Питер Уоттс – Сліпобачення (страница 52)

— Дурниці, і ти сам про це знаєш, Роберте.

— Я точно знаю, що…

— Бджоли не приховують того, що кажуть. Бджоли не розробляють абсолютно нових способів комунікації, щоб збити з пантелику спостерігачів. Це не інстинкт, Роберте. Це розум.

— Ну, а якщо й так? Забудьмо на мить про той незручний факт, що ці істоти не мають навіть мізків. Здається, ти не дуже ретельно обміркувала свою концепцію.

— Звісно ж, обміркувала.

— Справді? Що ж тоді тебе так тішить? Ти не розумієш, що це означає?

Несподіване поколювання в потилиці. Я роззирнувся, поглянув угору. Посеред барабана виринув Юкка Сарасті. Блискаючи очима і немов вишкіряючись, він дивився на нас.

Каннінґем простежив за моїм поглядом і кивнув.

— Б’юся об заклад, воно розуміє…

Не було способу дізнатися, про що шифратори перешіптувалися крізь стіну. Ми могли легко програвати звуки, ділити на частини кожен «тік», якими вони обмінювалися, але неможливо дешифрувати код, не маючи гадки про зміст повідомлення. У нас були зразки звуків, що могли означати будь-що. У нас були створіння, чиї граматика і синтаксис — якщо їхній спосіб існування взагалі передбачав такі поняття — були непізнаними й, можливо, непізнанними. У нас були створіння, яким вистачало розуму розмовляти й приховувати сам факт спілкування. Байдуже, як сильно нам би хотілося навчитися: вони, вочевидь, не мали жодного наміру вчити нас.

Без — як я там казав? — негативної мотивації.

Рішення прийняв Юкка Сарасті. Ми діяли за його наказом, як і завжди. Але коли слово зірвалося з вуст Сарасті — після того, як вампір зник у ночі, Бейтс відступила вниз уздовж хребта, а Роберт Каннінґем повернувся до своїх досліджень за барабаном, — Сьюзан Джеймс лишилася зі мною. Це я, офіційний свідок для майбуття, першим висловив жахливу думку вголос. Вона поглянула на мене й відвела погляд. Її грані — напружені й уперті.

А потім вона почала.

Ось так ламаються стіни.

Беремо двох істот. Вони можуть бути людьми, якщо вам так простіше уявляти, але це зовсім не обов’язково. Важливо тільки, щоб вони були здатні спілкуватися між собою.

Розділяємо їх. Дозволяємо бачити одне одного й розмовляти. Залишаємо вікно між їхніми камерами. Навіть канал аудіозв’язку. Даємо їм змогу практикувати мистецтво спілкування як вони того самі забажають.

А тепер завдаємо їм болю.

Може знадобитися трохи часу, щоб збагнути як. Хтось корчиться від вогню, хтось — від токсичних газів чи рідин. Одні істоти можуть бути невразливими до пальників і гранат, але кричати від жаху, почувши ультразвук. Доводиться експериментувати. Та коли ви визначите найкращий стимул, знайдете баланс між болем та ушкодженнями, то маєте застосовувати його без докорів сумління.

Звісно, лишаємо для них вихід. У цьому й полягає суть вправи: дати одному із суб’єктів засіб, здатний покласти край болю, а іншому — знання про те, як його застосувати. Котромусь із них запропонуйте лише одну геометричну фігуру, а іншому — цілий набір. Біль припиниться, коли істота з набору вибере предмет, який бачив його колега. Тож нехай починається гра. Дивіться, як корчаться ваші піддослідні. Якщо — коли — вони натиснуть на вимикач, ви дізнаєтеся принаймні частину тієї інформації, якою вони обмінялися. А якщо запишете все, що відбувалося між ними, то почнете розуміти, як саме відбувається обмін.

Коли вони розгадають одну загадку, запропонуйте їм іншу. Заплутайте. Поміняйте їх ролями. Погляньте, як вони відрізняють кола від квадратів. Спробуйте факторіали й числа Фібоначчі. Продовжуйте, доки не відшукаєте Розеттський камінь.

Ось так потрібно розмовляти з іншим типом інтелекту: ви завдаєте йому болю і не припиняєте це робити, доки не вичлените з криків слова.

Сьюзан Джеймс — природжений оптиміст, верховна жриця Церкви Цілющого Слова — могла найкраще розробити та реалізувати протоколи. Тепер, за її наказом, шифратори корчилися. Вони вимальовували довгі петлі посеред кліток, намагаючись знайти бодай найменший куточок, вільний від подразника. Джеймс підключила канал до КонСенсусу, хоча не було жодної критично важливої причини, чому вся команда мала спостерігати за допитом.

— Нехай блокують на своїх кінцях, — спокійно сказала вона. — Якщо захочуть.

