Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 18)
9) До магазину він повернувся о восьмій з невеликим гаком. Скрізь було темно, скрізь було тихо, скрізь – нічне небуття німих телевізорів та поснулих холодильників, такий собі цвинтар примар. Стенлі майже не сумнівався, що згодом пошкодує про те, що робить, що його розрахунки вийдуть йому боком, але інших ідей він не мав, а зараз вже було запізно придумувати нові. Свій бізнес він започаткував, коли йому було вісімнадцять, і протягом останніх двадцяти двох років ця справа стала справою його життя, його єдиного й безцінного життя, і він не міг дозволити Лью та його банді шахраїв знищити його й вшитися непокараними, бо цей заклад був не просто бізнесом, він був життям одного чоловіка, а життям цього чоловіка був магазин, і цей магазин і цей чоловік були одним цілим, тож якщо зловмисники підпалять магазин, то вони підпалять і цього чоловіка. Кілька хвилин на дев’яту. Скільки годин іще ждати? Щонайменше – годину, щонайбільше – п’ять або шість. Надто довго, зважаючи на те, що зайнятися немає чим, треба просто сидіти в кромішній темряві й чекати, поки не з’явиться палій з каністрою бензину та сірниками, мовчки сидіти з битою в руці і сподіватися, що вона виявиться такою ж замашною й дебелою, як і виглядала. Стенлі вмостився на стілець в тильному офісі, на стілець місіс Розен, який стояв неподалік робочого столу в дальньому кутку, звідки крізь вузьке квадратне вікно в стіні між офісом та залом продажів було добре видно під’їзну алею до парадного входу, вірніше, було б видно, якби універмаг не огортала суцільна темрява, але колишній пожежник і нинішній палій напевне матиме при собі ліхтарик, а коли Стенлі почує, як відчиняться парадні двері, то тоді й увімкнеться ліхтар, хоча б і на секунду-дві, але все одно увімкнеться, і він знатиме, де саме в той конкретний момент перебуватиме зловмисник. А негайно ж після цього він увімкне світильники угорі, вискочить з офісу, піднявши биту в руці, і щосили крикне палію забиратися геть. Такий був план. Схрести пальці, Стенлі, сказав він сам собі, а якщо тобі не поталанить, то перехрестися й сподівайся на швидку смерть. А тим часом Стенлі продовжував сидіти на стільці місіс Розен, той стілець мав коліщата і міг обертатися з боку вбік і нахилятися назад-вперед, то був звичайний офісний стілець, придатний для короткочасного сидіння і явно некомфортний для сидіння тривалого, бо воно могло розтягнутися на декілька годин. Однак Стенлі виснував, що чим менш комфортніший стілець, тим краще, оскільки невеликий дискомфорт не дасть йому заснути. Принаймні, так йому здавалося, та поки він сидів біля сірого металевого столу, погойдуючись у стільці місіс Розен, гадаючи, що переживає найгірший момент у своєму житті, що ніколи раніше не почувався він таким нещасним та одиноким, як зараз, що навіть коли йому вдасться пережити цю ніч цілим і неушкодженим, все одно усе решта буде розтрощеним і оберненим на пилюку зрадою його брата Лью, що після цієї ночі його життя зміниться назавжди, бо після того, як він сам зрадить свого брата і зірве його плани, Бернштейн повернеться до своєї колишньої тактики залякування й погроз, і в результаті Міллі та Лью знову опиняться в небезпеці, а коли з ними щось станеться, то це буде на совісті Стенлі, і йому доведеться з цим жити і з цим помирати, але хіба ж він може не робити того, що робить зараз, хіба ж він може дозволити втягнути себе в шахрайську схему зі страховкою й при цьому ризикувати потрапити за грати? Ні, він не може дозволити цим негідникам спалити універмаг, їх треба зупинити, і поки Стенлі про все це думав (а думав він про те ж саме, що й протягом попередніх двох тижнів), він збагнув, що більше не в змозі це зносити, що він дійшов до ручки, виморився, виснажився понад усяку міру, так втомився, що більше не міг сприймати довколишнього світу – тож потроху його очі почали заплющуватися, і невдовзі він кинув силуватися тримати їх розкритими, опустив голову на схрещені руки, які він поклав поперед себе на стіл, і через хвилину-дві заснув.
10) Він проспав і вторгнення палія, і послідуючий полив магазину дванадцятьма літрами бензину, а через те, що чоловік, який прийшов виконати свою роботу, і гадки не мав, що в тильному офісі спить Стенлі, він чиркнув сірником і підпалив «Домашній Світ» з чистою совістю, знаючи, що він скоює акт підпалу, але не акт убивства, в якому його згодом звинуватять. Що ж до батька Фергюсона, то він не мав жодного шансу. В той момент, коли він розплющив очі, він був іще напівсонним, нездатним поворухнутися, бо вже встиг надихатися ядучим димом, а коли насилу підняв голову, намагаючись вдихнути повітря в свої обсмалені легені, вогонь уже прогризався крізь двері тильного офісу, а увірвавшись в кімнату, кинувся до столу, де сидів Стенлі, і проковтнув його живцем.
