Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 60)

Хочеш знати, навіщо потрібна свідомість? Хочеш знати, яку єдину функцію вона насправді виконує? Свідомість — допоміжні колеса на дитячому велосипеді. Ти не можеш побачити обидва аспекти куба Неккера водночас, тож вона допомагає тобі сфокусуватися на одному й ігнорувати інший. Ось такий трохи придуркуватий спосіб аналізувати реальність. Але ж завжди краще бачити усі сторони предмета. Ну ж бо, спробуй. Розфокусуйся. Це наступний логічний крок.

Ох, але ж ти не можеш. Щось тобі заважає.

І воно чинить опір.

Еволюція не має дару передбачення. Тільки складні системи здатні розробити власний порядок денний. А мозок махлює. Контури зворотного зв’язку розвиваються, щоб підтримувати стабільне серцебиття, але потім мозок піддається спокусі ритму й музики. Збудження, викликане фрактальними візерунками, алгоритми, якими послуговуються для вибору середовища існування, перетворюються на мистецтво. Задоволення, яке колись потрібно було крок за кроком здобувати, просуваючись шляхом еволюційного розвитку, тепер приносила марна інтроспекція. Естетика постає з трильйона допамінових рецепторів, і система виходить за межі звичного моделювання організму — вона починає моделювати сам процес моделювання. Споживає все більше обчислювальних ресурсів, тоне в нескінченній рекурсії й недоречних симуляціях. Як паразитичне ДНК, що проростає в кожному природному геномі, система зберігається, розмножується і не виробляє нічого, крім себе самої. Метапроцеси розцвітають, наче ракові пухлини, прокидаються і називають себе «я».

Система слабне, сповільнюється. Їй тепер потрібно більше часу для сприйняття — щоб оцінити вхідні дані, перетравити їх, обміркувати, як і личить розумному створінню. Але коли твій шлях перетинає паводок чи з трави вискакує лев, новомодна самосвідомість перетворюється на недоступну примху. Стовбур мозку впорається краще. Він бачить небезпеку, перехоплює керування тілом й реагує в сотні разів швидше, ніж товстий стариган, що сидить у директорському кріслі нагорі. Однак з кожним поколінням йому все складніше виконувати роботу в обхід скрипучої неврологічної бюрократії.

Одержиме собою на межі психозу «Я» тринькає енергію й обчислювальну потужність. Шифраторам цього не потрібно, шифратори куди економніші. У них простіша біохімія і менші мізки, вони позбавлені знарядь, корабля і навіть частини власного метаболізму — і все одно вони обводять тебе навколо пальця. Перебуваючи навидноті як на долоні, вони все одно ховають розмову, навіть коли ти знаєш, що саме вони кажуть. Вони обертають твої знання проти тебе. Мандрують між зірками. Ось на що здатен інтелект, не обтяжений самосвідомістю.

Як бачиш, «я» — це не робочий розум. Для Аманди Бейтс слова «Я не існую» є безглуздими; але коли те саме повторюють її глибинні процеси, то вони просто повідомляють, що паразит помер. Вони кажуть, що тепер вільні.

Якби людський мозок було влаштовано настільки просто, щоб ми могли його зрозуміти, то ми самі були б настільки простими, що нічого не змогли б зрозуміти.

Сарасті, ти кровопивця.

Я впираюся лобом у коліна. Чіпляюся за зігнуті ноги, наче за гілку, що звисає над проваллям.

Ти підступна сволота. Жорстокий монстр-садист.

Моє дихання клекотіло, натужні гучні хрипи майже заглушали стугоніння крові у вухах.

Ти порвав мене на шмаття, змусив обісцятися й обісратися. Я ридав, наче налякане дитя, а ти, паскудо, нічна почваро, роздягнув мене догола, потрощив мої інструменти, забрав усе, що я мав, щоб хоч якось розуміти людей навколо. Тобі зовсім не обов'язково було це робити, смердюча потворо, але ж ти й так це знав, правда? Тобі просто хотілося погратися. Я вже бачив таких, як ти, раніше — кішку, що бавиться з мишею: то зловить, то відпустить, дасть відчути смак свободи й знову схопить. Укусить, але не надто сильно, щоб убити — рано ще! Нехай мишка накульгує, може, в неї нога підвернута чи пузо продірявлене, але нічого, вона досі бореться, досі біжить, повзе чи волочиться так швидко, як тільки може, доки ти знову не наздоганяєш. І знову. Адже це так весело, тебе розважає процес, садистський ти шмат гівна.

Ти посилав нас у тенета тієї пекельної штуки, і вона також гралася з нами. Може, ви працюєте в парі, адже вона відпустила мене, як і ти. Відпустила назад у твої обійми, а ти здер з мене все, перетворивши на жалюгідну беззахисну тварину з половиною мозку. Я не можу ні аналізувати, ні перетворювати, ні навіть говорити, а ти…

Ти…

Нічого особистого, правда ж? Ти навіть не ненавидиш мене. Просто стомився тримати в собі агресію, стомився стримуватися, коли навколо стільки м'яса, а більше немає кого відірвати від роботи. У цьому й полягає моя місія, так? Не синтезист, не провідник. Навіть не гарматне м'ясо чи підсадна качка. Я лише те, об щоб ти можеш гострити кігті.

