Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 7)
Але мені так і не вдалося навчитися її долати.
Челсі завжди казала, що телеприсутність витруїла з людства людські взаємини.
— Вони стверджують, ніби немає різниці, — сказала якось вона. — Неначе твоя родина зовсім поруч, товпиться навколо тебе. Ти їх відчуваєш і бачиш, вловлюєш їхній запах. А ось і ні. Вони лише тіні на стіні печери. Звісно, це інтерактивні тривимірні кольорові тіні із силовим зворотним зв’язком, які ти можеш навіть помацати. Вони достатньо якісні, щоб обдурити твій цивілізований мозок. Але нутром ти відчуваєш, що вони не
Я не розумів. Тоді я й гадки не мав, що вона мала на увазі. Але тепер ми всі знову стали печерними людьми, що скупчилися під якоюсь скелею, доки блискавка розтинає небеса і великі безформні почвари, яких можна розгледіти тільки краєм ока в освітлені стробоскопічними спалахами миті, ревуть, налітаючи одна на одну з усіх боків. Самотність не заспокоювала. Інтерактивні тіні також. Поруч мав бути хтось
Я уявив, що поруч друзі, які не зникнуть, щойно я відключуся від мережі. Але Челсі зникла, і Паґ слідом за нею. Інші, кому я міг би зателефонувати — колеги та колишні клієнти, з якими я особливо переконливо підтримував ілюзію стосунків, — не вартували зусиль. Плоть і кров мають свої зв’язки з реальністю: вони необхідні, але їх замало.
Дивлячись на світ з відстані, я нарешті збагнув: я точно знав, що саме мала на увазі Челсі, коли висловлювала свої луддитські марення про прісне людство й безбарвні зв’язки у віртуальному просторі. Я завжди знав.
Просто ніколи не міг зрозуміти: хіба це якось відрізняється від реального життя?
Уяви, що ти машина.
Так, так, знаю. Але уяви, що ти інакша машина, побудована з металу й пластмаси, створена не сліпим, напіввипадковим природним відбором, а інженерами й астрофізиками, зосередженими на конкретній меті. Уяви, що твоє завдання — не розмножуватися чи навіть виживати, а збирати інформацію.
Мені таке легко уявити. Втілювати це значно простіше за більшість звичних імітацій.
Я пливу крізь прірву з прохолоднішого боку орбіти Нептуна. І для будь-якого спостерігача у видимому спектрі існую лише як небуття: рухомий асиметричний силует, що затуляє зірки. Однак інколи, під час повільних, але неспинних обертів, я блякло виблискую відбитим світлом зірок. Як побачиш мене в такі миті, можеш зробити висновки про мою справжню суть: сегментоване створіння зі шкірою з фольги з настовбурченими суглобами, параболічними й тонкими антенами. То там, то сям паморозь торкнулася стику чи спайки — можливо, то заморожені гази, на які я натрапив біля Юпітера. Всюди несу я на собі мікроскопічні трупи земних бактерій, що з безтурботним ентузіазмом процвітали на обшивках космічних станцій чи благодатній місячній поверхні — але перетворилися на крижинки, ще коли я відійшов на половину теперішньої відстані від Сонця. Тепер, за крок від абсолютного нуля, вони можуть розбитися від дотику єдиного фотона.
Принаймні, моє серце гаряче. У мене в грудях палахкотить крихітне ядерне багаття, лишаючись байдужим до зовнішнього холоду. Воно не згасатиме тисячу років, якщо не трапиться якоїсь катастрофи. Тисячу років я прислухатимуся до слабких голосів із Центру керування польотами й виконуватиму все, що вони мені накажуть. Наразі вони наказують вивчати комети. Всі отримані інструкції надавали чіткі й недвозначні уточнення щодо цієї, найголовнішої, мети мого існування.
Саме тому останні дані настільки збивають з пантелику: вони позбавлені сенсу. Хибна частота, хибна інтенсивність сигналу. Я не можу зрозуміти навіть протоколу встановлення зв’язку. Прошу пояснення.
Відповідь надходить за тисячу хвилин і становить собою безпрецедентну суміш наказів і запитів про інформацію. Я відповідаю настільки добре, наскільки можу: так, це напрямок, в якому інтенсивність сигналу була найбільшою. Ні, це не звичний напрямок для Центру керування польотами. Так, я можу повторити: ось так, із самого початку. Так, я перейду в режим очікування.
