Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 59)

На стіні спалахнуло два зображення, дещо викривлених через увігнутість поверхні: П’ятірня і Кулак у суміжних камерах. Під кожним із прибульців невеликі таблиці заповнювалися загадковими життєвими показниками.

Викривлення відволікало мене. Я зазирнув у КонСенсус, щоб побачити правильне зображення, але нічого не знайшов. Сарасті прочитав це на моєму обличчі.

— Закритий канал.

Тепер уже навіть пересічний глядач помітив би, що шифратори хворі і пошарпані. Вони плавали посередині вольєрів, безцільно гойдаючи сегментованими мацаками. Плівчасті шматки — певно, кутикули — облазили з їхніх шкір, надаючи істотам неохайного, занедбаного вигляду.

— Щупальця постійно рухаються, — зауважив Сарасті. — Роберт каже, що це сприяє циркуляції.

Я кивнув, не відриваючи погляду від дисплея.

— Істоти, здатні подорожувати між зорями, не можуть виконувати навіть базових метаболічних функцій без того, щоб постійно смикатися, — він похитав головою. — Неефективно. Примітивно.

Я поглянув на вампіра. Той зосередився на наших бранцях.

— Непристойно, — сказав він і ворухнув пальцями.

На стіні відкрилося нове вікно: протокол Розетта, ініціалізація. За кілька кілометрів від нас мікрохвилі затопили клітки.

Я нагадав собі: «Не втручатися. Тільки спостерігати».

Хай як ослабли шифратори, але вони не могли не зреагувати на біль. Вони знали цю гру і вивчили її правила: притулилися до сенсорних панелей і благали милосердя. Сарасті просто повторив кілька кроків з попередньої послідовності. Шифратори знову все виконали, купивши собі кілька секунд перепочинку за старі докази й теореми.

Сарасті клацнув язиком, а тоді сказав:

— Тепер вони генерують рішення значно швидше, ніж раніше. Як думаєте, вони звикли до мікрохвиль?

На дисплеї з’явилося нове повідомлення; десь неподалік пролунав сигнал тривоги. Я поглянув на Сарасті, а тоді знову на повідомлення: яскраве бірюзове коло, навколо якого пульсував червоний німб. Ця форма вказувала на атмосферну аномалію. Колір означав кисень.

На мить я розгубився. Кисень? Чому на кисень вмикається сигнал тривоги? Але потім згадав: шифратори — анаероби.

Сарасті помахом руки заглушив сигнал.

Я прочистив горло.

— Ви отруюєте…

— Дивіться. Їхня активність постійна. Не змінюється.

Я сковтнув. Просто спостерігати.

— Це страта? — запитав я. — Убивство з милосердя?

Сарасті глянув повз мене і посміхнувся.

— Ні.

Я опустив погляд.

— Що ж тоді?

Він вказав на дисплей. Я озирнувся, рефлективно підкорившись.

Щось прокололо мою руку, наче цвях під час розп’яття.

Я закричав. Хвилі болю прокотилися до плеча. Не замислюючись, я відсмикнув руку, й ніж розітнув мою плоть, наче акулячий плавець воду. Кров порснула і зависла у повітрі, хвостом комети окресливши відчайдушний помах моєї руки.

Раптом жар опік мене ззаду. Шкіра на спині горіла. Я знову закричав і засмикався. У повітрі закружляла вуаль з кривавих крапель.

Дивом я опинився в коридорі, тупо витріщаючись на правицю. Долоню було розпанахано на дві частини, й вона тепер звисала із зап’ястя скривавленими двопалими шматками. З порваних країв витікала кров — і не падала. Крізь туман болю і збентеження я бачив, як до мене наближається Сарасті. Його обличчя колихалося переді мною, то розпливаючись, то набуваючи чіткості, налите чи то його, чи моєю кров’ю. Очі вампіра здавалися яскраво-червоними дзеркалами — ті очі були машиною часу. Навколо них клубочилася темрява, і півмільйона років враз розчинилися. Я став просто ще одним шматком м’яса в африканській савані, якому за мить розірвуть горло.

— Ти усвідомлюєш проблему? — запитав Сарасті, насуваючись на мене. Великий краб-павук висів за його плечем. Попри біль, я спробував придивитися: один з піхотинців Бейтс цілиться в мене. Я наосліп відштовхнувся, випадково потрапив ногою на сходинку і сторчголов полетів униз, у коридор.

Вампір мчав за мною. Його обличчя викривило те, що в людини можна було б назвати усмішкою.

— Ти відчуваєш біль і відволікаєшся на нього. Ти зосереджуєшся тільки на ньому. Зосереджений на одній загрозі, ти не помічаєш іншої.

Я здригнувся. Багряний туман застилав мені очі.

— Що більше ти знаєш, то менше сприймаєш. Автомат упорався б краще.

«Юкка збожеволів, — подумав я. — У нього дах поїхав. — А тоді: — Ні, він мігрант. Завжди був мігрантом…»

— Робот упорався б краще, — м’яко сказав він.

«…і вампір ховався кілька днів. Заліг на дно. Ховався від здобичі.

На що він ще здатен?»

Сарасті підняв руки, потрапляючи у фокус мого зору й зникаючи з нього. Я гупнувся об щось, штовхнув навпомацки, відскочив геть крізь тьмавий морок, що клубочився довкола мене, і стривожені голоси. Вдарився потилицею об якийсь металевий предмет і перевернувся.

