Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 16)

Пройшов не один рік, перш ніж Фергюсон зміг збагнути всю силу того удару, який смерть Ендрю завдала його родині, бо він тоді був іще надто малим, аби зрозуміти щось інше, окрім того, що мало на нього безпосередній вплив. Це розуміння проявилося тільки у віці семи з половиною років, тому ті два роки, котрі вмістилися в проміжку від похорон Ендрю і до події, яка розтрощила його маленький світ, промайнули розмитою плямою дитинства, яке знає лише теперішній час, дитинства з його буденними шкільними справами, спортивними іграми, друзями, телепрограмами, коміксами, збірками оповідань, хворобами, обідраними колінами та забитими кінцівками, епізодичними бійками, моральними дилемами та нескінченними питаннями про природу реального світу. І увесь цей час малий Фергюсон продовжував любити своїх батьків, відчувати їхню любов до себе, здебільшого з боку його оптимістичної й люблячої матері, Рози Фергюсон, яка була власницею й розпорядницею студії «Роузленд Фото» на головній вулиці Мілберна, міста, в якому вони жили, і значно меншою й непевною мірою з боку його батька, Стенлі Фергюсона, який говорив мало і часто, схоже, лише смутно усвідомлював факт існування свого сина, але малий Фергюсон розумів, що батькова голова й без того була забита всілякими турботами, що керувати «Домашнім Світом» було всепоглинаючою цілодобовою роботою, що саме через неї він був такий відсторонений і зайнятий, але в ті коротенькі моменти, коли його батько не був відсторонений та зайнятий, Фергюсон не сумнівався, що батько знає про нього і ніколи не сплутає його з кимось іншим. Іншими словами, Фергюсон жив у безпечному місці, його матеріальні потреби задовольнялися постійно і сумлінно, дах над головою він мав, харчувався тричі на день, носив свіжовипрану одіж, фізичні негаразди зносити йому не доводилося, емоційні стреси його розвитку не заважали, тому протягом часу між п’ятирічним віком та віком семи з половиною років Фергюсон розвивався в нормальному режимі, перетворюючись на те, що педагогічна наука називає здоровою нормальною дитиною з інтелектом вище середнього, на такий собі взірець американського хлопчика середини двадцятого сторіччя. Але він був надто зануреним у вир власного життя, щоби звертати увагу на те, що відбувалося за межами його безпосередніх потреб, а через те, що батьки його були не з тих, що діляться своїми турботами з маленькими дітьми, Фергюсон не мав жодної можливості підготувати себе до катастрофи, яка обрушилася на нього третього листопада 1954 року, вигнавши його з Раю дитинства і зробивши його життя зовсім іншим.

Серед тих численних речей, про які Фергюсон не знав до того вікопомного моменту, були такі:

1) Міра горя, яке відчували Лью та Міллі з приводу загибелі свого сина, горя, яке посилювалося тим, що вони вважали себе батьками-невдахами, які виховали, на їхню думку, «неповноцінну особистість», неповнолітнього злочинця без поняття про моральні засади, порушника правил, який зневажав авторитети, який тішився з того, що сіяв хаос за першої-ліпшої нагоди, брехуна, шахрая з ніг до голови і просто негідника. Лью та Міллі терзали себе своєю невдачею, не знаючи, чи то вони поводилися з сином надто м’яко, чи то надто жорстко, болісно роздумуючи, а чи не могли б вони вчинити якось інакше, щоби запобігти крадіжці отого авто, яка виявилася смертним вироком його сину. Вони терзали себе за те, що радісно заохотили його піти до війська, сподіваючись, що там він набереться розуму, але натомість отримали його назад у дерев’яному ящику, який закопали на шість футів під землю; вони відчували себе винуватими не лише за його непутнє, дурне й марне життя, а й за його смерть серед засніжених гір забутої Богом Кореї.

