Пол Остер – 4 3 2 1 (страница 125)

Фергюсон розсміявся.

Не смійся, Арчі, сказав його батько. Біологи називають це осмосом.

Або метемпсихозом, додала Емі.

Фергюсонова мати збентежилася. Психоз? запитала вона. Про що ми говоримо?

Переселення душ, пояснив Фергюсон.

Так, звичайно ж, мовила мати. Саме це я й намагаюся сказати тобі. Моя душа – це твоя душа, Арчі. І завше нею буде, навіть потому, як зникне моє тіло.

Навіть не кажи про це, сказав Фергюсон. Я вже порозмовляв з хлопцями, тими, що нагорі, та домовився, і вони дали мені слово, що ти житимеш вічно.

Добрі заняття, добрі вчителі, добрі однокурсники, проте не всі аспекти перебування в Колумбії тішили Фергюсона, і поміж тим, що йому не подобалося, були її суворі претензії до Ліги плюща, її ретроградні правила й жорсткі протоколи поведінки, її недостатній інтерес до добробуту студентів. Уся влада зосередилася в руках адміністрації, і студента могли виключити з коледжу будь-якої миті – без належних процедур чи незалежної комісії, котрі мали б стежити за проблемами дисципліни, і їм не довелося б навіть давати пояснення. Не те щоб Фергюсон планував потрапляти в якусь халепу, але час показував, що в них потрапляють інші, і коли більшість подібних студентів навесні 1968-го вирішило влаштувати протест, весь навчальний заклад знавіснів.

Але докладніше про це нижче.

Фергюсон був задоволений тим, що він у Нью-Йорку, задоволений, що він з Емі в її, Емі, Нью-Йорку, нарешті – повноправний мешканець столиці двадцятого століття, та, хоча він навіть і був знайомий із районом довкола Колумбії, – а чи частково з ним знайомий тепер, коли тут мешкав, він нарешті роздивився в Морнігсайд-Хайтс те, чим цей район був насправді: зранена територія убозтва та відчаю, що розпадається, суцільні квартали занепалих будівель, де в більшості помешкань проживали миші, пацюки й таргани – поруч із тими людьми, що заселяли ці квартири. Брудні вулиці часто бували засипані неприбраним сміттям, на цих вулицях половина пішоходів не при своєму розумі, чи от-от з’їде з глузду, а чи приходить до тями після нервового зриву. Цей район – нульовий кілометр для втрачених душ Нью-Йорка, і щодня Фергюсон проходив повз десятки чоловіків і жінок, занурених у глибокі, незрозумілі діалоги з невидимими іншими, з неіснуючими особами. Однорукий волоцюга із напханим пакетом з крамниці, його горбате тіло склалося само в себе, витріщався у тротуар і бурмотів «Отче наш» тихим, скреготливим голосом. Карлик-бородань, що влаштувався біля дверних пройм чиїхось будинків на бокових вуличках, що розходилися від Амстердам-авеню, читав щомісячні номери «Дейлі Форвард» через зазубрену скалку поламаної лупи. Опасиста жінка, що тинялася кварталом у піжамі. На острівцях безпеки посеред Бродвею п’яні, старі й божевільні збивалися в групки на лавицях понад решітками метро, сиділи плечем до плеча, і кожен мовчки вдивлявся у простір. Нью-Йорк гидоти. Нью-Йорк дротів і смерті. А потім був іще чоловік, котрого всі називали Ямкі, старий психопат, який щодня стояв на розі перед «Повно горіхів» та монотонно наспівував слова яуве ямпкі, оратор старої школи, кого почергово називали Доктором Ямкі та Емшем, самозваний син Наполеона, самозванець-месія, переконаний американський патріот, який ніколи ніде не з’являвся на вулиці без власного американського прапора, котрим у холодні дні огортав собі плечі, наче хусткою. І ще голомозий мужчина-хлопчик Боббі з кулеподібною головою, той цілими днями працював на побігеньках у господарів «Крамниці друкарських машинок Ральфа» на розі Бродвею та 113-ї вулиці, гасав тротуарами, розчепіривши руки, імітуючи літак, вихляв у людському натовпі, ревучи двигуном «Б-52» на повній швидкості. Та безволосий Сем Стайнберг, незмінний Сем С., який щоранку прибував з Бронксу з двома пересадками в метро, аби торгувати шоколадними батончиками на Бродвеї чи перед Гамільтон-холом, а ще він продавав по доларові свої примітивні малюнки уявних тварин «Чарівним маркером», маленькі роботи, виконані на картонках із пральні, котрі вкладали у випрасувані сорочки, і закликав усіх, хто готовий був його слухати: Гей, міста, тут нові картинки, ось приикраснії новії картини, найприикраснішії новії картини в цілому свійті. Тут і грандіозна загадка «Гармонії», занепалого готелю для невдах, що стояв на перехресті Бродвею та 110-ї вулиці, найвищої будівлі на багато кварталів довкола, а на цегляній стіні там виведено величезними літерами, розбірливими й за чверть милі, девіз готелю, котрий вочевидь можна було розцінити як найдотепніший у світі оксюморон: «Готель Гармонія – тут жити саме задоволення».

