Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 61)

І більше нічого не залишилося. Земля стала примарною, недоречною для цього закутка космосу гіпотезою. Я не бачив жодного місця, куди б її можна було припасувати.

Тривалий час я залишався в центрі всесвіту. Переховувався. Не вмикав світла. Не їв. Я вилазив зі свого намету, тільки щоб справити нужду в туалеті біля фабрики, і то лише тоді, коли на хребті нікого не було. Всю спалену спину вкривали болючі пухирі, наче зерна кукурудзи в качані. Вони лускали від найменшого дотику.

Ніхто не стукав до мене у двері, не викликав через КонСенсус. Та я б і не відповів, навіть якби й викликали. Може, вони здогадувалися про це. Можливо, трималися оддалік з поваги до моєї приватності і шкодуючи про мою ганьбу.

А може, їм просто було пофігу.

Інколи я визирав назовні, щоб поглянути на тактичний дисплей. Я бачив, як «Скілла» й «Харібда» піднімаються в аккреційний пояс і повертаються, тягнучи в мішку реакційну масу. Я спостерігав, як релейний супутник дістається місця свого призначення серед порожнечі і як потік квантових часточок антиматерії тече до баків «Тезея». Матерія і квантові числа, поєднуючись у фабрикаторах, поповнювали наші резерви й кували знаряддя, яких потребував Юкка Сарасті для реалізації свого генерального плану (хай би в чому б він полягав).

А може, він програє. Може, «Роршах» уб’є всіх нас, але після того, як пограється з Сарасті так, як вампір грався зі мною…. Можливо, це було б навіть весело. Або спершу почнеться повстання Бейтс, і вона навіть переможе. Можливо, вона вб’є монстра, візьме на себе командування кораблем і відведе нас у безпечне місце.

Але потім я пригадав: всесвіт замкнутий і дуже маленький. А тому тікати, власне кажучи, немає куди.

Я прикладав вухо до звукових каналів корабля. Чув стандартні розпорядження хижака, притишені розмови серед здобичі. Я завжди тільки слухав і ніколи не дивився: відеозв’язок наповнив би мій намет світлом, залишивши мене голим і незахищеним. Тож я слухав у темряві, як інші перемовлялися між собою. Тепер це траплялося нечасто. Можливо, багато всього вже було сказано. Можливо, нічого більше не лишалося, окрім як вести зворотний відлік часу. Іноді минали години, а я не чув нічого, окрім кашлю чи хмикання.

А коли вони розмовляли, то ніколи не згадували мого імені. Тільки раз я чув натяк на своє існування.

Тоді Каннінґем розмовляв із Сашею про зомбі. Я підслухав їх на кухні під час сніданку. Вони виявилися на диво балакучими. Саша давно вже не виходила, тож тепер намагалася надолужити згаяний час. З якихось причин Каннінґем дозволив їй це зробити. Можливо, його страхи трохи вляглися, а може, Сарасті відкрив йому свій генеральний план. Або ж Каннінґем просто хотів відволіктися від думок про навислу загрозу.

— Тобі байдуже до того? — запитала Саша. — Що твій розум, те, що робить тебе тобою, — лише різновид паразита?

— Забудь про розум, — сказав він їй. — Уяви, що в тебе є пристрій, призначений для стеження, скажімо, за космічними променями. Що трапиться, якщо ти розвернеш його сенсори таким чином, що вони будуть спрямовані не на небо, а всередину самого пристрою? — Він відповів сам, перш ніж вона встигла промовити бодай слово. — Він все одно робитиме те, для чого його побудували. Він вимірюватиме космічні промені, хоч більше й не дивитиметься на них. Він аналізуватиме власні нутрощі в термінах космічного випромінювання, бо вважатиме, що це правильно і природно, бо він просто не може інакше дивитися на речі. Але ж це хибні терміни. Тому система сприймає себе неправильно. Тож, можливо, йдеться не про великий і славетний еволюційний стрибок, а просто про виробничий брак.

— Але ж ти біолог. Ти краще за інших знаєш, що матуся мала рацію. Мозок — страшенний пожирач глюкози. Все, що він робить, коштує організму доволі дорого.

— Шо ж, так воно і є, — визнав Каннінґем.

— Отже, свідомість таки має для чогось прислужитися. Вона недешева, і якби лише поглинала енергію, не приносячи при цьому жодної користі, еволюція вже давно б її позбулася.

— Може, вона це і робить. — Він замовк: мабуть, щось жував чи затягався цигаркою. — Шимпанзе розумніші за орангутангів. Ти знала про це? У них вищий коефіцієнт енцефалізації[90]. Але вони не завжди впізнають себе у дзеркалі. А ось орангутанги — впізнають.

— І який ти з цього робиш висновок? Що розумніша тварина, то нижчий рівень самосвідомості? Шимпанзе стають нерозумними?

— Або ставали, перш ніж ми все не законсервували.

— Тоді чому ж цього не трапилося з нами?

— А чому ти вважаєш, що не трапилося?

Питання було таким очевидним і дурним, що Саша не знала, що на нього відповісти. Я міг лише уявити, як у неї від сторопіння відкрився рот.

