Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 15)
Наступного дня бабуся допомогла йому написати листа до тітки Мілдред, яку він не бачив майже рік. Тепер вона мешкала в Чикаго, де працювала викладачем, навчаючи таких дорослих вузівських студентів, як Гері, хоча Гері навчався в іншому вузі – у Вільямс-Коледжі в Массачусетсі, тоді як її вуз називався Університет такий-то. Подумавши про Гері, малий, ясна річ, згадав про Френсі, і його несподівано вразила та цікава обставина, що його кузина говорила про заміжжя, коли їй було лише сімнадцять, тоді як тітонька Мілдред, будучи на два роки старшою за його матір (і на багато-багато років старшою за Френсі), і досі залишалася незаміжньою. Він спитався у бабусі, чому тітонька Мілдред і досі незаміжня, але, вочевидь, відповіді на це запитання не існувало, бо бабуся лише похитала головою й сказала, що не знає, і висловила припущення, що Мілдред була або надто зайнята своєю роботою, або просто іще не знайшла собі підходящого чоловіка. Після цього бабуся подала йому олівець та маленький аркушик розлінованого паперу, пояснивши при цьому, що то є найкращий папір для написання листів, але перш ніж почати, він має добре обміркувати,
«Люба тітонько Мілдред», писав Фергюсон під диктовку бабусі, яка промовляла кожне слово своїм високим пульсуючим голосом так, наче виспівувала його, і мелодія то стихала, то звучала з новою силою, коли він водив олівцем по паперу. «Я впав з дерева й зламав ногу. До нас приїхала Нана. Вона вчить мене читати й писати. Френсі розмалювала мій гіпс синім, червоним та жовтим. Вона лютує з того, що отих людей підсмажили в кріслі. Надворі співають птички. Сьогодні я нарахував дванадцятеро видів пташок. Найбільше мені подобаються жовті зяблики. Я прочитав «Казку про двох лихих мишенят» та «Піві – цирковий пес». Яке морозиво тобі більше до вподоби: ванільне чи шоколадне? З любов’ю, Арчі».
Щодо використання слова «підсмажені» виникла суперечка, бо бабуся вважала занадто вульгарним вживати це слово у зв’язку з такою трагічною подією, але Фергюсон наполягав на тім, що вибору немає, що це слово змінити не можна, бо саме так Френсі подала йому цю історію, і він вважає це слово підходящим саме тому, що воно є виразним та огидним. До того ж, це
Невдовзі після того, як вони запечатали листа, несподівано повернулася додому матір Фергюсона, пролетівши по вулиці в червоному двохдверному «понтіаці», в якому вона їздила відтоді, коли їхня сім’я перебралася до Вест-Оранджу три роки тому і який Фергюсон та його рідні називали джерсійським помідором. Поставивши авто в гараж, вона хутко подалася через газон до ґанку, рухаючись при цьому швидше, аніж зазвичай, прискореним кроком, який був чимось середнім між ходьбою та неквапливим бíгом, і коли підійшла до Фергюсона достатньо близько, щоби йому було видно її риси обличчя, то він побачив, що вона посміхалася, посміхалася незвично широкою й радісною посмішкою, а потім підняла руку й привітно помахала їм, і це означало, що матір була в чудовому гуморі. Ще не встигла вона піднятися сходами, як Фергюсон вже чітко здогадався,
Приміщення вона знайшла в Монклері, повідомила їм матір, зовсім недалеко від Вест-Оранджу, і було воно не лише достатньо просторим, аби вмістити все необхідне, а й розташовувалося якраз посередині головної вулиці. Звісно, треба було виконати деякі роботи, але договір оренди починається з першого вересня, тому вона матиме достатньо часу для складення планів, щоби розпочати ремонт з першого ж дня. Яка радість, з полегшенням мовила мати, нарешті добра новина, хоча залишалася одна проблема. Їй треба було придумати назву для студії, і жоден потенційний варіант її наразі не влаштовував. «Фергюсон Фото» не годився, бо мав у собі два звуки «ф». Варіант «Фото Монклер» був занадто банальним. «Портрети від Рози» – занадто претензійним. «Фото від Рози» не підходив, бо містив три звуки «о». Назва «Портрети з передмістя» чимось нагадувала їй підручник з соціології. «Сучасний Імідж» звучало непогано, але наштовхувало на думку про журнал з мистецтва фотографії, а не про реальну студію з плоті й крові. «Фергюсон – мистецтво портрету». «Твоє фото». «Фотостудія “Діафрагма”». «Фото-світ». «Прожектор». «Рембрандт-фото». «Вермеєр-Фото». «Рубенс-Фото». «Ессекс-Фото». Все це не годиться, резюмувала матір, бо пісне й заяложене, а голова у неї вже оніміла в пошуках оригінальної назви.
Фергюсон озвався, озвучивши запитання. Як називалася місцина, куди батько ходив з нею на танці перед тим, як вони одружилися, поцікавився він, схоже, там було слово «роза»? Він пригадав, що матір розповідала йому колись про це, бо їм там було так весело, що вони з батьком танцювали в тій місцині
– Танцзал «Роузленд», – сказала матір Фергюсона.
І обернулася до своєї матері й спитала:
– Як тобі назва «Роузленд Фото»?
– Подобається, – відповіла бабуся Нана.
– А ти, Арчі? – спиталася матір. – Якої ти думки?
– І мені подобається, – відповів він.
– Мені також, – сказала матір. – Може, це й не найкраща назва з усіх коли-небудь вигаданих, але звучить непогано. Втім, ранок вечора мудріший. Якщо ця назва подобатиметься нам і завтра вранці, то, можливо, цю проблему буде знято.
