з жінок із передмістя мав роботу, але у Фергюсона та Говарда були матері, які були більш ніж просто домогосподарками, і тому хлопці змушені були до більшої самостійності й самодостатності, аніж основна маса їхніх однокласників, тож коли їм виповнилося дванадцять і вони постали на порозі юності, той факт, що вони мали в своєму розпорядженні великі проміжки вільного часу, явно пішов їм на користь, оскільки на такій стадії життя батьки здебільшого бувають для підлітків найменш цікавими людьми у світі, тому чим менше хлопцям доводилося з ними спілкуватися, тим краще. Після школи вони могли піти додому до Фергюсона, увімкнути телевізор і дивитися такі програми, як American Bandstand або Million Dollar Movie і при цьому не боятися догани за марнування безцінних годин світлого часу, сидячи в чотирьох стінах тоді як надворі такий чудовий день. Тої весни їм навіть вдалося двічі умовити Глорію Долан та Пеггі Голдштайн прийти до Фергюсона і влаштувати у вітальні танці на чотирьох, а оскільки Фергюсон та Глорія вже були на той час досвідченими «цілувальниками», то їхній приклад надихнув Говарда й Пеггі також долучитися до непростого мистецтва «поцілунків з язиком». А іще вони ходили додому до Говарда, добре знаючи, що там їм ніхто не заважатиме й ніхто за ними не шпигуватиме, відмикали нижню шухляду столу Говардового брата і видобували звідти цілий стос «журналів для чоловіків», які він хитромудро ховав під безневинним підручником з хімії для старших класів середньої школи. Перегляд журналів супроводжувався тривалими розмовами про те, яка з оголених жінок найкрасивіша, порівняннями моделей «Плейбою» з моделями таких журналів, як «Джент» і «Свенк»; лискучі вправно освітлені кольорові фото майже неземних моделей «Плейбоя» сильно контрастували з грубішими зернистими фотографіями в інших журналах, вилощені відомі всій Америці молоді красуні – і хтиві хвойди з грубішими обличчями та вибіленим волоссям; суть дискусії між Говардом та Фергюсоном завжди зводилася до того, хто з жінок збуджував їх найбільше і з ким би з них їм хотілося б переспати, коли їхні тіла дозріють до справжнього сексу, який був для них обох наразі неможливим, але чекати залишилося недовго – може, півроку, може, рік, коли вони увечері одного дня полягають спати хлопцями, а вранці наступного дня прокинуться справжніми мужчинами.

Фергюсон відслідковував зміни у своєму тілі з першої ознаки прийдешньої зрілості, котра проявилася у вигляді поодинокої волосини, яка виросла у нього під лівою пахвою, коли йому було десять з половиною років. Він знав, що це означало, і був здивований, оскільки, як на нього, ця ознака з’явилася надто рано, і в той момент він був іще не готовий попрощатися зі своїм єством маленького хлопчика, в якому він перебував іще змалечку. Фергюсон визнав ту волосину огидною й кумедною, таким собі непроханим чужинцем, занапастивши його доти бездоганну й незаплямовану особу, і тому він вирвав її геть. Та через кілька днів вона повернулася, тиждень потому з’явилася її точна копія, потім в процес включилася й права пахва, і невдовзі окремі волосини вже важко було розрізнити, бо вони вже росли острівцями, а коли Фергюсону виповнилося дванадцять, вони стали перманентним фактом життя. Зі здивуванням та жахом спостерігав Фергюсон, як зазнавали трансформації й інші ділянки його тіла: доти майже невидимі біляві волосинки на ногах та руках темнішали, товстішали, множилися, в нижній частині його колись гладенького живота з’явилося лобкове волосся, потім, щойно йому виповнилося тринадцять, огидний чорний пушок почав розмножуватися між його носом та верхньою губою, і був той пушок таким огидним та потворним, що одного ранку Фергюсон збрив його батьковою електричною бритвою, а коли через два тижні пушок відріс, то він знову його збрив. Жах полягав у нездатності контролювати те, що з ним відбувалося, в тму відчутті, що тіло його перетворилося на стенд для експерименту, котрий здійснював якийсь схиблений примхливий науковець, і в міру того, як нове волосся продовжувало захоплювати все нові й нові ділянки його тіла, у Фергюсона з голови не йшов Людино-вовк, герой отого моторошного фільму, який вони з Говардом дивилися одного осіннього вечора, і в якому йшлося про перетворення нормального чоловіка на шерстисту потвору. Тепер Фергюсон сприймав цей фільм як притчу про ту безпорадність, яку відчуває чоловік в період статевого дозрівання, бо ти приречений стати таким, яким мають зробити тебе твої гени, і допоки цей процес не скінчиться, ти не можеш знати, що принесе тобі наступний день. В цьому й полягав увесь жах поточної ситуації. Але наряду з жахом була також і цікавість вперемішку зі здивуванням, усвідомлення того, що хоч якою б довгою та важкою не буде ця подорож, вона неминуче приведе до царства еротичного блаженства.

