Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 149)

Ніколи нічого подібного не бачила, сказала мати. «Коктейлі Молотова», випатрані крамниці, лягаві з пістолетами напоготові, пожежі, повсюди знавіснілі люди носяться – чистий хаос.

Крамниці Сема більше немає, сказав його батько. Він годину тому телефонував і сказав, що нічого не залишилося. Безумні, дикі звірі, от хто вони такі. Уяви собі – спалювати власний район. Більшої дурні я не чув ніколи.

Я лягаю спати, оголосила його мати. Я вимоталася, а вранці зранку мені треба бути в «Леджері».

Більше не треба, Розо, сказав батько.

Чого більше не треба, Стенлі?

Більше ніякої фронтової фотографії.

Це моя робота. Я мушу її виконувати. Одна людина в цій сім’ї вже без роботи через сьогоднішню ніч, і нікуди не дінешся – працюватиму.

Тебе можуть вбити.

Не вб’ють. Мені здається, все вже майже закінчилося. Всі розходилися по домах, коли я йшла звідти. Вечірка згорнулася.

Ну, або вона так думала, і так гадали багато інших, навіть мер Г’ю Аддоніціо, котрий просто відмахнувся від безчинств, мовляв, усього-на-всього кілька пляшок розбили, та коли хвилювання наступного вечора почалися знову, мати Фергюсона вдруге вийшла з фотоапаратом на вулиці, і цього разу Фергюсон був із нею – прихопивши свої кореспондентські посвідчення як «Монклер Таймс», так і «Колумбія Спектатор» на той випадок, якщо його зупинить поліція і попросить показати документи. Батько провів увесь день із Семом Браунштайном в його розгромленій крамниці спортивних товарів – оцінював збитки, забивав те, що колись було вітринами, листами фанери, вишукуючи те небагато, що поки що залишалося, і він досі не повернувся від Сема, коли Фергюсон із матір’ю після заходу сонця попрямували до Спрінгфілд-авеню. Батько гадав, що Фергюсон тут для того, щоб захищати свою мати, та, на думку Фергюсона, він був тут тому, що хотів бути тут, оскільки мати його не потребувала захисту, поки виконувала свою роботу – робила знімки, а виконувала вона її з належним спокоєм та дисципліновано, здавалося йому, так зібрано й зосереджено на своїх діях, що згодом Фергюсон усвідомив, що це вона його захищає. Того вечора в Центральному районі зібрався великий загін журналістів і фотографів, люди з ньюаркських газет, з журналу «Лайф», з «Таймсу» та «Ньюсвіку», з «А. П. Рейтерз», з підпільної преси, чорної преси, бригади радіо й телебачення, і всі вони в більшості трималися однією купою, спостерігаючи, як уздовж Спрінгфілд-авеню котиться вал метушні. Спостерігати таке було тривожно, і Фергюсон відверто зізнався собі, що нервує, часом йому навіть страшно, та він був також збудженим і враженим, зовсім не готовим до вибухової енергії, котра закипала уздовж вулиці, до цієї суміші розпаленої емоції та безрозсудного руху, що, здавалося, сплавлюють злість і радість в таке почуття, якого він ніде і ніколи раніше не бачив, нове почуття, котрому ще належало дати ім’я, і не тільки воно було схибнутим, як назвав його батько, воно й дурним не було, оскільки чорна юрба систематично накидалася на ті заклади, котрими володіли білі люди, з них багато – білі євреї, і водночас щадили ті, якими володіли чорні, вітрини, на котрих було написані слова «брат по духу», і от тим самим вони повідомляли білій людині, що на нього дивляться як на ворожого загарбника, і йому пора валити з їхньої країни. Не те щоб Фергюсон вважав це доброю думкою, але таке хоча б мало якийсь сенс.

І знову бунт поступово зійшов нанівець, і знову всі розійшлися по домівках, і цього разу здавалося, що все закінчилося назавше, друга ніч двохдобового загулу руйнації та анархічного визволення, та от чого ніхто не знав у знавіснілому натовпі – що о двадцять хвилин на третю мер ввів гвардію та поліцію штату Нью-Джерсі. До світанку містом покотилися танки гвардійців, п’ять тисяч важко озброєних солдатів займали позиції на вулицях Центрального району, і на наступних три дні до Ньюарку ввійшла В’єтнамська війна, оскільки хоч жоден в’єтконговець і не називав Мохамеда Алі негритосом, чорне населення Ньюарку тепер перетворили на в’єтконговців.

Мер Г’ю Аддоніціо: «Це злочинне повстання людей, що стверджують, наче ненавидять білу людину, хоча насправді вони ненавидять Америку».

