Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 79)

Порожня театральщина. Я не перший вирушив у це паломництво; відтоді як Розум прокинувся, тут побували тисячі людей.

— Чого ти боїшся?

— Він ніколи не відповідає, — сказала моя провідниця.

Я обернувся до неї.

— Тоді звідки ви знаєте, що він нас чує? Звідки ви знаєте, що усі шість мільйонів людей не лежать у кататонії?

Вона усміхнулася.

— Чуєте, як дзижчать мухи вздовж дороги? Що ви їм можете сказати?

Поверхова відповідь, схожа на ті, що люди витягують з печива з пророцтвами. Хоча я також був не до кінця чесним.

А якби був, то сказав би щось таке:

«Я знаю, що надто дрібний для тебе. Знаю, що мій жалюгідний одиночний мозок не може вмістити і крихти тих осяянь, що пролітають твоїм могутнім інтелектом. Однак я знаю точно, що тобі, виблядку, вірити не можна. Я бачив, що може зробити рій з такими людьми, як я, навіть коли він за розміром дорівнює лише дрібній частці тебе, коли він настільки малий, що поблажливо визнає наше існування. Я знаю, ти бачиш майбутнє…

Навіть якщо не хочеш розповідати, яким воно буде».

Незважаючи на те, що балачки моєї провідниці про мух відгонили кліше, я припустив, що вона натякала на Шекспіра. Для богів ми те саме, що мухи для хлоп’ят, і навіть якщо вони не вбивають нас задля розваги[104], сумніваюся, що вони стануть на наш захист, коли хтось інший візьме мухобійку.

Якщо добряче пошукати, вузли Мокші можна знайти і в інших місцях: там, де немає складів, охорони та політики стосовно відвідувачів, бо за великим рахунком світ не знає про їхнє існування. У таких місцях вузли до певної міри справді говорять.

Тільки чи мають їхні слова якийсь сенс? Це вже зовсім інше питання.

Я знайшов один такий у селі серед джунглів Пасаману, в кінці шляху, на якому будь-який колісний транспорт здавався ще на першому кілометрі. Вона лежала на розкладачці у трикімнатному автофабі, під’єднана до найближчого сервера через оптоволоконний кабель, що стирчав у неї з основи черепа. Там не було розумних матраців, які б регулярно розминали м’язи чи перевертали тіло через певні проміжки часу; лише москітна сітка та стариган — мабуть, батько або дідусь, який замінював харчовий мішок, коли той порожнів.

Дівчинці не було й одинадцяти. Вона билася в судомах і завивала. Половина її зубів випала.

Стариган, наскільки я бачив, не мав перекладача чи імплантатів. Я поставив запитання, які зміг, за допомогою жестів та пантоміми, поки мій співрозмовник витирав вологою губкою тіло на ліжку. Дівчинку звали Аанджай, і в родині лише на неї зійшла благодать асиміляції. Вони могли дозволити собі лише один інтерфейс; найкращий, аби дівчинку помилували. Я так і не дізнався, що сталося з рештою родини, але стариган виявився її головним і, як я зрозумів, єдиним доглядальником.

На мою думку, зі своєю роботою він не справлявся. Аанджай смерділа. Менше з тим, обнадієний звуками, що злітали з її вуст, я спробував поговорити з Розумом Мокші. Аанджай відповідала бульканням та беззмістовними складами. Раз чи два мені здалося, що я почув окремий фрагмент, який мав бодай якийсь сенс — akan datang, tidak lama lagi, — та зрештою я списав це на випадкові фонеми та хибну інтерпретацію імплантатів, що відчайдушно хотіли хоч щось перекласти.

Глосалія — побічний ефект релігійного екстазу. А сам захват — глюк у тім’яній долі: знаменна поломка у тій частині мозку, що стежить, де закінчується тіло і починається все інше. У рою не існує подібних кордонів, там думки самі розчиняються у множинності; наркомани вознесіння описують це відчуття Єднання, особистого злиття з усім сущим, як надзвичайно приємне. Тож мене заспокоює думка, що звуки, які видає Аанджай, є виявом своєрідного щастя, і глибоко всередині цього напівзогнилого тіла палає ядро екстазу.

Звісно, це поломка — чи принаймні обмеження функцій. Вузли зі складу, у яких є інтерфейси з широким пропускним каналом, не ганьбляться лепетанням. Той факт, що Аанджай під’єднана до імплантатів і досі щось говорить, свідчить, що вона підключена до Цілого, але ще не повністю в ньому загубилася. А отже, сутність на ім’я Аанджай досі існувала.

Ця думка мене також підбадьорює.

Якось я розмовляв з людиною, що розділила свою свідомість з восьминогом.

Я очікував, що історія буде не надто страшною. Ідентичність має критичну масу. Злившись з мільйонами мізків рою, ти перетворюєшся на нейрон у цій мережі, максимум на її незначну часточку. Чи є самосвідомість у нюхової цибулини[105]? Чи вимагатиме права голосу центр Брока[106]? Рої не просто асимілювали особистість, вони її знищували. Ось чому на заході їх заборонили.

Але восьминіг? Славетний безхребетний молюск! У настільки маленькому розумі не можна було розчинитися. Я й сам міг спробувати зробити щось подібне заради суто вуаєристського задоволення спостерігати за світом чужими очима.