Проблема полягала в тім, що Фергюсон про це блаженство іще нічого не знав, і хоч як він не намагався уявити собі ті емоції, котрих зазнає його тіло в судомах оргазму, фантазія раз по раз підводила його. Його ранні роки після десятого дня народження були сповнені чутками та плітками, не підкріпленими доконаними фактами, то були непідтверджені історії від хлопців, які мали старших братів підліткового та юнацького віку, в котрих йшлося про неймовірні спазми, пов’язані з отриманням еротичного блаженства, про пульсуючі потоки молочно-білої рідини, які чвиркали з пеніса і які, начебто, вистрелювали на кілька футів чи навіть ядрів угору, то була так звана еякуляція, завжди супроводжувана таким бажаним блаженним відчуттям, котре брат Говарда Том характеризував як найкраще відчуття у світі, та коли Фергюсон напосів на нього й попросив розповісти про нього детальніше, Том відповів, що навіть не знає, з чого почати, бо все це дуже складно описати словами, і що Фергюсону просто доведеться почекати, поки прийде його час відчути це почуття. То була гнітюча відповідь, бо вона анітрохи не просвітила невігластво Фергюсона, і тоді як декотрі суто наукові терміни були йому вже відомі, наприклад, сперма, липуча рідина, що вистрелює з тебе, несучи в собі сперматозоїди, необхідні для створення дітей. Кожного разу, коли Фергюсон чув це слово, він чомусь незмінно уявляв собі отих сперматозоїдів у вигляді купки матросиків в молочно-білих уніформах, які сходили на берег і прямували до розвеселих портових ганделиків, де фліртували з напівголими жінками і співали хором напідпитку моряцьких пісень під пошарпану гармошку, на якій грав одноногий чоловік в смугастій сорочці. Бідолашний Фергюсон! В його голові панувала мішанина, і через те, що він не міг собі уявити, що означало насправді кожне з нових слів, його думки зазвичай кидалися у багатьох напрямках одночасно. Невдовзі матросів змінювали негритоси, і він уявляв себе чорношкірим юнаком в білій уніформі, який заходить до шумного бару, а опісля на зміну негритосам приходили альбатроси.

Було ясно, що головним актором у цій драмі був його пах. Або, якщо вдатися до термінології древніх юдеїв, його чресла. Себто, його «приватне господарство», яке в медичній літературі зазвичай називали геніталіями. Скільки він себе пам’ятав, торкатися до них завжди було приємно, було приємно мацати свій пеніс, коли ніхто не бачив, наприклад, в ліжку уночі або рано-вранці, м’яти й теліпати отой відросток плоті доти, поки він не настовбурчувався, збільшуючись в розмірі вдвічі, втричі, а то й в чотири рази. Ця приголомшлива мутація супроводжувалася поширенням в усьому тілі якогось іще не до кінця усвідомленого задоволення, котре відчувалося особливо сильно в його нижній частині як безладний наплив відчуття, яке іще не було блаженством, але підказувало, що блаженства можна буде досягнути одного дня аналогічними маніпуляціями з пенісом. Тепер Фергюсон мужнів і зростав стабільно й безперервно, кожного ранку його тіло здавалося трохи більшим, ніж учора, а зростання пеніса не відставало від зростання решти тіла, і цей орган вже не був жалюгідною дитячою цюцюркою, а перетворювався на дедалі вагоміший відросток, який, здавалося, набув власного інтелекту, подовжуючись і бубнявіючи від найменшої провокації, особливо в ті дні, коли вони з Говардом досліджували «чоловічі» журнали Тома. Вони вже навчалися у сьомому класі, і одного разу Говард розповів жарт, почутий від старшого брата:

Вчитель біології запитує учнів: «Яка частина тіла здатна розширюватися вшестеро у порівнянні зі своїм початковим розміром?» Він вказує пальцем на міс МакГіллакадді, але замість відповісти на запитання дівчина червоніє й опускає очі додолу. Потім вчитель показує на містера Макдональда, і той швидко відповідає: «Зіниці ока». «Вірно», каже вчитель, а потім повертається до червоної, мов буряк, міс МакГіллакадді й каже їй з роздратуванням на межі презирства: «Хочу зробити вам, дівчино, три зауваження. По-перше, ви не виконали домашнього завдання. По-друге, у вас щоденник в сумці, а щось інше на думці. І по-третє: коли ви подорослішаєте, вас очікуватиме величезне розчарування».