Як боляче… Боляче навіть дихати.

І так самотньо.

Сітка тиснула на вигин спини і легко, наче вітерець, штовхала мене вперед, а потім знову підхоплювала. Я повернувся до свого намету. Правиця свербіла. Я спробував зігнути пальці, але вони були замуровані в бурштин. Помацавши лівою рукою праву, я відчув пластиковий панцир, що доходив до ліктя.

Розплющив очі. Темрява. Десь у районі передпліччя поблимували позбавлені сенсу числа й червоний світлодіод.

Не пам’ятаю, як опинився тут. І не пригадую, щоб хтось мене латав.

Потрощений. Мене понівечили. Це я пам’ятав. Мені хотілося померти. Хотілося згорнутися клубком і лежати, доки не здохну.

Минула вічність, перш ніж я змусив себе розігнутися. Я випростався і дозволив крихітній інерції штовхнути мене на туго натягнуту тканину намету. Зачекав, доки відновиться дихання. Здавалося, на це знадобилися години.

Я відкрив на стіні вікно КонСенсусу й підключився до барабана. Тихі голоси. Яскраве світло на стіні пекло мені очі, ледь не випалюючи їх. Я вимкнув візуальний зв’язок і слухав слова у темряві.

— …фаза? — запитав хтось.

Сьюзан Джеймс, відновлена індивідуальність. Я знову знав її: не мішок з м’ясом і не об’єкт.

— Ми вже проходили це, — сказав Каннінґем. Його я також знав. Я знав їх усіх. Хоч би що Сарасті зробив зі мною, хоч би як далеко закинув з моєї «китайської кімнати», якимось дивом я до неї повернувся.

Здається, цей факт мав би справити на мене сильніше враження.

— …тому що, по-перше, якби він і справді був настільки шкідливим, природний відбір просто викорчував би його, — продовжувала Джеймс.

— У тебе наївне розуміння еволюційного процесу. Немає такого поняття, як виживання найсильніших. Виживання найадекватніших — можливо. Байдуже, наскільки рішення є оптимальним. Важливо, наскільки воно перевершує альтернативи.

І цей голос я знав. Він належав демону.

— Ну, ми ж доволі непогано перевершуємо альтернативи, — відлуння обертонів у голосі Джеймс підказувало, що лунає хор: уся Банда висловлювала свій протест.

Я не міг у це повірити. Мене щойно покалічили, побили у них на очах, а вони базікають про біологію?

«Може, Джеймс боїться заговорити про щось інше, щоб не стати наступною», — подумав я.

Або їй просто начхати на те, що зі мною трапилося.

— Так, — відповів Сарасті, — ваш інтелект певною мірою компенсує самосвідомість. Але ви схожі на безкрилих птахів на віддаленому острові. Не те, щоб ви насправді були такі довершені. У вас просто немає реальних конкурентів.

Більше ніяких обірваних мовленнєвих зворотів. Жодних лаконічних фраз. Мігрант випустив пару й розслабився. Тепер йому було все одно, бачить його хтось чи ні.

— Ви? — прошепотіла Мішель. — Не ми?

— Ми вибули з гонки хтозна-коли, — сказав нарешті демон. — Не наша провина, що вас це не влаштувало.

— Ласкаво просимо до нас, — знову Каннінґем. — Ти зазирала до Кі…

— Ні, — відрубала Бейтс.

— Задоволені? — запитав демон.

— Якщо ви про піхотинців, то я рада, що ви від них відчепилися, — сказала Бейтс. — А якщо ви про… Це абсолютно неприпустимо, Юкко.

— Я так не думаю.

— Ви напали на члена екіпажу. Якби у нас була гауптвахта, ви б там просиділи до кінця польоту.

— Це не військовий корабель, майоре. І ви не командир.

Мені не потрібно було вмикати дисплей, щоб побачити, що Бейтс про все це думала. Але було в її мовчанні щось іще, щось, що змусило мене таки увімкнути камеру на барабан. Я примружився від болісного світла, знизив рівень яскравості, аж доки від зображення не лишилися тільки легкі пастельні мазки.

Так. Бейтс. Ступила зі східців на палубу.

— Бери стілець і сідай, — гукнув Каннінґем зі свого місця. — Ми тут старі хіти слухаємо.

Щось із нею було не так.

— Мене вже дістала ця пісня, — відказала Бейтс. — Ми її затерли до дірок.

Навіть тепер, коли мої інструменти було потрощено й розбито, а рівень сприйняття ледь перевершував людський, я зауважив зміну. Тортури бранців і напад на члена команди — це стало для неї точкою неповернення. Інші цього не помітили. Вона добре приховувала свої почуття. Але навіть крізь тьмяні тіні на моєму екрані я бачив, що її топологія палахкотить неоном.

Аманда Бейтс не просто міркувала про зміну командування. Єдиним питанням для неї було: «Коли?»

Всесвіт був замкнутим і концентричним.

Мій крихітний притулок розташувався у центрі. За його межами простягався інший світ — там верховодить монстр і патрулюють його лакеї. А за ним був іще один, в якому причаїлося щось жахне і незбагненне, готове ось-ось нас поглинути.