Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 8)

                                                                   Поки що.

Ніщо нас не завоювало.

                                                                      Наразі.

                            (Але де ж вони?)

                         (Вони повернуться?)

                             (Відповідайте!)

                               Джим Мур

                        Тільки голосовий канал

                             Зашифровано

                               Прийняти?

Просто на рівні мого зору, перекриваючи чат, розквітло текстове вікно. Я його двічі перечитав. Спробував пригадати, коли батько востаннє телефонував з об’єкта — і не зміг.

Я заглушив інші вікна.

— Тату?

— Синку, — за мить відповів він. — У тебе все гаразд?

— Як і в усіх. Досі не можу вирішити, святкувати нам чи накласти в штани від страху.

Батько відповів не одразу:

— Між іншим, це серйозне питання, — зрештою вимовив він.

— Навряд чи ти міг би дати мені пораду, так? Нам, простим смертним, нічого не розповідають.

Риторичне запитання, про що свідчила і промовиста батькова мовчанка. Зовсім недоречне запитання.

— Знаю, — додав я за мить. — Вибач. Просто ходять чутки, ніби комплекс «Ікар» знищено і…

— Тобі ж відомо, що я не можу… ех, — батько змовк. — Це абсурд. З «Ікаром» все гаразд.

— Правда?

Скидалося на те, що тато ретельно зважує слова.

— Світляки, певно, навіть не помітили його. Коли він не працює, не лишається шлейфу з часточок. Крім того, сонячний блиск приховує його від усіх, за винятком тих, хто знає, де шукати.

Тепер настала моя черга змовкнути. Раптом розмова видалася неправильною.

Бо коли батько вирушав на роботу, він ніби зникав. І ніколи не телефонував родині.

Навіть коли батько повертався з роботи, то ніколи не розмовляв про справи. І байдуже, чи комплекс «Ікар» досі працював, а чи його розщепило та швиргонуло на Сонце, наче кілометри пошматованого орігамі. Тато б нічого такого не розповів, якби до того не було зроблено офіційного повідомлення. А його — я про всяк випадок перезавантажив довідкове вікно — не було.

Хоча мій батько — чоловік небагатослівний, але йому точно не притаманні часті, нерішучі паузи, а в нашому діалозі він вагався перед кожною реплікою.

Я обережно закинув наживку:

— Але ж вони відрядили кораблі… — І взявся рахувати.

І раз, і два…

— Просто запобіжний захід. «Ікара» вже давно час оглянути. Ти ж не запускатимеш двигун на повну потужність, спершу не оглянувши машину бодай побіжно чи не покопавши носаком по шинах.

Близько трьох секунд на відповідь.

— Ти на Місяці, — сказав я.

Пауза.

— Досить близько.

— Що ти… тату, навіщо ти розповідаєш мені все це? Хіба це не порушення секретності?

— Тобі зателефонують, — повідомив він.

— Хто? Навіщо?

— Збирають команду. Щось на кшталт… людей, з якими ти працював. — Мій батько був надто раціональним, щоб заперечувати корисність гібридів та модифікантів, що живуть серед нас, але він ніколи не міг приховати своєї недовіри до них. — Їм потрібен синтезист.

— Як пощастило, що у твоїй родині є такий!

Радіохвилі снували між нами туди-сюди.

— Жодного кумівства, Сірі. Я дуже хотів, щоб вони обрали когось іншого.

— Ну, дякую за вотум дові…

Але він передбачив мою реакцію і випередив мене до того, як сказані слова здолали відстань:

— Це не сумнів у твоїх здібностях, і ти знаєш про це. Ти просто найкращий у своїй галузі, а ця робота — критично важлива.

— Тоді чому… — почав було я і змовк. Він би не став утримувати мене від якихось теоретичних занять у будь-якій лабораторії західної півкулі. — 3 чим вона пов’язана, тату?

— Зі Світляками. Дещо знайшли.

— Що?

— Радіосигнал. З пояса Койпера. Ми простежили напрямок.

— Вони розмовляють?

— Не з нами. — Він прокашлявся. — Щаслива випадковість, що ми взагалі перехопили передачу.

— А з ким же вони розмовляють?

— Не знаємо.

— Доброзичливо? Вороже?

— Сину, ми не знаємо. Шифрування здається схожим, але навіть щодо цього ми не впевнені. Все, що у нас є, — місце розташування.

— Отже, ви посилаєте команду.

Посилаєте мене. Ми ніколи раніше не літали до поясу Койпера. Минули десятиліття, відколи туди востаннє відряджали роботів. Не те щоб бракувало потужностей: ми просто більше цим не переймалися. Усе, що потрібно, було значно ближче до дому. Міжпланетна ера застрягла на астероїдах.

Але тепер щось вигулькнуло на наших задвірках і гукає в безодню. Можливо, воно зверталося до якоїсь іншої сонячної системи. Можливо, до чогось ближчого, що вже в дорозі.

— Ми не можемо спокійно ігнорувати таку ситуацію, — пояснив батько.

— А як щодо зондів?

— Звісно. Але ми не можемо чекати відповіді від них. Ви летітимете по гарячих слідах, отримуючи оновлення вже в дорозі.

Він дав мені кілька секунд, щоб перетравити почуте. Оскільки я й досі мовчав, він продовжив:

— Ти маєш зрозуміти. Наскільки нам відомо, єдина наша перевага зараз полягає в тому, що Бернс-Колфілд не знає, що ми його помітили. Ми маємо якнайповніше скористатися цією можливістю.

Але ж Бернс-Колфілд ховався. Бернс-Колфілд може не оцінити нав’язане знайомство.