Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 77)

Звісно, жодного співчуття в них немає. Це маніпуляція, чиста й прозора. Глина під руками гончара, ключ до центрів суму в глибині мозку. Смикання за ниточки, що йдуть аж до стратосфери.

І які, вочевидь, неможливо розірвати.

Коли полковник відкриває передачу, Зефір, стукаючи кігтиками по підлозі, нишком тікає до сусідньої кімнати. Там теки всередині тек: файли сирої статики, перетворення Фур’є, інтерпретації відношення сигналів до перешкод, зведених до найменших квадратів і гнучких ліній. Усе відкривається миттєво й без мороки: жодних тобі замків, паролів чи дотиків рубінового лазера до сітківки. (Його б таке зовсім не здивувало. Чому б цим гігантам не простягнути руку з планківської висоти й не витягнути з якогось зашифрованого файлу візерунок сітківки його ока?) А може, в цьому всьому немає потреби. Можливо, все закодовано в якомусь невидимому запобіжнику, якомусь неможливому алгоритмі зчитування думок, що цієї самої миті сканує його свідомість, готовий знищити файли, щойно помітить, що полковник зрадив довіру рою.

Може, вони просто знають його краще, ніж він сам себе.

Він упізнає слабке відлуння мікрохвильового середовища, накладене на всі дані, наче змазаний відбиток пальця з минулих часів. У залишкових похибках він помічає щось на кшталт коду прийомовідповідача. Аналіз здебільшого доводиться брати на віру: якщо це справді надіслано з «Тезея», то воно або потрапило дорогою у складні умови проходження, або ж передавач було пошкоджено. Те, що лишилося, скидається на рештки багатоканального сплетіння, зміст у яких закодовано не тільки в сигналах, а й у способі взаємодії частот. Голограма даних.

Зрештою, він висмикує з цього гобелена єдину нитку: слабенький потік лінійного тексту. Згідно з метатегами, його було створено з якогось акустичного сигналу — найімовірніше, голосового каналу, — але настільки слабкого, що реконструкцію не відфільтровано від статичних перешкод, а радше вибудувано з них. У результаті вийшов простий і невибагливий текст. Здебільшого, гіпотетичний.

«Уяви, що ти Сірі Кітон…» — починається він.

У полковника підламуються ноги.

Колись він ходив до Раю щотижня. Потім — щомісяця. З моменту його останнього візиту минуло більше року.

У його відвідинах не було жодного сенсу.

Це не рій, який би підпадав під його юрисдикцію. Мізки в Раю з’єднані в мережу, але підсвідому — надлишкові проміжні нейрони орендували для поточних потреб обчислення, доки живі душі ширяли уявними світами своїх мрій. Бездоганна бізнес-модель: віддай нам свій мозок для роботи нашої техніки — і ми розважатимемо його свідомі рештки.

Суто теоретично, Гелен Кітон — досі його дружина. Коли хтось із подружжя сходить на Небеса, анулювання шлюбу — проста формальність, однак кілька документів не змінюють реальної ситуації, а в полковника ніколи не доходили руки зайнятися бюрократією. Спершу Гелен не відповідає, тримає його в чистилищі, доки завершує віртуальні розваги, посеред яких він її заскочив. Або просто змушує його почекати. Минув рік, і йому немає чого скаржитися.

Зрештою, до нього спускається веселкова хмарка з зазубреними обрисами — уламки розбитого вітражного скла. Вони кружляють і танцюють, наче табунець риб: якийсь найближчий до стадного алгоритм вимальовує арабески з хаосу. Полковник досі не знає, чи це навмисна награність, а чи один із стандартних аватарів.

Він завжди видавався йому надто претензійним.

З уламків скла долинає голос:

— Джиме…

Далекі, розсіяні звуки. Фрагментовані, як і сама жінка. Чотирнадцять років у світі, де навіть закони фізики спираються на сни і здійснення бажань: мабуть, йому пощастило, що вона взагалі може розмовляти.

— Я подумав, що ти маєш знати. Надійшов сигнал.

— Сигнал…

— З «Тезея». Можливо.

Табунець сповільнюється, неначе саме повітря обертається на патоку. А тоді застигає, мов на стоп-кадрі. Полковник рахував: сімнадцять секунд руху взагалі не було.

Гелен з’єднується воєдино. Абстракція олюднюється: десять тисяч фрагментів линуть одне до одного, переплітаючись у тривимірну мозаїку, барви якої тьмяніють від первинної яскравості до матових відтінків плоті й крові. Полковникові уявляється привид, який зі спеціальної нагоди вбирається у офіційне вбрання.

— С… Сірі? — Тепер у неї є обличчя. Часточки нижньої щелепи саме вчасно стають на місце, щоб вона встигла вимовити ім’я. — Він…

— Я не знаю. Сигнал… дуже слабкий. Викривлений.

— Йому було б сорок два, — каже вона за мить.

— Йому і є сорок два, — відповідає полковник, не поступаючись жодним мікроном впевненості.