Саме про це й не знав малий Фергюсон, саме цього він не міг узнати протягом тих двох років, які відділяли смерть його кузена в Корейській війні та смерть його батька в палаючому універмазі. Навесні наступного року його дядько Лью був уже в тюрмі разом з палієм Едді Шульцем, його співучасником Джорджі Іонелло, який стояв насторожі, та керівником цієї операції, Айрою Бернштейном. Але на той час Фергюсон з матір’ю вже вибралися з Ньюарку й мешкали в Нью-Йорку в квартирі з трьома спальнями в Західній частині Центрального парку між Вісімдесят третьою та Вісімдесят четвертою вулицями. Фотостудію в Мілберні було продано, а завдяки тому, що страховка життя його батька забезпечила матір сумою в двісті тисяч неоподаткованих доларів, фінансової скрути вони не відчували, і це означало, що навіть після своєї смерті вірний, прагматичний та незмінно відповідальний Стенлі Фергюсон продовжував підтримувати їх матеріально.
Спершу був шок третього листопада, а разом з ним нестерпне видовище з материних сліз, її задушливих обіймів, її тремтячого від ридань тіла, притиснутого до нього, а кілька годин потому з Нью-Йорку прибули батьки Стенлі, а іще через день з’явилися тітка Мілдред зі своїм чоловіком, Полом Сендлером; увесь час приїжджали й від’їжджали незчисленні Фергюсони, з’явилися двоє заплаканих тіток – Міллі й Джоан, кам’яноликий дядько Арнольд та навіть зрадливий і ще не викритий дядько Лью; було стільки шуму, стільки хаосу, в будинку було стільки людей, що малий Фергюсон, сидячі в куточку й спостерігаючи за всім цим, не знав, що йому казати й думати, надто приголомшений, щоби плакати. Неможливо було уявити собі, що його батько помер. Він же був живий іще учора вранці, сидів за сніданком з примірником Newark Star-Ledger в руках, розповідаючи Фергюсону, що сьогодні буде холодний день і тому треба до школи вдягнути шарф. Важко було уявити, що то були останні слова, які сказав йому батько. Минуло кілька днів. Він стояв під дощем зі своєю матір’ю, дивлячись, як опускають в землю його батька, слухаючи, як рабин щось монотонно бубонів на незрозумілому івриті, і ті слова звучали так жахливо, що малому захотілося закрити руками вуха. Два дні потому Фергюсон повернувся до школи, до товстенької місіс Костелло та свого другого класу, але всі неначе боялися його, неначе соромилися говорити з ним, немовби на лобі у нього був витавруваний хрест: «Не наближатися!» І навіть попри те, що місіс Костелло люб’язно дозволила йому не ходити на групові заняття й сидіти за своєю партою, читаючи ті книжки, які йому хочеться, це, як не дивно, лише погіршило ситуацію, бо малому було важко зосереджуватися на книжках, які зазвичай давали йому велике задоволення, оскільки думки його неминуче дрейфували від слів на сторінці до його батька, але не того батька, якого поховали в землю, а до батька, який вознісся до раю, якщо на небесах дійсно існувало таке місце, як рай, а якщо його батько дійсно опинився там, то чи могло так бути, що саме зараз він дивиться на нього й бачить, що його син сидить за партою, вдаючи, що читає? Було б гарно, якби це дійсно було так, подумав Фергюсон, але, з іншого боку, який з цього толк? Так, батьку було б приємно поглянути на нього, і через це йому, можливо, стало б легше сприймати власну смерть, але яким чином могло допомогти Фергюсону те, що його бачать, якщо сам він не міг бачити того, хто бачить його? А найбільше йому хотілося почути, як розмовляє батько. За батьківською розмовою він скучав найбільше, і навіть попри те, що батько був людиною небагатослівною, магістром мистецтва давати стислі відповіді на довгі запитання, Фергюсону завжди подобався звук його голосу, голосу мелодійного і лагідного, тому думка про те, що він більше ніколи його не почує, наповнювала його величезним смутком, сумом настільки глибоким, що він міг би вмістити в себе увесь Тихий океан, котрий, як відомо, був найбільшим океаном у світі.
Світ втратив свою реальність. Все в ньому було лише шахрайською копією неіснуючого оригіналу, а все, що в ньому відбувалося, відбуватися не мусило б. Іще довго Фергюсон жив під магічним впливом цієї ілюзії, йдучи, мов сновида, стежкою своїх днів і з трудом засинаючи вночі, бо його нудило від світу, в який він перестав вірити, піддаючи сумніву все, що поставало перед його очима. Місіс Костелло прохала його бути уважнішим, але він вже не слухав її, бо вона була лише актрисою, що намагалася грати роль вчительки, а коли його приятель Джеф Бальсоні зробив екстраординарну й неочікувану пожертву, подарувавши Фергюсону свою картку з бейсболістом Тедом Вільямсом, картку надзвичайно рідкісну, то Фергюсон подякував за подарунок, поклав картку до кишені, а потім, прийшовши додому, порвав її. Тепер таке можна було робити. До третього листопада це було б для нього немислимим, але нереальний світ був значно більшим за реальний і мав більш ніж достатньо місця бути собою – і водночас не собою.