2) Лью та Міллі любили випити. Вони були одною з тих подружніх пар, для яких випивка була і розвагою, і потребою, вони були безтурботною парою симпатичних п’яниць, які зазирали у чарку в міру своїх потреб та можливостей, які були чималенькими, але, як це не дивно, міцнішою з них двох була Міллі, у якої рідко коли заплітався язик та ноги, тоді як її значно більший чоловік інколи виходив за межі, і малий Фергюсон пам’ятав, як іще до загибелі Ендрю його дядько інколи відключався на дивані й хропів у самісінький розпал гучної сімейної гулянки. Тоді це всіх дуже веселило, але тепер, після смерті свого сина, пияцтво Лью виросло, поширившись за межі вечірок з коктейлями, гулянок, післяобідніх чарок і перетворившись на щоденну випивку та потаємні «добавки», які він сьорбав з фляжки, котру носив у внутрішній кишені свого піджака. Звісно, випивка допомагала йому притупити біль, який краяв його пронизане почуттям провини й спустошене серце, але вона почала заважати його роботі в магазині, коли дядьків язик заплітався настільки, що він не міг пояснити покупцям порівняльні переваги пральних машин Whirlpool та Maytag, а коли язик у нього заплітався, то він часто дратувався, а коли він часто дратувався, то часто знаходив втіху в тому, що ображав людей, що явно не сприяло успішному ходу справ в «Домашньому Світі». Тому батьку Фергюсона доводилося втручатися в ситуацію, відтягувати Лью від ображеного покупця і наказувати йому йти додому й виспатися.

3) Всі добре знали про схильність Лью до азартних ігор. Якби Міллі не працювала завідувачкою секцією в універмазі «Бамбергер» в центрі Ньюарка, то їхня сім’я збанкрутіла б значно раніше, оскільки більша частина того, що Лью заробляв у «Домашньому Світі Трьох Братів», насамкінець опинялася в кишені його букмекера. А тепер, коли його пияцтво вийшло з-під контролю, вийшла з-під контролю і його пристрасть до ризикованих ставок. Він мріяв про приголомшливий приз, який трапляється раз у житті, той легендарний приз, про який гравці просторікують десятиліттями, і чим хаотичнішим ставали його припущення і стáвки, тим більшими ставали його втрати. Станом на серпень 1954 року його борги складали суму в тридцять шість тисяч доларів, і Айрі Бернштейну, чоловіку, який розпоряджався його ставками протягом останніх десяти років, почав уриватися терпець. Лью потребував готівки, не менше десяти-дванадцяти тисяч доларів, вагомого кавалку, аби довести свої добрі наміри, інакше до нього з візитом завітають дебелі хлопці з бейсбольними битами та мідними кастетами, а через те, що грошей у Стенлі він попросити не міг, знаючи, що його молодший брат – людина серйозна, і якщо вже сказав, що більше не збирається його виручати, то так воно й буде, то Лью вирішив їх натомість у нього поцупити – взяв та й призупинив стоп-наказ по банківському чеку «Домашнього Світа» постачальнику «Дженерал Електрик», а суму грошей переказав на себе. Він знав, що його врешті-решт вирахують, але допоки цю невідповідність виявлять, пройде певний час, оскільки надходження готівки за товари між магазином та його постачальниками здійснювалося за схемою, побудованою на взаємній довірі, і тому бухгалтерська звітність на кілька місяців відставала від фактичних обмінів, а протягом цих місяців Лью сподівався виправити своє становище. Наприкінці вересня дядько Фергюсона побачив свій шанс. Це означало призупинити іще один чек, але якщо все піде добре, то розтрачені десять тисяч доларів обернуться прибутком вдесятеро більшим за ці гроші, і цього прибутку мало б вистачити на компенсацію двох зупинених чеків, на повний розрахунок з Бернштейном, після чого йому самому лишилася б грубенька сума. Невдовзі мала розпочатися Світова Серія, і «Індіанцям» прогнозували величезну перевагу над «Гігантами». Результат виглядав настільки