То був розщеплений світ у цьому Верхньому Аппер-Вест-сайді, і до нього слід було звикнути раніше, ніж Фергюсон зумів закам’яніти серцем до убозтва й злиднів своїх нових угідь, та навіть на Хайтс-стріт не все було таким похмурим: вулицями також блукали молоді люди, у пейзажі часто з’являлися гарненькі дівчата з Барнарда й Джуліарда – пурхали повз нього, наче оптичні ілюзії чи духи зі снів, на Бродвеї між 114-ю та 116-ю вулицями були розташовані книгарні, була навіть книгарня у підвалі за рогом і вниз по сходах на 115-й вулиці, де Фергюсон міг проводити з півгодини, повсякчас риючись у розділі французької поезії, а в «Талії» та «Нью-Йоркері» йшли найкращі старі й нові фільми всього за двадцять п’ять кварталів на південь, Едіт Піаф співала в музичному автоматі їдальні із брудними ложками під назвою «Колезька таверна», де можна було набивати собі черево дешевими сніданками та базікати з грубуватою офіціанткою з обезбарвленим волоссям, котра називала його солоденький, у «Повно горіхів» – десятихвилинні перерви на каву, в «Прексис» – гамбургери, що підтримували в тілі життя (Гамбургер з вищою освітою), ropa vieja[19] та еспресо в «Ідеалі» (Іі-дей-аль), кубино-китайському закладі на Бродвеї між 108-ю та 109-ю вулицями, гуляш і пампушки в «Місті Ням», у ресторані, куди вони з Емі ходили вечеряти так часто, що пухкі господарі, чоловік і дружина, почали пропонувати їм безкоштовні десерти, та головним притулком у цьому розщепленому світі був бар і гриль «Вест-Енд», розташований на Бродвеї між 113-ю та 114-ю вулицями, з його неоковирною овальною барною стійкою з гладенько відполірованого дуба, кабінками на чотирьох чи шістьох уздовж північної чи східної стін та великими стільцями на коліщатах і столами в задній кімнаті. Роком раніше Емі вже познайомила його з «Вест-Ендом», однак тепер, коли Фергюсон і сам став тут постійним мешканцем, цей давній, тьмяно освітлений заклад незабаром перетворився на його головний притулок, удень – кімната для занять, увечері – місце зустрічей, його другий дім.

Він цікавився не пивом і не бурбоном, а бесідою, нагодою поспілкуватися з друзями зі «Спектейтора» та «Колумбія Рев’ю», порозмовляти з політичними знайомими Емі та різними завсідниками «Вест-Енду», а напої слугували всього лише рідким засобом, котрі він потягував лише для того, щоб і далі сидіти в кабінці, адже у Фергюсона в житті вперше було так, що його оточували люди, з ким хотілося б поспілкуватися, вже не просто одна Емі, котра останні два роки була його єдиним співбесідником, єдиною особою на світі, з ким варто було взагалі розмовляти, таких було декілька, тепер їх стало багато, і розмови, що точилися у «Вест-Енді», становили для нього таку ж цінність, як і все, що обговорювалося на заняттях у Гамільтон-холі.

