Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 53)

— Сподіваюся, ти невдовзі закінчиш. Щойно ти розшифруєш їхню мову…

Вона похитала головою.

— Роберте, я нічого не знаю про їхню мову. Ми займаємося цим уже… кілька годин, правда? Зі мною вся Банда, лінгвістичні бази, що сягають глибини кількох тисячоліть, і всі найновіші лінгвістичні алгоритми. Ми точно знаємо, що вони говорять, відстежуємо кожен можливий спосіб спілкування. До ангстрема.

— Власне. А отже…

— У мене нічого немає. Знаю, що вони розмовляють через пігментну мозаїку. Можливо, є ще щось у русі щетинок. Але я не можу зрозуміти принципу, відстежити, як вони рахують, чи навіть повідомити їм… як мені… прикро.

Якийсь час усі мовчали. Бейтс спостерігала за нами з камбуза вгорі, але не намагалася долучитися до розмови. У КонСенсусі помилувані шифратори колихалися у своїх клітках, наче багаторукі страждальці.

— Ну, — нарешті сказав Каннінґем, — якщо у нас сьогодні день поганих новин, оголошу і свою. Вони помирають.

Джеймс затулила обличчя руками.

— Не через твій допит, хай би чого він їм вартував, — продовжував біолог. — На мою думку, їм просто бракує певних метаболічних шляхів.

— Мабуть, вони ще їх не знайшли, — зауважила Бейтс через барабан.

— Ні, — повільно й чітко заперечив Каннінґем. — Очевидно, вони недоступні для їхніх організмів. Вони розкладаються, як розкладалися б ми, якби в наших клітинах з цитоплазми просто зникли веретена поділу[86]. Наскільки я можу визначити, вони почали розкладатися, відколи ми забрали їх з «Роршаха».

Сьюзан підвела голову.

— Хочеш сказати, вони там лишили частину своєї біохімії?

— Якісь важливі поживні речовини? — запитала Бейтс. — Вони ж не їдять…

— «Так» лінгвісту, «ні» майору. — Каннінґем замовк. Я кинув погляд через барабан і побачив, як він затягується цигаркою. — Мені здається, що значна частина їхніх клітинних процесів регулюється ззовні. Гадаю, мені не вдається знайти жодних генів у зразках тканин тому, що в шифраторів просто немає генів.

— Що ж у них є натомість? — запитала Бейтс.

— Морфогени Тьюрінґа[87].

Порожні погляди — ніхто нічого не зрозумів, тож звернулися до КонСенсусу за тлумаченням. Але Каннінґем все одно почав пояснювати:

— Не вся біологія заснована на генах. Соняшники мають саме такий вигляд через суто фізичну напругу при вигині. Всюди у природі трапляються числа Фібоначчі й золоті перетини, що не програмуються генетичним кодом, а залежать від механічних впливів. Розгляньмо ембріон, що розвивається: гени наказують почати чи припинити рости, але кількість пальців і хребців визначається механічним зіштовхуванням одних клітин з іншими. А як щодо вже згаданих веретен поділу? Вони критично необхідні для відтворення кожної еукаріотичної клітини, а вони ж ростуть, як кристали, без участі генів. Ви здивуєтеся, скільки всього в природі функціонує саме таким чином.

— Але ж гени все одно потрібні, — запротестувала Бейтс, підійшовши до нас.

— Гени лише встановлюють початкові умови для запуску процесів. А структура, що виникає опісля, не потребує особливих інструкцій. Класичний зразок складної адаптивної системи, відомий нам уже понад сотню років, — знову затяжка, — або й довше: Дарвін наводив приклад медових стільників ще у 1880-х роках.

— Медові стільники, — повторила Бейтс.

— Бездоганні шестикутники. Щільно припасовані один до одного. Бджоли запрограмовані, щоб їх створювати, але звідки комаха знає геометрію, щоб витворити точний шестикутник? Не знає. Вона запрограмована пережовувати віск і випльовувати його, обертаючись навколо своєї вісі. Виходить коло. Посади багато бджіл на одну поверхню, нехай жують разом, і вже кола стикатимуться між собою, перетворюючись на шестикутники, які — так уже склалося — формують ефективнішу упаковку.

Бейтс пирхнула:

— Але ж бджоли запрограмовані. Генетично.

— Ти неправильно зрозуміла. Шифратори — це стільники.

— А «Роршах» — бджоли, — пробурмотіла Джеймс.

Каннінґем кивнув.

— «Роршах» — це бджоли. Я взагалі вважаю, що магнітні поля «Роршаха» — це не механізми захисту. Думаю, вони є частиною системи підтримки життєдіяльності. Вірогідно, саме вони регулюють і визначають значну частину метаболізму шифраторів. У трюмі ми маємо двох істот, яких висмикнули з їхнього природного середовища. Вони просто затамували подих, але ж не можуть тамувати його вічно.

