Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 195)

Ну й хлопака. Я нищу своїх грутів та підбиваю лизоблюдів і знахарів із мого вірного тромблона. Ще ніхто не написав фрази крутіше від цієї.

Я мушу також торкнутися теми грошей.

Яких грошей?

Ми намагаємося працювати як справжні видавці, Арчі.

Не розумію.

Угода, аванс, авторські відрахування. Ти ж напевно чув про таке.

Туманно. В якомусь іншому світі, де мені не довелося жити.

Три книжки в одній, тираж видання – три тисячі примірників. Ми прикинули, що аванс у дві тисячі доларів додасть справі гарного асиметричного звучання.

Не жартуй так, Роне. Дві тисячі мене б урятували. Більше не треба буде жебрати на перехрестях, ніякої милостині від людей, котрим не по кишені давати кошти, ночами вже не пітнітиму. Ради Бога, скажи, що ти не жартуєш.

Рон усміхнувся тонко, легенько, як це він робив зазвичай, і всівся у крісло. Звичайна процедура – одержуєш половину після підписання угоди, вів він далі, а другу половину – після виходу книги, проте, якщо тобі потрібна вся сума одразу, я певен, це можна буде влаштувати.

Як ти можеш мати в цьому певність?

Тому що, мовив Рон, вказуючи на картину Мондріана на протилежній стіні, Тріксі може робити все, що захоче.

Еге ж, відповів Фергюсон, повертаючись і також дивлячись на полотно, напевно, може.

Обговорити треба ще одне, останнє. Назва, загальна назва для всіх трьох книжок. Поспіху немає, проте Енні на редколегії вже придумала одну, і як ми гадаємо, досить кумедну. Кумедну тому, що ти ще настільки шокуєш цей світ своєю молодістю й новизною, що ми іноді питаємо себе, чи не вдягаєш ти підгузники.

Лише на ніч, а вдень вони мені вже не потрібні.

Містер Бруднуля ходить тепер у чистеньких трусиках.

Майже повсякчас, принаймні. І що ж Енні пропонує?

«Зібрання творів».

Ага. Так, це й справді доволі кумедно, але ще й… як це слово, вилетіло з голови?… трохи похоронно. Так ніби мене забальзамували і от-от відправлять мандрувати в минуле без зворотнього квитка. Гадаю, я придумав би щось бадьоріше.

Твоя книжка. Тобі й вирішувати.

Як щодо «Прелюдій»?

Як у раннього Мілтона?

Саме так. «Літературна композиція попередньої чи підготовчої природи».

Нам відоме значення цього слова, та чи зрозуміють його інші?

Якщо не зрозуміють, можуть у словнику знайти.

Рон зняв окуляри, протер скельця носовичком, а потім знову їх надягнув. По короткій паузі він стис плечима й промовив: Я за тебе, Арчі. Нехай шукають.

Фергюсон повернувся на вечірку оглушений і невагомий, так нібито голова в нього жила окремо від тіла. Коли він спробував повідомити цю добру новину Селії, галас навколо них був таким гучним, що вона не розчула його слів. Нічого, сказав Фергюсон, стискаючи її руку й цілуючи в шию, я тобі розповім пізніше. Відтак він обдивився збіговисько вертикальних людей, що стовпилися в кімнаті, і побачив, що Говард і Емі продовжують бесіду, але тепер вони стоять значно тісніше, і обидвоє посуваються ближче одне до одного, цілковито захоплені розмовою, і поки він спостерігав, як його зведена сестра й колишній сусід по кімнаті один на одного дивляться, Фергюсонові спало на думку, що вони в нього прямо на очах, можливо, перетворюються на пару, позаяк поруч немає на Мони, ні Лютера – і, поза сумнівом, для них обох ті ніколи більше й не виникнуть, – для Говарда й Емі є сенс дослідити можливості, і наскільки це буде цікаво, якщо Говард у підсумку проникне в це заплутане, змішане племено з кланів і родоводів, аби стати почесним членом пересувної водевільної трупи Шнейдерман-Адлер-Фергюсон-Маркс, котра перетворить його друга на неофіційного зятя, і якою честю це буде, сказав собі Фергюсон, – вітати Говарда у внутрішньому колі та радити йому, як пригинатися, коли Емі почне шпурляти йому в голову вафлями «Некко», ця незвичайна Емі Шнайдерман, дівчина, якої він так відчайдушно хотів, що й досі його мучила думка про те, що могло б відбутися, але так і не сталося.

