Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 54)
— Мабуть, Сарасті знає, що робить, — визнав я, чудово знаючи, що вампір може підслуховувати. — Наскільки нам відомо, він ще не помилявся.
— Наскільки нам відомо, — підкреслила Бейтс.
— Якщо ти можеш зрозуміти вампіра, то тобі не потрібен вампір, — пригадав я.
Вона ледь усміхнулася.
— Ісаак був хорошою людиною. Та не варто завжди довіряти піару.
— Ти не купилася на це? — запитав я, але вона вже подумала про те, що бовкнула зайвого.
Я закинув гачок з правильною наживкою зі скептицизму та поваги:
— Сарасті знав, де будуть шифратори. Вирахував у всьому тому лабіринті з точністю до метра.
— Гадаю, для цього справді потрібна якась надлюдська логіка, — визнала вона, подумавши, що повірити не може, наскільки я тупий.
— Що? — перепитав я.
Бейтс знизала плечима.
— Або він просто збагнув, що оскільки «Роршах» вирощує собі команду, ми щоразу натраплятимемо на все більшу кількість її членів. Незалежно від того, де ми висадилися.
КонСенсус урвав моє мовчання.
— За п’ять хвилин починаємо орбітальний маневр, — оголосив Сарасті. — Імплантати й безпровідні протези вимикаються за дев’яносто секунд. Це все.
Бейтс відключила дисплей.
— Хочу перечекати це на містку. Ілюзія контролю і все таке. А ти?
— Мабуть, у своєму наметі.
Вона кивнула, приготувалася стрибнути, але завагалася.
— До речі, — сказала вона. — Так.
— Що?
— Ти запитував, чи необхідне, на мою думку, посилення озброєння. Просто зараз я вважаю, що нам знадобиться будь-який можливий захист.
— Так ти думаєш, що «Роршах» може…
— Егей, він уже раз мене вбивав.
Вона казала не про радіацію.
Я обережно кивнув.
— Мабуть, це було…
— Ні на що не схоже. Ти навіть уявити собі не можеш. — Бейтс глибоко вдихнула і видихнула. — Хоча тобі це й не потрібно, — додала вона й ковзнула вгору по хребту.
Каннінґем і Банда у біомедичному відсіку. Їх розділяла тридцятиградусна дуга. Кожен по-своєму смикав бранців. Сьюзан Джеймс байдуже тицяла пальцями у виведену на її столі клавіатуру. У вікнах обабіч плавали П’ятірня і Кулак.
Джеймс друкувала, а на столі тим часом виникали відповідні шаблонні фігури: кола, трискеліони[89], чотири паралельні лінії. Деякі з них пульсували, як геометричні маленькі сердечка.
У дальньому вольєрі П’ятірня простягнув ослаблого мацака й надрукував щось у відповідь.
— Є успіхи?
Вона зітхнула й похитала головою.
— Я облишила спроби зрозуміти їхню мову. Лишається задовольнятися гібридною мовою. — Вона натиснула на значок. З вікна зник Кулак; на його місці виринула сітка ієрогліфів. Половина символів звивалися чи пульсували, невпинно повторюючи рухи: шал рухливих закарлючок. Інші залишалися нерухомими.
— Символьний принцип, — Джеймс мляво махнула рукою на дисплей. — Суб’єктно-предикативні фрази передаються анімованими варіантами іменникових знаків. Шифратори радіально симетричні, то ж я впорядковую знаки в круговий візерунок навколо центрального підмета. Можливо, це видасться їм природнішим.
Під повідомленням Джеймс з’явилося нове коло знаків — вочевидь, відповідь П’ятірні. Але системі чимось не сподобалося побачене. В окремому вікні загорівся напис «500 Вт», який уперто продовжував світитися. П’ятірня на екрані забився у судомах і скорчився. Він простягнув тремтливу кістляву кінцівку й кілька разів натиснув на панель.
Джеймс відвела погляд.
З’явилися нові знаки. П’ятсот ватів упали до нуля. П’ятірня повернувся до звичної пози. Піки й западини його телеметрії вирівнялися.
Джеймс видихнула.
— Що сталося? — запитав я.
— Неправильна відповідь, — вона натиснула на запис П’ятірні й показала на екрані, де саме помилився бранець. На екрані кружляли піраміда і зірка — спрощені репрезентації шифратора й «Роршаха».
— Це якось по-дурному, це ж просто… вправа для розігріву. Я попросила назвати предмети на екрані. — Вона засміялася — тихо й невесело. — З функціональними мовами завжди так. Якщо ти не можеш назвати предмет, то й говорити про нього не можеш.
— І що ж він сказав?
Вона вказала на першу спіраль П’ятірні:
— Він обрав багатогранник, зірку й «Роршах».
— Але пропустив шифратора.
— З другого разу виправився. І все одно, дурна помилка як на істоту, здатну надурити вампіра, правда? — сковтнула Сьюзан. — Певно, навіть шифратори здають позиції, коли помирають.
