Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 194)

Ось так воно й вийшло, що погане перетворилося на добре. Нокаут від Гордона Девітта, який теоретично мав би його розплющити, – але саме тоді, коли Фергюсон уже починав падати, на ринг вискочило десяток осіб, і вони підхопили його на руки, не встигло його тіло торкнутися підлоги, тітка Мілдред – перша і, що найважливіше, найдужча з-поміж ловців тіл, однак ще й кмітливий дядько Дон, а відтак, один по одному, і всі інші, хто згуртувався довкола нього, коли їм розповіли про цей удар, Селія, його мати й Ден, Ной, Джим і Ненсі, Біллі й Джоанна, Рон і Пег, а ще Говард, що порозмовляв з Нейглом вранці після того, як колишній науковий консультант Фергюсона повернувся до Принстону, і нарешті сам Нейгл – той написав Фергюсонові надзвичайно теплого листа потому, як Говард повідомив йому тривожні звістки про стипендію, запропонувавши допомогти всім, що в його силах, і гадаючи, що, можливо, Сюзан зуміє йому що-небудь здобути в Ратгерсі, і скільки ж усього цей лист означав для Фергюсона: сам Нейгл простягнув йому руку, як друг, і став на його бік, а не на бік Девітта, і ще довга телефонна розмова з Емі й Лютером у Монреалі в поєднанні з тим тривожним поворотом подій, що привів до розколу Говарда з Моною Велтрі, озлоблена словесна сутичка на тему, хто з них несе більшу відповідальність за те, що привів тоді компанію в «Бар і гриль Тома», кожен винуватив у цьому іншого, доки вони обидва не втратили самовладання, і велике їхнє кохання зів’яло так само швидко, як із першим заморозком гине хирлява квітка, а потому, всього через кілька днів після цього, Лютер різко поклав усьому край із Емі, виштовхав її за двері і зажадав, аби вона поверталася до Америки, і от ошелешена й засумована зведена Фергюсонова сестра вже розповідає йому, що Лютер зробив це задля її власного блага, і: Прошу тебе, Арчі, мовила вона, мій любий, звихнений братику, не роби жодних дурниць, типа втекти до Канади, просто стій на своєму, затамуй дихання й молися – і що-небудь добре неодмінно трапиться, і так воно справді сталося завдяки матінці Кураж Мілдред, і, попри сум’яття, яке він пережив у ті дні непевності, Фергюсон відчував, що його так щиро люблять люди, котрих любив він сам, і що одержання стипендії Волта Вітмена, як виявилося, для бадьорості його духу послужило значно менше, ніж її втрата.

Світ ворушився. Усе всюди текло. У крові світу кипіла війна. Ньюарк став мертвим містом на іншому березі річки, закохані палали синім полум’ям, і тепер, коли Фергюсонові видали його відтермінування, він знову повернувся до книги про доктора Нойза і мертвих діток міста Р. По дві години, з шести кожного ранку з понеділка по четвер, а відтак стільки, скільки вийде, з п’ятниці до неділі, попри все більший обсяг домашньої роботи, через яку йому доводилося старанно проходити, аби сплатити свій борг Мілдред, котра розчарувалася би в ньому, якби він почав вихляти і знизив власну успішність. Монтень; Лейбніц; Леопарді; і доктор Нойз. Світ розпадався на частини, і єдиним способом не розвалитися на частини разом із ним було не відволікати мозок від праці – викочуватися з ліжка щоранку й братися за справу, а зійде того дня сонце чи відмовиться сходити – не важливо.

Безкоштовна освіта була благодаттю, однак перед Фергюсоном постало кілька важливих фінансових питань, і в перші тижні осіннього семестру Фергюсон у муках намагався виробити план, котрий не передбачатиме фінансової допомоги від матері й вітчима. Стипендія покривала не лише вартість навчання, а й також його притулок і стіл, а тому він мав змогу тричі на день п’ять днів у тиждень наїдатися вволю безкоштовно, а п’ять днів могли би стати й сімома, якби він так уперто не проводив ці два дні в Нью-Йорку, однак тепер, оскільки він у самому місті й лише в ньому, йому за всі свої трапези й продукти доводилося сплачувати самому, а цього він більше не міг собі дозволити – вже точно після того, як відрахував п’ять тисяч доларів юристові з Бретлборо, і на його рахунку в банку залишалося трохи більше двох тисяч. Він припускав, що зможе перебиватися приблизно на чотири тисячі в рік, що забезпечить йому досить крихт, аби підтримувати скромне існування церковної миші, але ж дві тисячі – не чотири, а в нього все одно лише половина того, що потрібно. Вірний собі Ден запропонував покривати різницю за рахунок щомісячного утримання, на що Фергюсон неохоче погодився, адже врешті-решт він не мав іншого виходу: він знав, що єдиною альтернативою тут було влаштуватися куди-небудь працювати неповний день (припустімо, таке місце він собі знайде), однак тоді буде неможливо продовжити роботу над книгою. Він сказав «так», проте лише від почуття вдячності Денові за двісті доларів щомісяця бути задоволеним таким станом справ Фергюсон не був зобов’язаний.