Тої ночі, коли Фергюсон з батьками та бабусею спали в своїх ліжках на другому поверсі будинку, «Домашній Світ Трьох Братів» згорів дощенту. О п’ятнадцятій на шосту ранку задзвонив телефон, і вже за кілька хвилин батько Фергюсона мчав у своєму зеленому, мов пляшка, «плімуті» до Ньюарку, щоби оцінити збитки. Оскільки кондиціонер у кімнаті малого працював на повну потужність, то телефонний дзвінок та похапливий бáтьків від’їзд він проспав, і про те, що сталося, дізнався лише тоді, коли прокинувся о сьомій ранку. Його матір була схвильована, Фергюсон іще ніколи не бачив її такою зніченою та засмученою, вона поводилася не як непохитна скеля з самовладання та мудрості, якою він її завжди вважав, а як хтось схожий на нього, як вразлива жертва смутку, сліз та безпорадності, тому коли вона обняла його, він злякався іще більше, і не лише тому, що магазин його батька згорів ущент і вони вже не матимуть на що жити і їм доведеться таки перебратися до притулку для бідних і харчуватися там до скону вівсянкою та огризками черствого хліба, ні, не тому, хоча саме по собі це вже було справжнім страхіттям. Справжнім жахіттям стало те, що матір виявилася не сильнішою за нього, що удари, які завдавала їй доля, боліли їй не менше, аніж йому, і що за винятком її старшого віку різниці між ними не було жодної.
«Твій бідолашний батько!» сказала вона. Все своє життя будував він той магазин, він працював день і ніч, але, як виявилося, даремно. Все пішло коту під хвіст. Хтось чиркнув сірником, десь на стіні в електропроводці трапилося коротке замикання – і двадцять років тяжкої праці перетворилися на купу попелу. Бог жорстокий, Арчі. Йому слід було б захищати добрих людей цього світу, але він цього не робить. Він змушує їх страждати не менше, ніж страждають люди лихі. Він вбиває Девіда Раскіна, спалює магазин твого батька, посилає невинних людей на смерть в концентраційних таборах, але всі чомусь кажуть, що Бог є добрим та милосердним. Сміх, та й годі.
Мати ненадовго замовкла. Фергюсон помітив, що в очах у неї заблищали маленькі сльозинки і вона прикусила нижню губу, немовби намагаючись не дати новим словам зірватися з її вуст, немовби розуміючи, що й так сказала надто багато, що їй не слід було виплескувати скільки озлобленості й гіркоти перед шестилітньою дитиною.
«Не хвилюйся», сказала вона. «Я просто зажурена. От і все. Твій батько має страховку на випадок пожежі, тому нам нічого не загрожує. Звісно, нам не повезло, й сталася велика біда, але це – тимчасово, і насамкінець все буде в добре. Ти ж віриш в це, Арчі?
Фергюсон кивнув, але тільки тому, що не хотів, аби матір засмутилася іще більше. Так, подумав він, може, все й буде добре, а може, і не буде, якщо, за її словами, Бог є таким жорстоким. Все кругом таке непевне… Вперше відтоді, як дві тисячі триста двадцять п’ять днів тому він прийшов у цей світ, всі ставки були зроблені.
Але виникла іще одна проблема: хто такий в біса Девід Раскін?
1.3
Його кузен Ендрю загинув. «Вбитий під час бойових дій», пояснив йоу Фергюсону батько, а бойові дії означали нічний патруль в холодних горах на кордоні між Північною та Південною Кореєю. За батьковими словами, єдина куля, випущена китайським солдатом-комуністом, поцілила кузену Ендрю в серце і вбила його у віці дев’ятнадцяти років. Надворі був 1952 рік, і п’ятирічний Фергюсон знав, що мав би почуватися так само згорьованим, як і всі решта в кімнаті, особливо тітка Міллі та кузина Еліс, які кожні десять хвилин вибухали риданнями, та засмучений дядько Лью, який курив цигарку за цигаркою, не відриваючи від долівки очей, але малий не міг налаштуватися на смуток, який від нього вимагався, бо було щось фальшиве й несправжнє в намаганні здаватися сумним, коли йому зовсім не було сумно. Річ у тім, що він завжди відчував антипатію до кузена Ендрю, який обзивав його «клопом», «карликом» та «маленьким бовдуром», який помикав ним на сімейних зібраннях, а одного разу замкнув його в туалеті, щоби пересвідчитися, що Фергюсон є «достатньо крутим хлопцем, аби це перетерпіти»; навіть після того, як він кинув чіплятися до нього, Ендрю продовжував винагороджувати свою сестру Алісу такими барвистими епітетами, як «свинопика дурепа», «тонконога скотиняка», котрі змушували малого Фергюсона аж кривитися від огиди, вже не кажучи про те явне задоволення, яке отримував Ендрю, штурхаючи й стусаючи свого кузина Джека, який був від нього на рік молодшим, але на півголови нижчим. Навіть батьки Фергюсона визнавали, що Ендрю був «ненормальним хлопцем», і скільки Фергюсон себе пам’ятав, до нього завжди доходили історії про витівки свого кузена в школі: то він хамив учителям, то підпалював урни зі сміттям, то прогулював уроки, і таких прогрішень з його боку накопичилося стільки, що директор врешті-решт узяв та й вигнав його зі школи в передостанньому класі. Потім, після того, як Ендрю спіймали на крадіжці авто, суддя запропонував йому вибір: або він іде до війська, або до тюрми, а через півроку після того, як його підрозділ відправили до Кореї, він загинув.