Я не знав, що сказати. Позаду мене Каннінґем у нескінченному повторі ледь чутно бурмотів сам до себе якусь двоскладову мантру.
— Юкка каже… — Сьюзан примовкла, а тоді знову почала: — Пам’ятаєте сліпобачення, яке охоплювало нас на «Роршаху»?
Я кивнув, замислившись про те, що ж сказав Юкка.
— Вочевидь, те саме може трапитися й з іншими органами чуття, — сказала вона. — Сліподотик, сліпозапах, сліпослух…
— Тобто глухота.
Вона похитала головою.
— Але це не насправді, так? Сліпобачення — це ж не справжня сліпота. Щось у твоєму мозку продовжує сприймати інформацію. Щось у твоєму мозку досі бачить і чує, навіть якщо ти сам… не осягаєш цього розумом. Поки щось не змусить тебе усвідомити, чи поки не з’явиться загроза. У тебе просто виникає невтримне відчуття, що ти мусиш зійти з дороги — і вже за п’ять секунд там, де ти стояв, мчить автобус. А ти якимось незбагненним чином знав, що він наближається. Тільки не усвідомлював цього.
— Якась дикість, — погодився я.
— Наші шифратори, вони ж знають відповіді, Сірі. Вони розумні, ми з’ясували, що це так. Але складається враження, що вони не усвідомлюють цього, доки не піддати їх тортурам. Неначе сліпобачення в них поширилося на всі органи чуттів.
Я спробував уявити це: життя без відчуттів, без будь-якого активного розуміння того, що відбувається навколо. Спробував уявити, як можна так існувати — і не збожеволіти.
— Думаєш, таке взагалі можливо?
— Я не знаю. Це просто… метафора, певно. — Вона сама не вірила в це. Чи не знала. Чи не хотіла, щоб я знав.
Мені потрібно знати напевно. Прояснити для себе її слова.
— Спершу я думала, що вони просто чинять опір, — сказала вона, — але навіщо? — Сьюзан глянула на мене повними благання очима, чекаючи від мене відповіді.
От тільки у мене не було відповіді. Я відвернувся від Сьюзан Джеймс і опинився обличчям до обличчя з Робертом Каннінґемом. Той бурмотів, стукаючи пальцями по настільному інтерфейсу. Його внутрішній зір не функціонував, тепер він міг сприймати лише зображення, які малював у повітрі КонСенсус і виводив на пласкі поверхні, доступні для загального огляду. Його обличчя, як і раніше, не виражало жодних почуттів; тіло посмикувалося, нагадуючи жука в павутині.
Цілком можливо, саме таким жуком він і був. Як і ми всі. «Роршах» бовванів на відстані дев’яти кілометрів. Він міг би навіть заступити Бена, якби я наважився визирнути. Ми підійшли неймовірно близько — і завмерли. «Роршах» розростався перед нами, як живий. А в ньому росли інші живі істоти, що, наче поліпи, відбруньковувалися від демонічного механічного субстрату. Смертоносні порожні коридори, якими, нажахані втиснутими в наші мізки тінями, ми лазили, тепер, мабуть, кишать шифраторами. Усі ті сотні кілометрів вигнутих тунелів, проходів і зал наповнюються армією.
У цьому й полягала безпечніша альтернатива Сарасті. Ми пішли таким шляхом, адже відпускати бранців надто небезпечно. Ми настільки глибоко занурилися в ударну хвилю, що були змушені вимкнути наші внутрішні імплантати; тут магнітосфера «Роршаха» була набагато слабшою, ніж усередині. Хто знає, чи не здамося ми на такій відстані прибульцеві надто привабливою ціллю — чи надто небезпечною загрозою? Хто знає, коли він надумає вгородити невидимого ножа у серце «Тезея»?
Будь-який імпульс, що здатен пробити захисний щит корабля, підсмажить не лише нервову систему «Тезея», а й дроти у наших головах. Припускаю, що п’ятеро людей на мертвому кораблі теоретично мають більше шансів вижити, якщо їхні мізки не згорять. Однак сумніваюся, що різниця буде великою. Вочевидь, Сарасті вважав інакше. Він навіть вимкнув помпу, що подавала антиевклідики до його мозку, і перейшов на ручні ін’єкції, щоб уникнути замикання.
П’ятірня і Кулак опинилися ще ближче до «Роршаха», ніж ми. Каннінґемову лабораторію викинули за борт; тепер вона плавала за кілька кілометрів від найвищих шпилів артефакту, глибоко занурившись у його магнітне поле. Якщо шифратори для нормального функціонування потребували радіоактивного магнетиту, більшого вони не отримають: смак променів, але не свободи. Екранування лабораторії динамічно налаштовувалося, щоб збалансувати медичні потреби й тактичний ризик, наскільки це дозволяли дані. Модуль плавав під пильною охороною наших новонароджених вогневих точок, стратегічно розташованих обабіч. Ці установки могли за мить знищити лабораторію. Так само вони могли знищити будь-що, що до неї наближається.