Тепер він мав достатньо грошей, аби прожити рік, і в перші п’ять місяців того року Фергюсон спромігся тримати себе у формі, дотримуючись свого плану. Для нього важили лише чотири справи: написання книги, кохання до Селії, любов до друзів, та поїздки до Бруклінського коледжу. Ні, він не втратив інтересу до світу, проте світ уже не просто розпадався на частини, світ зайнявся, і питання стояло так: Що робити і чого не робити, коли світ уже запалав, а ти не маєш устаткування для гасіння цього полум’я, адже полум’я так само палає і в тобі, і що б ти не робив, твої дії нічого не змінять? Дотримуйся плану, пиши книжку. Це була єдина відповідь, яку міг придумати Фергюсон. Пиши книжку, замінюючи справжнє полум’я уявним вогнем, і сподівайся, що твої зусилля перейдуть у щось більше, ніж ніщо. Що стосується Тетського наступу в Південному В’єтнамі, відречення Ліндона Джонсона, убивства Мартіна Лютера Кінга – стеж за ними якомога ретельніше, вбирай їх у себе якомога глибше, але попри це – нічого. Він не мав наміру воювати на барикадах, але підбадьорюватиме тих, хто на них вийде, а відтак повернеться до своєї кімнати і почне писати свою книжку.

Він розумів, наскільки хиткою була така позиція. Її зверхність, її себелюбство, вада його мислення, мовляв, мистецтво понад усе, проте якщо не триматися за цей аргумент міцніше (це, ймовірно, взагалі не аргумент, а інстинктивний рефлекс), він поведеться на контраргумент, котрий постулює світ, де книги вже не обов’язкові, а яка точка в часі може бути вагомішою для написання книг, окрім року, коли світ палає – і ти в полум’ї разом із ним?

Відтак прилетів перший із двох потужних ударів, що впали на нього тієї весни.

О дев’ятій вечора шостого квітня, по двох днях після вбивства Мартіна Лютера Кінга, коли в половині великих міст Америки палали справжні вогнища, в помешканні Фергюсона на Східній Вісімдесят дев’ятій вулиці пролунав телефоний дзвінок. Дехто на ймення Аллен Блюменталь бажав поговорити з Арчі Фергюсоном, котре туманно нагадувало йому щось у віддаленому кутку його пам’яті… Блюменталь… Блюменталь… і тут нарешті йому згадалося: Аллен Блюменталь, син Етель Блюменталь, жінки, на котрій останні три роки одружений його батько, невідомий зведений брат Фергюсона, на час весілля йому виповнилося шістнадцять, а тепер, отже, дев’ятнадцять, усього на два роки молодший від Фергюсона – ровесник Селії.

Якщо ви – той Аллен Блюменталь, про якого я думаю, відказав Фергюсон, то ви мій зведений брат (пауза, аби усвідомити розмах цього словосполучення). Привіт, братику.

Блюменталь не розсміявся у відповідь на м’який, проте доброзичливий жарт Фергюсона і не став надарма витрачати часу, а одразу приступив до справи. О сьомій годині того ранку, граючи перед роботою в теніс зі своїм другом дитинства Семом Браунштайном, батько Фергюсона впав і помер від серцевого нападу. Похорони післязавтра у храмі «Б’най Авраам» у Ньюарку, і Блюменталь зараз телефонує за дорученням своєї матері, аби запросити Фергюсона на службу, яку проводитиме ребе Принц, а відтак на поїздку разом із членами сім’ї до кладовища у Вудбриджі на поховання, по якому він може приєднатися до них у їхньому домі в Мейплвуді. Що Блюменталь може передати матері? Так чи ні?

Так, відповів Фергюсон. Звичайно, я приїду.

Стенлі був таким чудовим мужиком, сказав невідомий зведений брат, і голос його, затремтівши, змістився в іншу тональність. Ніяк не збагну, що ж це сталося.

Фергюсон почув, як у горлі в Блюменталя щось перехопило, – зненацька хлопець заридав…

А у Фергюсона сліз, проте, не було. Ще довго після того, як він поклав слухавку, не міг відчути нічого, крім важезної сили, що тиснула йому на голову, десятитонної брили, що скувала його аж до литок і підошв, а відтак, потрохи, ця вага змістилася досередини і змінилася на жах, той жах поповз усім його тілом догори і загудів у венах, а після жаху в нього вдерлася темрява, темрява всередині його і навколо нього, а голос у його мозку казав йому, що світ уже не реальний.