— Скільки ще? — запитала Джеймс.

— Звідки мені знати? Якщо не помиляюся, то я маю справу навіть не з цілими організмами.

— А якщо припустити? — поцікавилася Бейтс.

Він знизав плечима.

— Кілька днів. Можливо.

Усе, що нас не вбивас, робить нас дивнішими.

— Голосування не буде, — заявив Сарасті.

Бранців ми не відпускатимемо. Надто ризиковано. Тут, у безмежній пустці Оорти, немає місця принципу «живи й дай жити іншим». І байдуже, що той Інший зробив чи не зробив: подумай, що б він накоїв, якби був хоч трішки сильнішим. Подумай, як би він з нами вчинив, якби ми прибули пізніше, як він і планував. Ти дивишся на «Роршах» і бачиш ембріон чи дитину, хай понад усяку міру чужинну, але ні в чому не винну за замовчуванням. Але що, як твоє враження хибне? Що, коли перед тобою всемогутній кровожерливий бог, вбивця планет, просто ще не до кінця сформований? Вразливий тільки зараз і ще зовсім трохи часу?

У логіці Сарасті не було вампірської таємничості і багатовимірних чорних ящиків, від яких люди тільки знизують плечима і розводять руками. У міркуваннях Сарасті не було недоліків, тож ми не могли знайти собі виправдань. А від цього мені ставало ще гірше. Я знаю, що й іншим хотілося просто покластися на його слова.

Але Сарасті запропонував альтернативу звільненню бранців, і цей варіант він вважав набагато безпечнішим. Його міркування доводилося приймати на віру, адже за мірками здорового глузду він межував із самогубством.

Тепер «Тезей» народжував через кесарів розтин. Нове потомство було надто численним, щоб вийти крізь канал наприкінці хребта. Корабель скидав його, наче при закрепі, одразу в трюм: величезні потвори, що шкірилися цівками зброї й антенами. Кожна була в три або й у чотири рази вищою за мене; пара масивних кубів кольору іржі, грані яких заражено топологією. Звісно ж, до висадки значну їх частину приховає броня. Стрічки труб і провідників, боєприпаси й схожі на акулячі зуби ряди радіаторних пластин — усе зникне під гладенькою дзеркальною поверхнею покриття. Тільки кілька позначок-острівців здійматимуться над поверхнею: комунікаційні порти, реактивні сопла й приціли. Ну і, певна річ, бійниці. Кожне з цих чудовиськ має півдюжини пащ, що вивергають вогонь і сірку.

Але поки що вони були лише велетенськими недоношеними механічними ембріонами. У сліпучо-білому світлі трюмних прожекторів їхні грані й кути складались у висококонтрастну мозаїку світла й тіні.

Я відвернувся від ілюмінатора.

— Це суттєво зменшить наші запаси субстрату.

— На захисний щит корпусу пішло більше, — Бейтс спостерігала за будівництвом через плаский екран, вмонтований у переділку фабрики. Можливо, тренувалася: імплантати відмовлять, коли ми змінимо орбіту. — Але ти правий, запаси справді тануть. Можливо, доведеться згризти якусь місцеву каменюку.

— Гм, — я знову поглянув у трюм. — Думаєш, виникне така необхідність?

— Неважливо, що я думаю. Ти ж розумний хлопчик, Сірі. Невже не можеш доперти сам?

— Це важливо для мене. А отже, важливо і для Землі.

Це мало б значення, якби Земля керувала нами. Деякі підтексти легко зчитувалися, і байдуже, як глибоко ти вплутався у систему.

Я змінив тему:

— А як тоді щодо Сарасті й Капітана? Маєш ідеї?

— Зазвичай ти дієш делікатніше.

І то правда.

— Річ у тому, що Сьюзан перехопила перестукування П’ятірні й Кулака, так?

Бейтс скривилася, почувши імена.

— І?

— Тобі не здається дивним, що «Тезей» не зауважив його першим? Квантові комп’ютери ж мають бути дуже вправними у розпізнаванні образів.

— Сарасті вимкнув квантові модулі. Відколи ми вийшли на орбіту, борт працює у класичному режимі.

— Чому?

— Засмічене середовище. Високий ризик декогерентності[88]. Квантові комп’ютери — вимогливі штуки.

— Але ж бортовий комп’ютер екранований. Та й сам «Тезей» екранований.

Бейтс кивнула.

— Наскільки це можливо, так. Але ідеальний захист — це абсолютна сліпота, а в нас не такі сусіди, поруч яких варто зав’язувати собі очі.

Насправді, саме такі. Та її позицію можна зрозуміти.

Зауважив я й іншу думку, якої майор не висловила: «А ти проґавив це. Воно висіло у КонСенсусі, і його було видно як на долоні. Ось тобі й першокласний синтезист».