Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 148)

Він написав тітці Мілдред останній раз на початку травня, сподіваючись, що в Берклі щось нарешті підвернулося, і це дасть йому змогу відмовитися від усної угоди з Флемінгом, скріпленої рукостисканням, перед тим, як він почне працювати на нього, та два тижні проминули без відповіді, і коли він нарешті просадив купу грошей на міжміський дзвінок до Каліфорнії, тітка Мілдред заявила, що ніякого листа вона не отримувала. Фергюсон підозрював, що вона бреше, але своїх підозр висловити без доказів не міг, та й у будь-якому випадку яка різниця? Мілдред не свідомо саботувала його план, вона просто була ледачою, от і все, справу вона пустила на самоплив, а тепер було вже надто пізно щось виправляти, і його тітка, що колись так голубила свого одного-єдиного Арчі, серйозно підвела його.

Емі страждала. Фергюсон був у відчаї. Думка про те, що їм доведеться розпрощатися на два з половиною місяці була жахливою настільки, що навіть починати розмову про це ніяк не випадало, проте жоден із них не бачив виходу із ситуації. Емі сказала, що захоплюється ним – він поводиться як дорослий (хай навіть він усвідомлював, що вона трохи на нього сердиться), і хоча Фергюсонові й хотілося попросити її відмінити поїздку й залишитися в Нью-Йорку, він знав, що з його боку зробити це буде зухвало й неправильно, тому так і не попросив. П’ятого червня вибухнула Шестиденна війна, а через день потому, як вона закінчилася, Емі одна-однісінька рушила на Берклі. Батьки дали їй грошей на авіаквиток, і Фергюсон того ранку її відльоту вирушив із ними в аеропорт. Некомфортне, нещасливе прощання. Жодних сліз чи шикарних жестів, та довгі, похмурі обійми, що супроводжувалися обіцянками писати одне одному якомога частіше. Повернувшись до себе в кімнату на Західній 111-й вулиці, Фергюсон усівся на ліжку і впер погляд у стіну перед собою. У сусідній квартирі плакала дитина, він почув, як якийсь чоловік кричить комусь блядь на тротуарі п’ятьма поверхами нижче, і раптом Фергюсон усвідомив, що скоїв найгіршу помилку всього свого життя. Є робота чи немає роботи – треба було поїхати з нею і зіграти тим, що йому здадуть. Так же й треба жити, такого стрибучого життя він собі й бажав, танцівного життя, а от тепер віддав перевагу обов’язкові перед пригодами, відповідальності перед батьками – любові до Емі, і він ненавидів себе за власну обережність, за своє серце трудяги, що колупається в болоті. Гроші. Вічно ці гроші. Вічно цих грошей не вистачає. Уперше в житті йому стало цікаво, як це – народитися непристойно багатим.

Ще одне літо в спекотному Нью-Йорку з недоумкуватими та радіоприймачами, слухати, як хропе й пердить тимчасовий пожилець у кімнаті Емі по сусідству, доки сам він лежатиме вночі в постелі, потіти, сорочки й шкарпетки пропотівають наскрізь ще до полудня, і ходити вулицями, стиснувши кулаки, що не година, то в них у районі тепер пограбування під загрозою ножа, чотирьох жінок зґвалтували в ліфтах їхніх будівель, будь уважний, очі тримай відкритими та намагайся не дихати, коли проходиш повз сміттєвий бак. Довгі дні в копії Парфенона на мільйон книг, що називаються Бібліотекою Батлера, робиш виписки про дореволюційну Колумбію, котра тоді називалася Кінгз-коледжем, та про умови життя в Нью-Йорку середини вісімнадцятого століття (вулицями бігають свині, повсюди кінський гній), про перший коледж штату, п’ятий коледж де б то не було в країні взагалі, Джон Джей, Александр Гамільтон, Гувернер Моріс, Роберт Лівінгстон, перший головний суддя Верховного суду, перший секретар Скарбниці, автор останнього варіанту Конституції США, член комітету п’яти, що створив перший чорновик Декларації незалежності. Батьки-засновники в молодості, в дитинстві, у віці немовляти, бігають вулицями разом зі свиньми й кіньми, а відтак, по п’яти чи шести годинах у затхлому Батлері – передрукувати ці виписки для Флемінга, з котрим Фергюсон зустрічався двічі на тиждень у «Вест-Енді» з кондиційованим повітрям, завше там і ніколи не в кабінеті у Флемінга і не в його квартирі, бо, хоча добрий, люб’язний, глибоко інтелігентний історик і пальцем Фергюсона жодного разу не торкнувся, очі його не відривалися від Фергюсона, погляд повсякчас вишукував заохочення чи якоїсь-небудь відповідної реакції, і цього досить, відчував Фергюсон, оскільки Флемінг йому подобався, і він не міг не жаліти його.