П’ятдесят чотири. І навіть побіжно не глянув на нього по тій безглуздій телерекламі півтора року тому. Не буває нижчих цін, не буває кращого настрою. Уявити лише: звалитися замертво у п’ятдесят чотири.

Жодного разу за всі роки їхнього протистояння й мовчання Фергюсон такого не бажав – і не уявляв собі, як це могло статися. Його вічно підтягнутий і спортивний батько, що не палив і не пив, мав би дожити до глибокої старості, і так чи інакше, на якомусь рубежі в прийдешніх десятиліттях вони з Фергюсоном знайшли б спосіб очиститися від гнилі, що наросла між ними, однак це припущення спиралося на певність у тому, що в них ще багато років попереду, а от тепер ніяких років уже не залишилося, ні дня, ні години, ні найменшої частки секунди.

Три роки незворушного мовчання. Ось що було найгірше, ті три роки і більше жодної можливості це мовчання порушити, ніяких прощань на смертному ложі, ніякої попередньої затяжної хвороби, що могла б підготувати Фергюсона до цього удару, і як дивно, що з того часу, як Фергюсон підписав угоду на свою книжку, він знову дедалі частіше згадував про батька (через грошей, підозрював він, доведення на користь того, що в світі існують люди, готові давати йому кошти за непідзвітну працю зі створення вигаданих історій), і за останній місяць чи близько того Фергюсон навіть обмірковував можливість надіслати батькові примірник «Прелюдій» по виході книги, аби лише показати йому, що він здатен впоратися, обійтися без батька на своїх власних умовах, а також (можливо) – у вигляді жеста першого раунду, котрий, може, й привів би до якогось майбутнього примирення між ними, запитуючи сам себе, відреагує на нього батько чи ні, чи викине книжку одразу чи сяде й напише йому листа, а якщо він справді відгукнеться, треба буде відповісти і йому – та домовитися про зустріч де-небудь, аби раз і назавше все висловити один одному, чесно й відверто вперше в житті, поза сумнівом, лаючись і горлаючи один на одного протягом майже всієї розмови, і варто було лише Фергюсонові програти цю сцену в своєму мозку, вона, загалом, переростала в бійку до крові, вони удвох лупцювали один одного, доки остаточно не знесилювалися і більше не могли підняти рук. Також було ймовірно, що врешті-решт він не надіслав би батькові книжку, але хоча б думав про таке, і це вочевидь щось важило, і вже точно могло служити знаком надії, бо навіть кулачні удари кращі від порожньої відчуженості останніх трьох років. Їхати до синагоги. Їхати на кладовище. Їхати в дім у Мейплвуді. Мізерність і марнота всього цього: вперше зустрітися з Етель та її дітьми – і виявити, що вони справжні люди з ногами й руками, обличчями й пальцями, збожеволіла від горя вдова щосили намагається витримати це випробування з прямою поставою, не холодна особа з весільного фото в «Стар-Леджері», а турботлива, скромна жінка, котра покохала його батька й вийшла за нього заміж, майже напевне терпляча, щедра дружина, либонь, в якомусь сенсі дружина краща для його батька, ніж була поривчаста, незалежна Роза, і, отримавши поцілунок у щоку від їхньої матері, привітавшись за руку з Алленом і Стефанією, котрі вочевидь любили Стенлі більше, ніж коли-небудь його власний біологічний син, – Аллен тепер закінчував перший курс у Ратгерсі й мав намір спеціалізуватися в економіці, що, мабуть, дуже сподобалося б його батькові, розумний хлопець, у хмарах не витає, на противагу його справжньому синові, що розчарував його, той мешкає здебільшого десь на Місяці, і крім другої сім’ї свого батька Фергюсон опинився і серед членів своєї першої родини, дядьків і тіток із Каліфорнії, Джоан і Міллі, Арнольда і Лью, яких Фергюсон не бачив від ранніх років дитинства, і в цій давно втраченій рідні Фергюсона найбільше вразив той химерний факт, що, хоча браття були не надто схожі один на одного, кожен із них по-своєму дуже нагадував його батька.