— Ти не до кінця обдумала запитання, — сказав Каннінґем. — Ми ж не говоримо про якогось зомбі, який вештається околицями, витягнувши вперед руки і бурмочучи математичні теореми. Розумний автомат зіллється з тлом. Він спостерігатиме за людьми навколо, імітуватиме їхню поведінку, поводитиметься, як і всі решта. І весь цей час не усвідомлюватиме, що робить. Не усвідомлюватиме навіть власного існування.

— Але навіщо йому завдавати собі клопоту? Що спонукатиме його до цього?

— Коли ти відсмикуєш руку від відкритого полум’я, то яка різниця, робиш ти це від болю чи через якийсь алгоритм зворотного зв’язку, що наказує відсахнутися, коли тепловий потік сягає критичної температури? Природний відбір не переймається мотиваціями. Якщо мімікрія збільшує шанси на виживання, то природа віддасть перевагу тим, хто мімікрує краще. Підтримуй ілюзію достатньо довго — і ніхто не помітить такого зомбі серед натовпу. — Знову запала тиша: біолог щось жував. — Він навіть може брати участь у розмові на кшталт нашої, писати додому листи, копіювати людські почуття, не маючи ні найменшого поняття про власне існування.

— Ну, не знаю, Робе. Це здається якось…

— О, маскування не обов’язково буде бездоганним. Наш персонаж може виявитися надміру балакучим або ж час від часу скочуватися до розлогих пояснень. Але ж справжні люди також так поводяться, хіба ні?

— І згодом зовсім не лишиться справжніх людей. Тільки роботи, які вдають, що їм не байдуже.

— Можливо. Це залежить також від динаміки чисельності населення. Але мені здається, що якщо автомати й позбавлені чогось, так це насамперед співчуття; якщо насправді ти не можеш відчувати, то не можеш і співчувати іншому, навіть якщо намагаєшся вдавати, що тобі не байдуже. У зв’язку з цим цікаво відзначити величезну кількість соціопатів у вищих ешелонах влади. Наскільки безжалісність і крайній егоїзм вихваляються в стратосфері, настільки ж будь-хто, хто виявить такі риси на Землі, ризикує потрапити за ґрати разом з реалістами. Неначе суспільство модифікується зсередини.

— Ой, та годі тобі. Суспільство завжди було доволі… Зачекай, ти хочеш сказати, що світова корпоративна еліта позбавлена свідомості?

— Господи, ні. Зовсім ні. Певно, вони тільки ступили на цей шлях. Як шимпанзе.

— Так. Але соціопати погано маскуються.

— Може, ті, кому поставили офіційний діагноз, і не дуже вправні. Але вони за визначенням становлять нижчий сорт. Інші ж надто розумні, то ж їх так просто не спіймаєш. А справжні роботи впоралися б іще краще. Окрім того, коли ти стаєш достатньо впливовим, то більше не мусиш поводитися, як інші люди. Це інші люди починають поводитися, як ти.

Саша свиснула.

— Ого. Бездоганний лицедій.

— Чи не дуже бездоганний. Схоже на одного нашого знайомого?

Цілком можливо, вони говорили про когось іншого. Але це було найближчим до прямого посилання на Сірі Кітона з усього, що я почув за довгі години підслуховування. Ніхто інший не згадував про мене, навіть побіжно. Статистично це було малоймовірно, зважаючи на те, що я пережив у всіх них на очах; хоча б хтось мусив щось сказати. Можливо, Сарасті наказав їм не обговорювати цієї події. Не знаю чому. Але тепер стало очевидним, що принаймні певний час вампір контролював мою взаємодію з іншими. Тепер я заховався, але ж він знав, що я щось та підслухаю. Можливо, з певних причин він не хотів, щоб моє спостереження виявилося… забрудненим…

Він міг просто відключити мене від КонСенсусу. Але не зробив цього. А отже, він досі хотів, аби я був в курсі.

Зомбі. Автомати. Довбана свідомість.

«Хоч раз у своєму бісовому житті зрозумій бодай щось».

Він мені це сказав. Чи щось інше сказало. Під час нападу.

«Зрозумій, від цього залежить твоє життя».

Так, неначе він робив мені послугу.

А потім він лишив мене самого. І, вочевидь, наказав іншим зробити те саме.

«Ти чуєш, Кітоне?»

І він не відключив мене від КонСенсусу.

Сторіччя нарцисизму. Тисячоліття мастурбації. Від Платона до Декарта, до Докінза й до Ранди. Душі, агенти-зомбі й кваліа[91]. Колмогоровська складність[92]. Свідомість як божественна іскра. Свідомість як електромагнітне поле. Свідомість як функціональний кластер.

Я досліджував усе.

Веґнер[93] вважав свідомість коротким резюме. Пенровз[94] вловлював її у переспіві приручених електронів. Норретрендерс[95] називав свідомість полудою; Казим — витоком з паралельного всесвіту. Метцінґер[96] заперечував саме її існування. Штучні Інтелекти повідомили, що збагнули її суть, а тоді заявили, що не здатні нам її пояснити. Зрештою, Гедель[97] мав рацію: жодна система не здатна цілковито себе зрозуміти.