Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 9)

— А що як я відмовлюся?

Затримка з відповіддю була такою, наче батько на Марсі.

— Я знаю тебе, синку. Ти не зробиш цього.

— Але якби відмовився? Якщо я найкращий у галузі, а справа настільки важлива…

Йому не потрібно було відповідати. А мені — запитувати. Коли ставки настільки високі, потрібні для місії елементи не мають такої розкоші, як вибір. Я не отримав би навіть маленького дитячого задоволення: затамувати подих і відмовитися гратися.

Воля чинити опір — така само механістична, як і потреба дихати. І те, й інше можна пригасити, якщо підібрати правильні нейрохімічні ключі.

— Це ви розірвали мій контракт з Курцвейлом, — збагнув я.

— Це найменше з того, що ми зробили.

Певний час між нами залягала мовчанка вакууму.

— Якби я міг повернутись у минуле і виправити те, що зробило тебе тим, хто ти є, — нарешті сказав батько, — я б зробив це. Не вагаючись.

— Угу.

— Мені час іти. Я просто хотів тебе попередити.

— Так. Дякую.

— Я люблю тебе, синку.

Де ти? Чи повернешся ти?

— Дякую, — повторив я. — Приємно знати про це.

Це те, чого батько виправити не міг. Ким я є.

Я міст між надсучасними рубежами й нерухомим центром. Я стою між Чарівником з країни Оз і людиною за завісою.

Я і є завіса.

Я не належу до зовсім нового племені. Моє коріння сягає світанку цивілізації, але мої попередники виконували трішки іншу функцію, не таку почесну. Вони тільки змащували колеса соціальної стабільності; вони підсолоджували гірку правду або ж роздмухували уявних чудовиськ заради політичної вигоди. По-своєму, вони також були необхідними. Навіть озброєна до зубів поліцейська держава не може постійно застосовувати грубу силу до всіх громадян. Керування мемами[34] — значно тонша річ; підфарбоване рожевою барвою відображення навколишньої реальності, заразний страх перед загрозливими альтернативами. Завжди існували ті, хто займався перетворенням інформаційних структур, але впродовж історії людства вони мало що зробили, аби внести в неї ясність.

Все змінилося з настанням нового тисячоліття. Тепер ми перевершили самі себе, ми досліджуємо території за межами звичайного людського розуміння. Іноді їхні обриси, навіть у звичному просторі, настільки химерні, що наш мозок не здатен їх осягнути. А часом їхні координати сягають вимірів, непідвладних для сприйняття розумами, створеними, щоб битися й паруватися на первісних луках. Стільки всього обмежує нас, ще й з різних боків! Найальтруїстичніші та найвідповідальніші філософії блякнуть перед грубим імперативом, закладеним у стовбурі головного мозку — своєкорисливістю. Стрункі й елегантні рівняння передбачають поведінку квантового світу, але не можуть його пояснити. За чотири тисячі років ми навіть не змогли довести, що реальність існує поза межами свідомості людини-мрійника. Ми відчуваємо величезну потребу в інтелекті, що перевершує наш власний.

Однак ми виявилися не настільки вправними, щоб створити його. Насильницьке спарювання мізків та електронів завершується однаково вражаючими успіхами й поразками. Наші гібриди стають такими ж геніальними, як саванти — і так само страждають на аутизм[35]. Ми приєднуємо людей до протезів, змушуємо їхній перевантажений мотор жонглювати плоттю й механізмами, а тоді хитаємо головою, коли їхні пальці смикаються, а язики — заплітаються. Комп’ютери самостійно завантажують власних нащадків, стають настільки мудрими й незрозумілими, що їхнє спілкування несе на собі тавро недоумства. Вони видаються неуважними й байдужими до потреб заледве розумних створінь, що залишилися далеко позаду них.

І коли надістоти знаходять відповіді, яких ви просили, ви не можете зрозуміти їхнього аналізу чи перевірити їхніх розрахунків. Мусите брати їхні слова на віру…

…або скористатися інформаційною теорією, щоб згладити їх для вас, стиснути тесеракт[36] до двох вимірів, а пляшку Кляйна[37] — до трьох; спростити реальність. Лишається тільки молитися богам, які пережили нове тисячоліття, щоб ваше шляхетне викривлення правди не зруйнувало жодної з головних опор. Вам доводиться наймати таких, як я, гібридних нащадків профайлерів, систем автоматичного доведення теорем та спеціалістів з теорії інформації.

В офіційному середовищі нас називають синтезистами. На вулиці — жаргонавтами або папужками. А вчені, чию так довго вишукувану правду псують і піддають лоботомії заради наділених владою неуків, зацікавлених тільки в частках ринку, можуть назвати мене кротом або дуеньєю.

Ісаак Шпіндель назвав мене комісаром. І хоча це дружній жарт, але в ньому є крихта істини.