гарантованим, що робити ставки на клівлендців майже не мало сенсу, і Лью подумав тоді: Якщо «Індіанці» дійсно є таким потужним клубом, то що завадить їм отримати чотири перемоги поспіль? Шанси на таких ставках виглядали значно привабливішими. Десять до одного на тоталізаторі, тоді як ставки на «Клівленд» по одному разу на кожну гру дадуть йому лише копійки. Тому Лью знайшов собі другого букмекера, тобто людину, чиє прізвище було не Бернштейн, і поставив дев’ять тисяч доларів, які вкрав у свого брата, на «Індіанців», сподіваючись, що вони проведуть всю серію без єдиної поразки з боку «Гігантів». Ніхто не знав, де дядько Фергюсона дивився першу гру, але Стенлі з Арнольдом та рештою персоналу «Домашнього Світу» зібралися біля телевізорів у магазині, щоби слідкувати за грою разом з близько півсотнею випадкових покупців, які насправді були не покупцями, а болільниками «Гігантів», які не мали вдома власних телевізорів. Лью потихеньку вшився з роботи, щоби дивитися гру наодинці, можливо, в якомусь барі або деінде, в невідомому місці, де він з жахом спостерігав у прямому ефірі, як Мейс перехопив високий м’яч від Верца у верхній частині восьмого інінгу, а опісля сталася іще жахливіша, спустошуюча душу катастрофа: дядько Лью побачив, як Родс прийняв подачу Лемона й послав м’яч на трибуни з правого боку поля. Один чоловік махнув битою – і розтрощив життя іншого чоловіка.

4) Всередині жовтня постачальник, компанія «Дженерал Електрик», поінформувала Стенлі, що вони не мають належних документів за вантажівку холодильників, кондиціонерів повітря, вентиляторів та морозильних камер, надісланих на початку серпня. Здивований Стенлі пішов до бухгалтерки «Домашнього Світу» Адель Розен, пухкенької п’ятдесятирічної вдовиці, яка тримала у своїй зачісці встромлений у волосся жовтий олівець і вірила в силу чіткої каліграфії та правильно розташованих цифрових стовпчиків. Коли Стенлі пояснив їй проблему, місіс Розен витягнула з шухляди чекову книжку компанії і знайшла квитанцію за десяте серпня, яка засвідчувала повну сплату належної суми в 14 237 доларів і 16 центів. Стенлі знизав плечима. Може, чек загубився на пошті, сказав він і попрохав місіс Розен зупинити платіжку на серпневий чек і виписати новий на компанію «Дж. Е.». Наступного дня страшенно приголомшена місіс Розен доповіла Стенлі, що платіжка на той чек була призупинена аж одинадцятого серпня. Що це в біса могло означати? На якусь невловимо коротку мить Стенлі був подумав, що, можливо, це його підставила місіс Розен, доти бездоганна бухгалтерка, про яку всі знали, що вона таємно кохала його останні одинадцять років, що, може, це вона винувата в фальсифікації звітності, але одного погляду в стривожені й люблячі очі місіс Розен було достатньо, щоби відкинути таке припущення як абсолютну нісенітницю. Стенлі покликав Арнольда до підсобки й спитав, що той знає про зниклі чотирнадцять тисяч доларів, але Арнольд, який виглядав так само приголомшеним та зніченим, як і місіс Розен, сказав, що навіть гадки не має, як таке могло статися, – і Стенлі повірив йому. А потім він викликав Лью. Спершу найстарший представник клану все заперечував, але Стенлі не сподобалося, як брат дивився повз нього на стіну за його спиною під час розмови, і він почав напосідати на нього, прискіпливо розпитуючи про серпневу зупинку платіжки і наполягаючи, що окрім нього цього не міг зробити ніхто, оскільки місіс Розен була поза підозрою. Тому це мав бути Лью і ніхто інший. Потім Стенлі почав розпитувати брата про його недавню діяльність на ниві азартних ігор, про ставки, які той робив, про загальну суму його втрат, про бейсбольні та футбольні ігри, про боксерські поєдинки, і чим сильніше Стенлі напосідав, тим більше слабнуло тіло Лью, неначе вони стояли на рингу, і кожне нове слово було новим