Дірка, нора. Сховок. Я пірнув усередину. Розірвана кість дохлою рибою вдарилася об край люка. Я скрикнув і звалився у барабан. Монстр не відставав.

Перелякані крики, дуже близько.

— Цього не було в плані, Юкко! Цього не було у клятому плані! — репетувала розгнівана Сьюзан Джеймс.

Аманда Бейтс гарикнула:

— Ану зупинися! Стій, нахуй!

Майор вискочила на палубу, щоб втрутитися в бійку. Вона налетіла згори — суцільні розігнані рефлекси й карбоплатинові накладки, — але Сарасті просто відсунув її вбік і продовжив наступати.

— То ось що ти мав на увазі? — кричала Джеймс із темного незрозумілого сховку. — Оце твоя попередня обробка?

Сарасті струснув мене.

— Ти тут, Кітоне?

Моя кров заляпала йому обличчя, наче краплями дощу. Я щось белькотів і плакав.

— Ти чуєш? Ти бачиш?

І зненацька я побачив. Враз усе набуло чіткості. Сарасті взагалі не говорив. Сарасті більше не існувало. Нікого не існувало. Я був один у величезному колесі, оточеному зробленими з м’яса об’єктами, що рухалися самі по собі. Деякі з них були загорнуті у шматки тканини. Дивні безглузді звуки долинали з дірок у їхній верхній частині. Були там і інші штуки: бугри, виступи й щось на кшталт мармурових кульок чи чорних ґудзиків, вологих і блискучих, встромлених у м’ясо. Вони виблискували, сіпалися й ворушилися, неначе намагалися втекти.

Я не міг збагнути звуків, які продукувало м’ясо, але чув голос нізвідки. То був наче голос Бога, і я не міг не розуміти його.

— Вилазь зі своєї кімнати, Кітоне, — шипів він. — Припини транспонувати, інтерполювати й аналізувати — чи як ти це називаєш. Просто слухай. Хоч раз у своєму бісовому житті зрозумій щось. Збагни, що від цього залежить твоє життя. Ти чуєш, Кітоне?

Я не можу розповісти, що сказав той голос. Знаю тільки, що я почув.

Ти ж так багато вкладаєш у нього, правда? Він підносить тебе над усіма сущими тваринами, робить тебе особливим. Гомо сапієнс — так ти себе називаєш. Людина розумна. А чи маєш ти бодай приблизне уявлення, що таке цей розум, яким ти так захоплено вихваляєшся? Чи знаєш хоча б, навіщо він потрібен?

Певно, ти гадаєш, що розум дає тобі свободу волі. Мабуть, ти забув, що сновиди розмовляють, водять машини, скоюють злочини і замітають сліди, перебуваючи весь час у несвідомому стані. Мабуть, ніхто не сказав тобі, що навіть ті, хто прокинувся, лишаються рабами, що заперечують реальність?

Зроби свідомий вибір. Поворуши вказівним пальцем. Надто пізно! Сигнал уже проминув лікоть. Твоє тіло почало діяти за півсекунди до того, як твоє свідоме «я» вирішило це зробити, бо «я» насправді нічого не вирішувало; щось інше запустило твоє тіло, надіславши гомункулу, що сидить у голові, лише коротку аналітичну записку (уже постфактум). Маленька людинка, пихата підпрограма, яка вважає себе особистістю, плутає взаємозв’язок з обумовленістю: вона читає записку й бачить, що палець ворушиться. А тому вважає, що одне надало руху іншому.

От тільки вона не головна. Ти не головний. Якщо навіть свобода волі існує, вона не вшанує такого, як ти.

Ну а проникливість? Мудрість? Потяг до знань, доведення теорем, наука, технології та суто людські заняття, які обов’язково мали б спиратися на фундамент розуму? Може, розум би й справді став у пригоді, якби наукові відкриття не зринали з підсвідомості, не поставали у снах, не сходили, як просвітлення, після нічного спочинку. Перше правило науковця, що зайшов у глухий кут: припини обдумувати проблему. Займися чимось іншим. Щойно ти перестанеш усвідомлювати проблему, рішення прийде само собою.

Кожен піаніст знає, що найкращий спосіб зіпсувати виступ — замислюватися про те, що саме роблять твої пальці. Кожен танцюрист і акробат розуміє, що потрібно відпустити розум і дозволити тілу діяти самостійно. Кожен водій авто прибуває на потрібне місце, не запам’ятовуючи ні зупинок, ні поворотів, ні доріг, якими діставався туди. Ви всі сновиди — байдуже, переживаєте творче піднесення чи втисячне виконуєте буденну роботу. Ви всі сновиди.

Навіть не згадуй про тривале навчання. Не заїкайся про місяці свідомих тренувань, які знадобилися для несвідомого виступу, чи про роки навчання й експериментів, що увінчалися покладеною в подарункову коробочку еврикою. Що з того, що всі твої уроки вивчені свідомо? Хіба це доводить, що немає іншого шляху? Уже понад сотню років евристичні програми вчаться на основі досвіду. Машини освоїли шахи, автомобілі навчилися керувати самі собою, статистичні програми висувають проблеми й пропонують шляхи до їхнього вирішення. А ти й досі вважаєш, що єдиний спосіб навчитися пролягає через розум? Ви кочівники кам’яної доби, що ведуть маргінальне існування у савані й заперечують саму можливість сільського господарства, тому що ваші батьки задовольнялися мисливством і збиральництвом.