На початку листопада підмога прийшла, звідки її не чекали, – її джерело можна було в прямий чи непрямий спосіб простежити до його власного минулого, проте водночас те джерело не мало до нього жодного стосунку. За надання йому потрібних коштів відповідали інші люди, тих коштів він не заробляв, однак усе ж відробляв їх, не маючи ані найменшого бажання заробляти гроші, оскільки так само, як письменник не може знати, відлупцюють його чи приголублять, він не міг знати й того, чи приведуть ті години, що їх він просиджує за письмовим столом, до чого-небудь. Усю дорогу Фергюсон не робив з цього приводу ніяких припущень, а тому й ніколи не вимовляв слів писати й гроші в одній фразі, вважаючи, що в процесі праці про гроші мріють лише продажні писаки з Граб-стріт, – гадаючи, що гроші завжди звідки-небудь та й візьмуться, аби підтримати його потяг заповнювати білі прямокутники рядками чорних значків, що збігали донизу, один по одному, проте в абсурдно незрілому двадцятирічному віці Фергюсон зрозумів, що завжди не означає завжди, а просто майже ввесь час, і в тих нечастих ситуаціях, коли похмурі очікування того, що завжди, виявлялися даремними, єдиним природним відгуком на таке благо була подяка богам за їхній випадковий жест прихильності, а потому повертатися до похмурих очікувань завжди, хай навіть від твоєї першої зустрічі з принципом майже ввесь час у тебе й надалі кістки струшуються з силою святого благословення.

Видавництво «Метушня», справжнє, а не самвидав, започатковане Роном, Льюїсом та Енн навесні, випустило свою першу партію видань четвертого листопада: дві збірки віршів (один Льюїса, а інший Енн), переклади Рона з П’єра Реверді і 327-сторінковий епос Біллі «Розтрощені голови». Янгол усього підприємства, колишня дружина першого чоловіка матері Енн, нестримна жінка віком за сорок на ймення Тріксі Давенпорт, організувала шикарну вечірку в себе в дуплексі на Лексингтон-авеню, аби цю подію відзначити, і Фергюсона, разом з майже усіма, кого він знав, на цю пиятику в суботу ввечері теж запросили. У юрбі він ніколи не почувався затишно, від штовханини стількох тіл, що набивалися разом у замкненому просторі, в нього починалося запаморочення, і він ставав німим, але того вечора все чомусь було інакше – можливо, тому, що він так радів за Біллі по стількох роках, скільки він вклав у створення цієї книги, а може, й тому, що його розважало видовище занедбаних, зубожілих міських поетів і митців, котрі тусуються з шишками Іст-сайду, проте з цієї чи тієї причини, а може, з обох, він почувався щасливим від того, що опинився там того вечора, поруч із прекрасною, трішки сором’язливою Селією, яка в натовпі сама почувалася не в своїй тарілці, і от коли Фергюсон обернувся й оглянув цю по саме нікуди набиту й галасливу кімнату, він помітив, як Джон Ешбері самотньо димить в кутку сигаретою «Житан», Алекс Кац попиває з бокала біле вино, Гаррі Метьюз потискує руку високій рудоволосій жінці в синій сукні, Норман Блюм сміється, жартівливо заломлюючи комусь руку за спину, а от ошатно вдягнений, кучерявий Ной стоїть з пухкою кучерявою Вікі Тремейн, а он Говард розмовляє не з ким-небудь, а з Емі Шнайдерман, що прибула на вихідні до Нью-Йорку, і через десять хвилин по приході Фергюсона до нього вже ліктями проштовхувався Рон Пірсон, а миттю пізніше Рон уже обхопив його за плечі й виводив із кімнати, тому що йому хотілося про дещо з ним поговорити.

Вони піднялися на горішній поверх квартири, пройшли коридором, повернули наліво іншим коридором і прослизнули в порожню кімнату, де розташувалась пара тисяч книжок і на одній стіні висіло шість чи сім картин. Дещо виявилося діловою пропозицією – якщо крихітне, неминуче неприбуткове видавництво «Метушня» можна було назвати діловою справою. Як це пояснив Рон, трійця, що керувала видавництвом, проголосувала за те, аби включити Фергюсона у видавничий план на наступний рік – зібрати три його титули, опубліковані в Gizmo Press, і видати їх під однією палітуркою. За їхніми розрахунками, обсяг книжки складе 250 чи 275 сторінок, і підготувати її вони зможуть у наступні вісім чи дванадцять місяців. Що він на це скаже?

Навіть не знаю, відказав Фергюсон. Гадаєш, ці книжки підходять?

Ми б не робили тобі пропозиції, якби вважали їх негодящими, сказав Рон. Звичайно ж, вони підходять. А що Біллі? Хіба його згода не потрібна?

Він уже погодився. Біллі все це й придумав. Він тепер з нами і хоче, щоб і ти був разом з нами.