ударом, новим ударом в живіт, в голову, в печінку; мало-помалу Лью захитався, ноги його підкосилися, і він, плюхнувшись на стілець і закривши обличчя руками, запхикав і ледь чутним уривчастим голосом пробелькотів зізнання. Стенлі був прикро вражений почутим, бо насправді Лью анітрохи не розкаювався в сподіяному, а якщо про щось і жалкував, то про те, що його план не спрацював, не спрацював його чудовий бездоганний план, бо «Індіанці» підвели його й програли першу ж гру в серії, а Віллі Мейс – той взагалі мудак, і нехай він іде в сраку разом із Дасті Родсом, щоб їм пусто було! Стенлі нарешті збагнув, що його брат був безнадійним, що коли дорослий мужик тицяє пальцем на двійко бейсболістів, звинувачуючи їх в усіх своїх негараздах, то розум у нього є недорозвиненим, як розум малої дитини, причому дебільної дитини, так само недолугої й відсталої, як і рідний син Лью – загиблий в Кореї й похований рядовий Ендрю Фергюсон. Стенлі хотів був наказати братові забиратися геть з магазину й більше ніколи не повертатися, але він не міг цього зробити, бо це було б надто несподівано, надто різко, і він, роздумуючи, що сказати, і знаючи, що не зможе сказати нічого, допоки хоча б трохи не вгамується його гнів, принаймні настільки, щоб йому потім не довелося шкодувати про свої слова, але тут знову заговорив Лью. Він почав казати Стенлі, що всі вони по вуха в цьому загрузли і що магазину настане капець. Батько Фергюсона не второпав, про що йдеться, і тому вирішив помовчати іще трохи, йому почало здаватися, що, можливо, його брат дійсно з’їхав з глузду, але тут Лью почав розповідати про Бернштейна і скільки грошей він йому заборгував – наразі сума вже перевищувала двадцять п’ять тисяч, хоча це був лише вершечок айсберга, оскільки Бернштейн почав нараховувати проценти, і кожного дня сума зростала, зростала і зростала; за останні два тижні йому вже разів десять телефонували, і голос по той бік лінії погрожував йому й вимагав сплатити борг, бо інакше йому доведеться відповідати за скоєне. Відповідати за скоєне означало декілька варіантів: в темряві його перестріне група чоловіків, які переламають йому всі кості, або осліплять його кислотою, або поріжуть Міллі обличчя, або викрадуть Еліс, або вб’ють Міллі та Еліс, і йому було страшно, так страшно, що він більше не міг заснути, а де йому взяти готівку, коли він уже двічі заклав свій будинок і позичив у магазина двадцять три тисячі доларів? Тепер вже коліна почали підкошуватися у Стенлі, він відчув дезорієнтацію й запаморочення, він був сам не свій, його тіло більше не трималося в своїй шкірі, тож він плюхнувся на стілець поруч з Лью, розмірковуючи, як це чотирнадцять тисяч доларів раптом перетворилися на двадцять три, і коли брати поглянули один на одного через поверхню сірого металевого столу, Лью розповів Стенлі, що Бернштейн висунув пропозицію, і що, на його думку, це був найкращий вихід, єдине можливе рішення, і що це рішення доведеться прийняти, подобається це Стенлі чи не подобається. «Що ти хочеш сказати?» спитався Стенлі, озвавшись вперше за останні сім хвилин. Вони спалять наш магазин, пояснив Лью, а коли ми отримаємо страховку, то кожен візьме свою частку. Стенлі не сказав нічого. Він не сказав нічого, бо йому нíчого було сказати, бо єдине, що йому страшенно хотілося в той момент – це убити свого брата, але якби він насмілився вимовити ці слова вголос, насмілився сказати про те, як же ж хочеться йому обхопити своїми руками шию Лью й задушити його на смерть, то матір стала б проклинати його зі своєї могили, і мучила б його до скону. Після довгого мовчання Стенлі нарешті підвівся і рушив до дверей, а відчинивши двері, зупинився на порозі й сказав: «Я тобі не вірю». І, вийшовши з кімнати, почув, як брат кинув йому навздогін: «Повір мені, Стенлі. Це доведеться зробити».