Хлопці зі «Спектейтора» були серйозною командою, працьовитими, радше зубрили, аніж тошнотики, коли вже йшлося про те, як вони одягалися чи стриглися, проте зубрилами вони були з тошнотними душами, і співбрати-новачки Фергюсона з класу 69-го вже були досвідченими газетярами, щойно після середньої школи, але такі, що вже вкорінилися в своїй роботі і віддані їй так, начебто вони виконували її вже багато років. Штатні працівники «Спектейтору» зі старших за віком відвідували інший бар, за кілька кварталів нижче Бродвеєм, «Золотий поручень» – він був улюбленим місцем бандитів і качків, однак Фергюсонові приятелі вибирали тьмяніше, не таке буйне середовище. Як у «Вест-Енді», і з тієї трійці, що іноді ходила з ним випити й поспілкуватися в якій-небудь боковій кабінці, там бували спокійний і вдумливий Роберт Фрідман, хлопець з Лонг-Айленду, котрий висвітлював Академічну Успішність і у своєму вісімнадцятирічному віці вже вмів писати так само майстерно й професійно, як і будь-який репортер із «Таймс» чи «Геральд Трібюн», базікало Грег Мальгауз із Чикаго (Спорт) та наполегливий, допитливий, надміру саркастичний Аллен Бранч із Сан-Франциско (Справи Спільноти), і всі вони були згідні з тим, що правління газети надто консервативне, надто несміливо реагує на кепську політику університету стосовно війни (дозволяє вхід до студмістечка військовим вербувальникам, не розриває зв’язків з ППФР – програмою підготовки флотських резервістів), так само, як і на тактику власників міських нетрів під час виселення злиденних мешканців багатоквартирних будинків, що належали університетові, щоби й надалі розширювати Колумбію на сусідні райони, і коли прийде їхня черга керувати «Спектейтором» навесні їхнього молодшого курсу, вони оберуть головним редактором Фрідмена та швидко візьмуться за справу і змінять усе. Плани на цей переворот лише підтверджували те, що Фергюсон і без того вже зміркував щодо першого курсу. Вони відрізнялися від класів, старших за віком – були агресивніші, більш нетерплячі, готові стати до бійки з тупістю, самовдоволеністю та несправедливістю. Діти, народжені в повоєнному 1947-му, мали мало спільного з дітьми війни, що народилися всього на два-три роки раніше, бо за цей короткий термін устиг відбутися розлом між поколіннями, і хоча більшість старшокурсників і далі йшли за тими істинами, котрі засвоїли в 1950-х, Фергюсон та його друзі розуміли, що живуть в ірраціональному світі, де вбивають своїх президентів, ухвалюють закони проти власних громадян та відсилають свою молодь помирати в безглуздих війнах, а це означало, що вони більш налаштовані на реальність, аніж їхні старші. Конкретний приклад, тривіальний випадок, та, попри те, доречний: битви через шапочки Ознайомного тижня абітурієнтів. Фергюсон інстинктивно відмовився носити свою шапочку, але так само вчинили й хлопці з «Колумбія Рев’ю» та «Спектейтора», і десятки інших, і в дні перед початком занять у паралелі з шістсот дев’яноста трьох студентів понад третину не відвертали очей і зіштовхувалися плечима зі старостами-футболістами. Нічого так і не вийшло. Кожен противник шапочок діяв так із власної волі, йому була огидна думка про те, що доведеться розгулювати всім студмістечком, наче новобранцеві з бригади «Двійники», і таким чином зараза спротиву розповзалася, доки не перетворилася фактично на масовий рух, на всезагальний бойкот, на боротьбу між традицією й тверезим глуздом. Урешті-решт адміністрація оголосила, що віднині для всіх вступників до університету носіння шапочок необов’язкове. Мізерна перемога, так, але, можливо, передвісник майбутнього. Сьогодні шапочки, а завтра – хтозна?