Щоправда, так я думав до зустрічі з Ґуо.

Ми зустрілися під час ленчу у Парку Стенлі[107], хоча до їжі так і не дійшло. Розповідаючи про те, що з ним трапилося, мій співрозмовник не міг навіть думати про їжу. Наскільки я зрозумів, він провів немало часу, обмірковуючи свій досвід. Спілкування з Ґуо нагадувало розмову з опудалом.

То був, розповів він мені, простий інтерфейс для простої системи — гігантського восьминога, звільненого з ізольованої колонії в бухті Якіна та спорядженого міжмозковим інтерфейсом, обгорнутим навколо його мозку, наче павутина. У самого Ґуо також була така штука — штучно вирощена сітка, що пронизувала мозолисте тіло. Хлопець колись використовував її для знищення «хмар». Протоколи не були цілком сумісними, але їх можна було підкоригувати.

— Як це — бути восьминогом? — запитав я.

Якийсь час Ґуо мовчав. Здавалося, що він не так збирався з думками, як боровся з ними.

— Не існує такого створіння, як восьминіг, — врешті тихо вимовив він. — Вони усі… колонії.

— Колонії?

— Їхні мацаки… — адамове яблуко підскочило у горлі Ґуо. — Ці срані жахливі мацаки… Знаєш, те, що у нього називають мозком, — це взагалі ніщо. Кільце нейронів навколо стравоходу, по суті, роутер. Більша частина нервової системи зосереджена у мацаках, і вони… кожен із них має власну свідомість…

Я дав йому трохи часу.

— Люди часто говорять про очі восьминога, — продовжив Ґуо за деякий час. — Як це, мовляв, дивовижно, що якесь безхребетне має такі самі очі, як і в нас, а часом навіть кращі. А ще те, як вони змінюють кольори, правда? Як зливаються з оточенням. Певно, вони мали б розуміти, де перед, де зад, думаєте ви.

— Думаю.

Ґуо похитав головою.

— Це лише рефлекс. Тобто, може, десь у цьому крихітному нейронному бублику і сяє світло, принаймні, воно мало б бути, але з якоїсь причини інтерфейс не мав до нього доступу. Або так, або його… заглушили…

— Мацаки, — нагадав я.

— Вони не бачать. Не так, як ми, — Ґуо заплющив очі. — Є відчуття нечіткого розмитого світла. Можна сказати, що ти відчуваєш… візерунки через свою шкіру, якщо сильно зосередишся. Але все переважно хімічне. Смак і дотик. Присоски довбані — їх сотні, вони нагадують язики і постійно рухаються. Можете собі уявити, як це, коли тисячі язиків звиваються твоїм тілом, пульсують у кишках та м’язах, проростають крізь шкіру цілими скупченнями, наче… голодні паразити…

Я спробував, не надто стараючись.

— Тепер помнож усе це на вісім, — здригнувся Ґуо. — Вісім звивистих створінь, від кожного смердить, кожне зогнило смаками, запахами та дотиками. Щільність чуттєвих нервів — огидна. Інакше не скажеш. І кожен із цих мацаків має самосвідомість.

— Але вони такі маленькі. — Мені було водночас і цікаво, і огидно. — За кількістю нейронів ти випереджаєш восьминога разів у триста, і не має значення, скільки частин функціонує одночасно. Вони не здатні поглинути тебе у такий собі Розум Мокші. Радше навпаки.

— Авжеж, ти маєш цілковиту рацію. Вони зовсім не поглинають тебе: вони залазять всередину і заповнюють собою тебе. Ти відчуваєш, як вони повзають твоїм мозком.

Деякий час ми обидва мовчали.

— А навіщо ти це зробив? — нарешті запитав я.

— Блядь, я не знаю, — короткий смішок. — Навіщо взагалі хтось щось робить? Мабуть, хотів дізнатися, як воно.

— І ніхто не попереджав тебе, що це може бути доволі неприємно?

Ґуо похитав головою.

— Казали, що так буває не у всіх. Вже потім. Насправді намагалися звинуватити мене, мовляв, мій інтерфейс не відповідав мінімальним стандартам сумісності. Хоча, думаю, вони просто хотіли мене зупинити.

— Зупинити?

— Я вбив те кляте створіння. Голіруч роздер на шмаття. — Ґуо свердлив мене чорними позбавленими каяття порожніми очима. — Досі відшкодовую збитки.

Коли ви помираєте, ваш мозок почувається живим як ніколи. Його затоплюють нейромедіатори, гамма-хвилі звиваються між таламусом та корою, наче синхронізовані блискавки. Єдиний звичайний стан, що хоч трохи наближається до стану мозку, що вмирає, — це трансцендентне просвітлення буддистського ченця під час глибокої медитації.

Тож, можливо, немає нічого дивного в тому, що існують люди, які регулярно топлять себе в ім’я просвітлення. (Вперше я написав про них років десять тому, коли ще був досить наївним і вважав їх маргіналами.) Вони залазять до скляних трун, які називають «призмами», зачиняють вікно і, відкривши кран, чекають, доки повністю зануряться під воду. Часом вони залишають бульбашку повітря на поверхні, достатню тільки для того, щоб висунути носа; але здебільшого не роблять і цього.