— Це ти відрядив його туди.

Справедливо. Зрештою, він же не заперечував. Не сказав «ні», навіть додав свій голос до загального хору, коли стало очевидно, куди дме вітер. Та і яку вагу мали б його заперечення? Усі решта вже були на борту, в полоні об’єднаного мережею натовпу. Вони настільки перевершували ментальність цих печерних людей, що всі ті експерти й офіцери були для них лише мишиним парламентом.

— Ми відрядили всіх їх, Гелен. Адже вони були найкваліфікованішими.

— А ти забув, чому він став найкваліфікованішим?

Якби ж він тільки міг!

— Ти відрядив його в космос ловити привидів, — каже вона. — У кращому разі. А в гіршому — згодував його монстрам.

«А ти, — так і не відповідає він, — залишила його, щоб жити в цьому місці, ще до того, як взагалі з'явилися монстри».

— Ти відрядив його проти чогось настільки могутнього, що ніхто б з ним не впорався.

Я не дозволю знову втягнути себе в цю суперечку.

— Ми не знали, наскільки воно могутнє. Ми нічого не знали. Потрібно було з’ясувати.

— Що ж, ти виконав цю роботу на відмінно, — Гелен уже повністю втілилася. І вся її ледь прихована образа знову вирвалася назовні, наче ніколи й не згасала.

— Гелен, за нами стежили. За всією грьобаною планетою. — Звісно ж, вона пам’ятає. Не могла ж вона настільки зануритися у свої вигадані світи, щоб забути, що трапилося в реальності. — Потрібно було просто проігнорувати це? Думаєш, інші люди менше б сумували за своєю дитиною, навіть якби Сірі і не був найкращим у своїй галузі? Це було сильніше за нього. Сильніше за нас усіх.

— Ох, не треба мені тут розпатякувати. Полковник Мур так любив цей йобаний світ, що відправив на смерть свого єдиного сина.

Його плечі здіймаються і опускаються.

— Якщо все вдасться…

— Якщо…

Він перериває її:

— Сірі може бути живим, Гелен. Ти могла б ненадовго вимкнути свою ненависть, щоб хоч трохи насолодитися надією?

Вона нависає над ним, наче янгол помсти, але рука з мечем на мить застигає. Вона прекрасна — прекрасніша, ніж будь-коли у плоті, — хоча полковник чудово уявляє, на що схоже її фізичне тіло після стількох років лежання в катакомбах. Він намагається витиснути з цього знання трохи мстивих думок, але не може.

— Дякую, що сказав, — нарешті відповідає вона.

— Нічого не відомо напевно…

— Але ж є шанс. Так, звісно. — Вона нахиляється вперед. — Ти сподіваєшся… Коли ти краще зрозумієш, про що там ідеться? У сигналі?

— Я не знаю. Розглядаю варіанти. Розповім тобі, щойно дізнаюся щось певне.

— Дякую, — каже янгол, уже починаючи розсипатися… А тоді знову втілюється від раптової думки. — Звісно, ти не дозволиш мені розповісти про це, правда?

— Гелен, ти знаєш…

— Ти вже заблокував мій домен. Стіна здійметься, щойно я спробую сказати будь-кому, що мій син міг вижити. Так?

Він зітхає.

— Це не моє рішення.

— Це втручання в особистий простір. Ось що це. Форма цькування.

— Може, краще б я взагалі не казав тобі нічого?

Але він знає, щойно Гелен від’єднується і Рай зникає, оголюючи стіни його помешкання, що все це — частина танцю. Кроки ніколи не змінюються: він зводить барикади, вона намагається їх зруйнувати. Енергія тече вниз для звичної порожньої рівноваги. Правду кажучи, не має значення, встановлено блокування чи ні. Зрештою, кому їй там розповідати?

У Раю всі її друзі — вигадані.

— Це Джим Мур.

Полковник стоїть на краю пустелі. «Ніссан» слухняно завмер біля нього, наче вірний пес.

— Найближчим часом я буду поза доступом. Не можу повідомити, куди я йду.

Останні двадцять чотири години він був ніби голим: ні особистої зброї, ні армійського жетона. Жодного спостереження: вікна в ноосферу, охоронця секретів, бази, посилювача й координатора подій — він також позбувся усього свого звичного щоденного обладнання. Він навіть вимкнув кортикальні імплантати, викинувши зір разом зі спорядженням. Лишилося тільки останнє голосове повідомлення, яке дійде до адресата, коли полковник уже буде поза зоною доступу.

— Сподіваюся, по поверненню зможу надати повний звіт. Точно не знаю, коли це трапиться.

Він стоїть там, зважує ціну і ризики. Погрози великих богів, ризики божественної небайдужості. Небезпека, яку становлять чужинці з іншого світу; небезпека від чужинців з цього світу. Ілюзорна зверхність думки, що якась миршава печерна людина, яка щойно злізла з дерева, зможе використати одних проти інших.

Ціною власного сина.