Чекаю на подальші інструкції. Вони приходять через 839 хвилин і наказують негайно припинити вивчати комети.
Я маю розпочати контрольоване рецесивне падіння, яке кожні 94 секунди розвертатиме мої антени на 5 градусів по всіх трьох осях. Якщо натраплю на будь-які сигнали, схожі на ті, що спантеличили мене, мушу встановити напрямок сигналу максимальної інтенсивності й встановити низку параметричних значень. Також мені наказали передавати сигнал Центру керування польотами.
Я виконую те, що наказано. Тривалий час не чую нічого, але я надзвичайно терплячий і не вмію нудьгувати. Невдовзі знайомий швидкоплинний сигнал торкнувся моїх аферентних пристроїв. Я знову приймаю його і відстежую до джерела, для опису якого маю вдосталь обладнання: сигнал надсилає транснептуніанська комета в поясі Койпера, що сягає близько двохсот кілометрів у діаметрі. З періодичністю 4,57 секунди вона посилає в небеса тонку радіохвилю в двадцять один сантиметр. Радіопромінь у жодній точці не перетинає координатів Центру керування польотами. Здається, він спрямований геть на іншу ціль.
Щоб зреагувати на цю інформацію, Центру керування польотами знадобилося набагато більше часу, ніж зазвичай. У відповідь прийшов наказ змінити курс. Центр керування польотами повідомляє, що відтепер мій напрямок — комета
Водночас мені більше не потрібно досліджувати нічого іншого.
В Інституті Курцвейла я відповідав за встановлення зв’язку у роздробленому гурті передових науковців, переконаних, що вони ось-ось вирішать квантово-гліальний парадокс. Саме цей глухий кут на десятиліття загальмував розвиток штучного інтелекту. Експерти обіцяли: щойно перепону буде подолано, до першого завантаження особистості лишиться півтора року, а до першої надійної емуляції людської свідомості в програмне середовище — лише два. Відкриття ознаменує собою кінець тілесної історії і звеличить Сингулярність, яка ось уже п’ятдесят років нетерпляче чекає за лаштунками.
Через два місяці після Вогнепаду Інститут розірвав зі мною контракт.
Насправді я здивувався, чому вони так довго чекали. Нам дорого обійшлися ці миттєві зміни глобальних пріоритетів і радикальні заходи, спрямовані на повернення втраченої ініціативи. Навіть наша блискуча постдефіцитна економіка не могла витримати такої різкої зміни без ризику збанкрутувати. Тривалий час вважалося, що завдяки своїй віддаленості станції в глибокому космосі надійно захищені, але тепер вони несподівано стали вразливими з тієї ж причини. Для захисту від невідомого ворога довелося переоснащувати осередки в точках Лаґранжа[30]. Торгівельні кораблі з Марсіанської петлі забирали, переозброювали й переспрямовували. Деякі патрулювали простір над Марсом, а інші рушили до Сонця, щоб захищати комплекс «Ікар».
І не мало жодного значення те, що Світляки не напали на жодну із цих цілей. Ми просто не могли дозволити собі ризикувати.
Опинившись в одному човні, все людство відчайдушно прагнуло за будь-яку ціну повернути гіпотетичну перевагу. Королі й корпорації підписували боргові розписки на серветках і присягалися все владнати, щойно вляжеться це шаленство. Водночас перспективи утопії, що мала настати за два роки, опинилися в тіні Армагеддону, яка нависала з найближчого майбутнього. Інститут Курцвейла, як і всі решта, враз отримав купу інших нагальних завдань.
Тож я повернувся до свого помешкання, відкоркував пляшку «Ґленфіддіха»[31] і розгорнув довкола себе іконки віртуальних вікон, немов пелюстки квітів, поглинаючи об’їдки суперечок, термін придатності яких скінчився ще два тижні тому:
Нам не завдали жодної шкоди.
(Хто їх послав?)
Глибокий космос. Закон обернених квадратів[32].
Рахуйте самі.
(Чого вони хочуть?)
Господи Ісусе. Просто
З Місяцем усе гаразд. З Марсом також.
(Де ж вони?)
Ніщо не торкнулося О’Нілів[33].
(Вони повернуться?)
На нас нічого не напало.