Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 76)

— Останнім часом ні. — Відколи хтось із командного складу рознервувався через можливі збої у системі. Хоча, можливо, полковник і сам доклав до цього руку.

— Вам же гірше. Кілька місяців тому в Коауїлі було розроблено варіант, заснований на симетрії Рамануджана, за який ви, хлопці, вбили б. Але ніхто не накладе лапи на наші алгоритми. — Вона виправилася. — Ніхто із звичайних людей.

— Це не спрацює, докторе Латтеродт.

Вона піднімає брови, обличчя — сама невинність.

Він нахилився до неї через стіл.

— Може, ви справді почуваєтеся в безпеці, засинаючи біля своїх гігантів. Вони не перевертаються на інший бік і не душать вас уві сні. Може, ви вважаєте, що це дає гарантію, буцімто такого ніколи не трапиться. Я б не був таким нерозважливим…

Знову.

Навіть через стільки часу обмовка завдає йому клопотів.

— Вони не вороги, полковнику.

Він переводить подих і дивується власному самовладанню.

— Саме це мене й лякає. З ворогом є хоча б надія зрозуміти, чого він хоче. А ось та штука… — Він похитав головою. — Ви ж самі це визнаєте. Їхні амбіції не поміщаються в людському черепі.

— Просто зараз, — каже Латтеродт, — вони хочуть допомогти вам.

— Он як.

Жінка знімає ніготь і передає його через стіл. Полковник дивиться, але не чіпає.

— Це кристал, — за мить каже вона.

— Я знаю, що це. Ви не могли просакадувати його прямо в мене?

— І ви б це прийняли? Ви б дозволили помічниці Двокамерників завантажувати дані просто у вашу голову?

Ледь скривившись, він визнає її слушність.

— Що це?

— Передача. Ми розшифрували її кілька тижнів тому.

— Передача.

— З Оорти. Наскільки ми можемо визначити.

Вона бреше. Має брехати.

Полковник хитає головою.

— Ми б уже…

Щодня, майже десять років. Перевіряв індикатор. Витискав мікрохвилі, шукаючи слово, шепіт, зітхання. Погляд не відривався від небес, навіть тепер, навіть коли вже підраховано втрати й увагу переключено на цікавіші перспективи.

Немає доказів того, що «Тезей» загинув…

— Ми сканували космос з миті запуску. Якби був якийсь сигнал, я б дізнався про це.

Латтеродт знизує плечима.

— Вони здатні на те, чого не можете ви. Саме тому вам погано спиться ночами, хіба ні?

— У них же навіть немає приладів. Звідки б взялася телеметрія?

Вона легенько всміхається.

Нарешті його осяює.

— Ви… Ви знали…

Латтеродт простягає руку через стіл і підштовхує ніготь на кілька сантиметрів ближче.

— Візьміть.

— Ви знали, що я зв’яжуся з вами. Ви спланували це.

— Подивіться, що там.

— Ви знаєте про мого сина. — Він відчуває, як повітря виривається крізь його стиснені зуби. — Ви покидьки. Тепер ви використовуєте проти мене мого власного сина?

— Обіцяю, передача вартуватиме…

Він підводиться.

— Якщо ваші господарі вважають, що можуть тримати його в заручниках…

— Зару… — Латтеродт моргає. — Звісно ж ні. Я казала вам, що вони хочуть допомогти…

— Рій хоче допомогти. Довбаний рій, що із самого початку…

— Джиме. Вони віддають вам інформацію. — Полковник не бачить на її обличчі нічого, крім щирого прохання. — Візьміть її. Відкрийте де й коли захочете. Перевірте через будь-які фільтри й бомбошукачі, будь-які системи безпеки, які вважатимете необхідними.

Його погляд був таким само суворим.

— Ви віддаєте мені трансляцію. Без жодних умов.

— Тільки за однієї.

— Ну звісно, — він з огидою хитає головою. — І яка ж вона?

— Повідомлення для вас, Джиме. Не для ваших господарів.

Не для Центру керування польотами.

— Ви знаєте, що я не можу цього пообіцяти.

— Тоді не приймайте пропозицію. Ви й самі чудово знаєте, що трапиться, якщо ви проговоритеся. Ви хоча б готові розмовляти з нами. А інші можуть виявитися далеко не такими розсудливими. І, попри ваші найглибші страхи, ми не можемо прикликати блискавку з небес, щоб знищити наших ворогів. Поширите цю інформацію — і невдовзі важкі чоботи солдафонів плюндруватимуть монастирі західної півкулі.

— А чому тоді ви взагалі мені довіряєте? Звідки знаєте, що одразу після цієї розмови я не розпочну військової операції?

Вона перелічує причини.

— Тому що ви не така людина. Тому що я, можливо, брешу, і ви не захочете ризикувати життями й засобами тільки для того, щоб з’ясувати, що ми таки можемо стріляти блискавками. І тому що… — вона постукала справжнім нігтем по фальшивому, — що як це справді з «Тезея», а іншого шансу у вас не буде?

— Якщо. Тобто ви не знаєте?

— Це ви не знаєте, — відказує Латтеродт, і спокуса так розриває його душу, що він ледь помічає, що жінка не відповіла на його запитання.

Між ними лежить пристрій, ніби згорнута змія.

— Чому? — нарешті запитує він.

— Іноді вони на щось натрапляють, — відповідає Ліана. — Так би мовити, побічні ефекти інших досліджень. Речі, які не завжди важливі для Двокамерників, але можуть виявитися цінними для інших.

— Навіщо їм узагалі це потрібно?

— Потрібно, Джиме. Ви думаєте, що вони далеко попереду нас, думаєте, що ми взагалі не здатні збагнути їхніх мотивів. Для вас це мало не примат віри. Але ось у вас просто перед носом мотив, а ви його не бачите.

— Який мотив? — він не бачить нічого, окрім розставлених скрізь пасток.

— Показати вам, що вони зовсім не боги, — відповідає вона. — У них є співчуття.