КПП з колючим дротом. О десятій вечора – комендантська година для машин, до одинадцятої щоб нікого на вулицях уже не було. Мародерство припинилося, і збудження перших двох ночей переросло в міську війну, натуральні бойові дії, де зброєю служили гвинтівки, автомати й полум’я. Білого капітана пожежної охорони на ймення Майкл Моран, тридцяти восьми років, батька шістьох дітей, застрелили, коли він стояв на драбині, розслідуючи сигнал пожежної тривоги на Централ-авеню, і з того моменту гвардія й поліція штату виходили з припущення, що все місто кишить чорними снайперами, що засіли на дахах і ціляться в будь-якого білого, котрий потрапить їм на очі. Те, що двадцять чотири з двадцяти шести осіб, убитих тими днями, виявилися чорними, схоже, спростовувало таке припущення, та воно дозволило гвардії й поліції розстріляти тринадцять тисяч патронів, цілячи прямо у вікна квартири на другому поверсі, де проживала жінка на ймення Ребекка Браун, до прикладу, і вбити її, як це описував «Стар-Леджер», «шквалом куль», чи всадити ще двадцять три кулі в тіло Джиммі Рутледжа, чи підстрілити двадцятичотирьохрічного Біллі Фурра за злочин, який полягав у тому, що він узяв холодну газовану воду з уже розграбованого гастроному і віддав її спраглому фотографові з журналу «Лайф».

При цьому мати Фергюсона робила все можливе, щоб і далі знімати, проте їй доводилося працювати і вночі – фотографувати танки, солдатів і тепер уже розгромлені підприємства чорних по всьому Центральному районі, сотні знимків, що документували всі аспекти сутичок, що їх вона вважала значущими, а оскільки батько Фергюсона увігнав себе в паніку стосовно безпеки Рози, він тепер наполягав на тому, щоби всюди її супроводжувати, куди б вона не прямувала, і всі ті три дні з такого рішення випливало те, що він сидів з нею на задньому сидінні старої «імпали», а Фергюсон катав батьків по всьому місті, а відтак, із наближенням комендантської години, завозив котушки непроявленої плівки у будівлю редації «Стар-Леджеру», після чого повертався у квартиру на спокійній Ван-Велсор-плейс. Крізь жах тих днів захват Фергюсона матір’ю усе зростав. Щоб сорокап’ятирічна жінка, котра все життя була портретисткою в ательє, а в журналістиці почала працювати, знімаючи прийоми в відповідь садах передмість, могла вирішити робити те, що вона робила зараз, вражало його як одне із найбільш неймовірних людських перетворень, які він будь-коли спостерігав. От що служило йому єдиною втіхою, оскільки від усього іншого у той період його нудило, душі його було гірко, його вивертало навиворіт, нудило від світу, в котрому він жив, і легше не ставало від того, що його батько щовечора бісився через них, клятих шварцес, того, як вони ненавидять нас, євреїв, і це кінець усьому, заявляв він, він ненавидітиме їх у відповідь віки вічні, з цієї миті й далі, поки не настане той день, коли він помре, і от під час такої тиради Фергюсонові стало так гидко, що він не витримав і звелів батькові заткатися, чого раніше ніколи в житті собі не дозволяв.

Війська вивели сімнадцятого, і до того часу, як останній танк залишив місто, війна завершилася.

Все інше також закінчилося, принаймні – для євреїв Віквоїку, котрі, здавалося, поділяли погляди батька Фергюсона на те, що відбулося, і протягом шести наступних місяців майже жодної родини в районі більше не залишилося, декотрі перебралися в найближчий Елізабет, інші вирушили до передмістя округів Есекс і Моріс, і в районі, що був раніше цілковито єврейським, не стало жодного єврея. Як дивно, що більшість батьків і прабатьків чорних мешканців Ньюарку прибули сюди з Півдня в часи Великої міграції між війнами, а от тепер, оскільки фотознімки безладів, котрі зробила його мати, залишили певний слід у світі, і їй запропонували нову роботу в «Майямі Геральді», його батьки помінялися місцями з їх чорними сусідами й самі прямували на південь.

Жахливо було дивитися їм услід.

Осінь 1967-го. Щось у сонячному світлі, чи світлі зірок, чи в промінні місяця в Каліфорнії висвітлило волосся Емі й затемнило колір її шкіри, і вона повернулася до Нью-Йорку з бровами й віями блідішими, світлішими, а її щоки, руки й ноги випромінювали смаглявіше сяйво, золотисто-буре, кольору щойно спеченого кексу чи скибки теплого, намасленого тосту. Фергюсонові хотілося її з’їсти. По двох із половиною мук целібату йому вічно було мало її, а оскільки й вона усе літо голодувала, граючи роль, як вона висловилася, черниці без поблажок, то перебувала в надзвичайно легкозбудженому стані, готова була давати йому стільки ж, скільки він був готовий давати їй, і Фергюсон, що розумів тепер, що успадкував значну частину, якщо не всі невситимі апетити свого діда, готовий був віддавати їй усе, що в ньому було, чим і займався, і Емі займалася тим самим, і три днів поспіль потому, як вона повернулася до квартири на Західній 111-й вулиці, вона утворила табір на двоспальному ліжку в себе в кімнаті, і вони заново знайомилися з тією невідомою силою, що утримувала їх разом.