Я так і не зміг переконати себе, що ми зробили правильний вибір. Я навіть уві сні можу перелічити звичні виправдання, без кінця-краю говорити про обертання інформаційних структур та недоречність семантичного розуміння. Але навіть сказавши все це, я й досі сумніваюся. І не знаю, чи бодай хтось абсолютно певен. Можливо, все це — лише велике узгоджене шахрайство, в якому і жертви, і шахраї перебувають в одному човні. Ми ніколи не визнаємо, що наші витвори перевершують нас; нехай вони розмовляють невідомими мовами, але наші жерці здатні тлумачити їхні знаки. Боги залишають свої алгоритми, викарбувані на гірських схилах, але ж скрижалі людям приношу я, маленький і зовсім не страшний.

Можливо, Сингулярність настала ще багато років тому. Просто ми не хочемо визнавати, що опинилися далеко позаду.

Різні тварини тут проживають.

Демони часом також походжають.

Вони називали нас Третьою Хвилею. Посадили всіх в один човен, що вирушив у довгу подорож чорною пітьмою. Топовий зразок зняли з випробувальних стендів на вісімнадцять місяців раніше, ніж планувалося. Якби нашу економіку не охопив панічний страх, то таке знущання над графіком призвело б до банкрутства чотирьох країн і п’ятнадцяти мультикорпорацій.

Перші дві хвилі випустили в світ іще квапливіше. Я дізнався, що з ними сталося, лише за тридцять хвилин до брифінгу, коли Сарасті завантажив телеметричні дані в КонСенсус. Тоді я повністю відкрився; досвід виповнював мої імплантати, протікав через тім’яну ділянку тріумфальним, переповненим даними швидким потоком. Щомиті я можу пригадати ці дані, адже вони свіжі, як у день запису. Я там.

Я — вони.

Я — безпілотний. Я — одноразовий. Мені додали потужності, спростивши до найнеобхіднішого: двигун на телематерії з кількома камерами, прикріпленими спереду; прискорююся до стількох «джі», що плоть вже давно перетворилася б на желе. Я весело мчу в пітьму, а по правому борту, по стереоскопічній зоровій вісі в сотню кілометрів, летить мій брат-близнюк. Два стрімкі потоки іонів розженуть нас до релятивістської швидкості ще до того, як бідний старий «Тезей» доповзе до Марса.

Але тепер, коли ми залишили позаду шість мільярдів кілометрів, Центр керування польотами перекриває кран, і ми летимо по інерції. Комета росте в наших об'єктивах: заморожена загадка, що посилає в космос сигнали, наче промінь маяка. Ми пробуджуємо наші рудиментарні чуття і розглядаємо її у випромінюванні на тисячі частот.

Ми жили заради цієї миті.

Помічаємо мінливе коливання, яке свідчить про нещодавнє зіткнення. Бачимо шрами: гладенькі крижані простори там, де колись прищувата шкіра перетворилася на рідину, щоб знову замерзнути. Навряд чи можна звинувачувати у цьому далеке і слабке сонце за нашими спинами.

Ми бачимо те, що астрономічно неможливо: комету з ядром із очищеного заліза.

Бернс-Колфілд співає, коли ми пролітаємо повз. Не нам; він не зважає на наш проліт, як і не зважав на наближення. Він співає комусь іншому. Можливо, одного дня ми зустрінемося з його слухачами. Можливо, вони чекають у безлюдних пустках, що простягаються перед нами. Центр керування польотами перевертає нас, змушує не відривати об'єктивів від цілі, хоча немає надії захопити щось іще. Вони посилають відчайдушні інструкції, до останнього біта виловлюють наші сигнали, які й далі слабнуть та губляться у статичних перешкодах. Я відчуваю їхній відчай, небажання відпускати нас; раз чи двічі нас навіть запитували, чи могло б якесь раціональне співвідношення тяги та гравітації затримати нас надовше.

Але сповільнення — для невдах. Ми ж прямуємо до зірок.

Бувай, Бернсі. Бувай, Центр Керування Польотами. Бувай, Сонце.

Побачимося після теплової смерті.

Ми обережно наближаємося до цілі.

У другій хвилі нас троє: ми повільніші за наших попередників, але все одно значно швидші за будь-який об'єкт, на який накладено обмеження плоті. Нас обтяжує вантаж, що робить нас практично всезнавцями. Ми бачимо на всіх хвилях, від радіочастотних і аж до суперструнних. Наші автономні мікрозонди вимірюють все, що передбачили наші господарі, а крихітні бортові конвеєри здатні зібрати з атомів решту приладів, яких земляни не передбачили. Атоми, які ми збираємо навколо себе, з'єднуються з іонами, що променем передаються з місця, звідки ми прибули: в наших черевах накопичуються тяга та обладнання.