Тим часом Емі перебувала в країні хіпі в трьох тисячах миль на захід, Емі була в Райському саді, Емі блукала по Телеграф-авеню Літом кохання, і Фергюсон читав і перечитував її листи за кожного зручного випадку, аби й далі у його вухах лунав її голос, носив їх із собою до бібліотеки щоранку і приймав як пігулки проти нудьги кожного разу, коли робота загрожувала ввергнути його в кому, а листи, що він їх писав у відповідь, були легкими, швидкими й смішними, наскільки це в нього виходило, без усяких міркувань про війну, чи тухлого смороду на вулицях, чи жінок, зґвалтованих у ліфтах, чи про той морок, що обволік собою його серце. Схоже, що ти там проводиш найкращий час свого життя, писав він в одному з сорока двох листів, що надіслав їй того літа. А тут, у Нью-Йорку, я проводжу життя свого часу.

Липень 1967-го. На думку Фергюсона, найсумнішим у цих сумних ньюаркських подіях було те, що їм ніщо не могло запобігти. На відміну від більшості великомасштабних подій, що відбувалися у світі, котрі теж могли б не відбутися, якщо би люди ясніше мислили (до прикладу, В’єтнам), Ньюарк був неминучим. Не до масштабів забитих двадцяти шести осіб, можливо, чи семи сотень поранених, чи п’ятнадцяти сотень заарештованих, чи дев’яти сотень розгромлених закладів чи зіпсованої власності на десять мільйонів доларів, та Ньюарк був тим місцем, де все відбувалося не так уже багато років, і шість днів насилля, що почалися дванадцятого липня, стали логічним виходом із ситуації, впоратися з котрою можна було лише насиллям, не тим, так іншим. Те, що чорного таксиста на ймення Джон Сміт заарештували за те, що він незаконно перегнав поліцейське авто, а потім побили дубинками двоє білих полісменів, стало не стільки причиною, скільки наслідком. Якби то був не Сміт, на його місці опинився б який-небудь Джонс. А якби не Джонс, тог був би Браун, чи Вайт, чи Грей. Трапилося так, що ним виявився Сміт, і коли офіцери, що здійснили арешт, Джон Десімон та Віто Понтреллі потягли його до четвертої дільниці, серед мешканців великого багатоквартирного будинку через дорогу швидко рознеслися чутки, що Сміта вбили. Неправда, як пізніше виявилося, та глибша правда полягала в тому, що населення Ньюарку більше ніж на п’ятдесят відсотків було тепер чорним, і більшість цих двохсот двадцяти осіб були бідними. У Ньюарку – найвищий відсоток низькоякісного житла в країні, друге місце за рівнем злочинності, друге місце за рівнем дитячої смертності, а рівень безробіття – удвічі вище, ніж загалом у країні. Усе муніципальне керівництво було білим, департамент поліції складався з білих на дев’яносто відсотків, і майже всі контракти на будівництво діставалися підрядникам, що контролювалися мафією, яка віддячувала міським чиновникам, що їм допомагали, щедрими відкатами і відмовлялися наймати чорних робітників, оскільки ті не входили в цілковито білі профспілки. Система настільки прогнила, що Міську ратушу часто називали Слямзаводом[44].

Колись Ньюарк був містечком, де люди щось робили, містечком фабрик і «синіх комірців», і в ньому вироблялося все на світі – від наручних годинників до порохотягів та свинцевих труб, від пляшок до пляшкових йоржиків і ґудзиків, від розфасованого хліба до кексиків та італійської салямі довжиною у фут. А тепер будинки з гілок розвалювалися, фабрики позачинялися, а білий середній клас перебирався в передмістя. Батьки Фергюсона зробили це ще в 1950-му, і, наскільки він міг судити, були єдиними, хто потім повернувся, та Віквоїк був усе ж не цілком Ньюарком, то було єврейське селище на південно-західному краю уявного Ньюарку, і там все було благополучно від початку часів. Сімдесят тисяч євреїв в одному місці, чудовий парк на триста одинадцять акрів, влаштований Олмстедом, і середня школа, з котрої вийшло більше докторів філософії, ніж з будь-якої іншої середньої школи в країні.

Увечері дванадцятого Фергюсон пив пиво у «Вест-Енді», а коли повернувся до квартири саме в початку другої, у нього дзвонив телефон. Він зняв трубку і почув, як на іншому кінці дроту горлає його батько: Де ти в біса вештаєшся, Арчі? Ньюарк палає! Вони побили вітрини й грабують крамниці! Лягаві палять із гармат, а твоя мати на Спрінгфілд-авеню робить знімки для своєї чортової газети! Вулицю перекрили, сам я не можу туди пройти! Приїжджай додому, Арчі! Тим мені тут потрібен – і не забудь прихопити свою прес-карту!

Про те, щоб відправитися до центру й спіймати там автобус від терміналу Портоуправління, навіть думати було пізно, тому Фергюсон пригальмував на Бродвеї таксі та звелів водієві гнати – цю фразу він десятки разів чув у кіно, та жодного разу не вимовляв сам, і хоча поїздка обійшлася йому в тридцять чотири долари без двох, що були в нього в гаманці, до житлового будинку на Ван-Велсор-плейс він дістався менше ніж за годину. На щастя, на сусідніх вулицях було спокійно. Безлад почався в Центральному районі, а пізніше поширився на інші райони центру, проте Південний залишився незайманим. Ще більше заспокоювало те, що мати щойно повернулася додому, і заведений батько, що ледь не злетів з котушок, уже починав знову намацувати ці самі котушки.