Попри небажання визнавати, що перед ним — розумні і свідомі створіння, Каннінґем дав в’язням імена. П’ятірня плавав посеред вольєра, випроставши всі мацаки. Кулак тулився в кутку, згорнувши свої кінцівки. Сьюзан, граючи власну роль у цій збоченій грі, називала їх просто: Перший і Другий. Не те щоб їй були не до вподоби Каннінґемові варіанти чи вона мала щось проти того, аби жертвам давати імена. Сьюзан вдалася до найдавнішого виверту з настільної книги ката, що дозволяє мучителю після роботи спокійно йти додому, повертатися до родини і гратися з дітьми: ніколи не олюднюй своїх жертв.

Це мало бути не настільки вже й складно, адже вона мала справу з медузами, що дихають метаном. І тут все могло піти в хід, будь-що могло стати у пригоді.

У віртуальному просторі біля кожного з прибульців танцювали дані біометрії, світлові написи кружляли у розрідженому повітрі. Я гадки не мав, які показники мали б становити для цих істот норму, але не думаю, що різкі піки на графіках означали щось, окрім страждання. Шкіра обох вкривалася сіро-блакитною мозаїкою, коливалася спазматичними візерунками. Можливо, це була рефлективна реакція на мікрохвилі чи взагалі шлюбний танок.

Але, найімовірніше, вони кричали.

Джеймс вимкнула мікрохвилі. У лівому вольєрі згас жовтий квадрат. У правому така сама фігура так і не засвітилася.

По закінченні нападу пігмент почав змінюватися швидше. Рухи мацаків сповільнилися, але не спинилися. Вони хиталися туди-сюди, наче апатичні кістляві вугрі.

— Базове опромінення. П’ять секунд, двісті п’ятдесят ватів, — сказала вона для протоколу.

Ще одне лицемірство. «Тезей» і так записував кожен подих на борту, кожен імпульс струму до п’яти знаків після коми.

— Повторити.

Значок знову загорівся. Знову шкірою чужих прокочуються мозаїчні візерунки. Жоден із шифраторів не зрушив з місця. Їхні мацаки й далі слабко звивалися, ледь-ледь посмикуючись, неначе вони перебували у стані спокою. Телеметрія була болючою, як ніколи.

«А вони швидко навчилися безпорадності», — подумав я.

Я зиркнув на Сьюзан.

— Ти збираєшся провести весь дослід самостійно?

Коли вона вимкнула струм, її очі волого блищали. Іконка у клітці Кулака погасла. У П’ятірні вона залишалася тьмяною.

Я прочистив горло.

— Тобто…

— А хто ще це робитиме, Сірі? Юкка? Ти?

— Решта Банди. Саша могла б…

— Саша? — вона витріщалася на мене. — Сірі, я їх створила. Невже ти думаєш, що я зробила це, аби ховатися за ними і змушувати їх робити такі речі? — Вона похитала головою. — Я їх не виведу. Для цього — ні. Я б такого і з найлютішим ворогом не зробила.

Вона відвернулася від мене. Сьюзан могла прийняти ліки, нейроінгібітори, які б змили почуття провини, розщепили його до молекул. Сарасті запропонував їх, неначе спокушуючи самотнього месію в пустелі. Джеймс відмовилася, не пояснивши причини.

— Повторити, — сказала вона.

Струм увімкнувся і вимкнувся.

— Повторити, — наказала Джеймс знову.

Жодного руху.

Я показав.

— Бачу, — відповіла Сьюзан.

Кінчиком мацака Кулак торкнувся сенсорної панелі. Іконка загорілася, як свічка.

За шість з половиною хвилин бранці перейшли від жовтих квадратів до чотиривимірних поліедрів, що миттєво згасали. Їм потрібно було не більше часу, щоб визначити відмінність між двома рухомими двадцятишестигранними фігурами, які відрізнялися лише однією гранню в єдиному кадрі, ніж на те, щоб відрізнити жовтий квадрат від червоного трикутника. Складні візерунки постійно пробігали тілами шифраторів: рухома бісерна мозаїка, яка змінювалася так швидко, що було майже неможливо помітити цю трансформацію.

— Блядь, — прошепотіла Джеймс.

— Може, фрагментарні здібності, — Каннінґем приєднався до нас у КонСенсусі, хоча його тіло лишалося в біомедичному відсіку.

— Фрагментарні здібності, — тупо повторила вона.

— Савантизм. Видатні здібності в якійсь одній царині розумової діяльності, що аж ніяк не передбачають високого інтелекту.

— Я знаю, що таке фрагментарні здібності, Роберте. Просто вважаю, що ти помиляєшся.

— Доведи.

Вона облишила геометрію й повідомила шифраторам, що один плюс один дорівнює два. Вочевидь, вони й самі про це знали: десять хвилин по тому істоти вже вираховували десятизначні прості числа.

Джеймс показала їм ряд двовимірних фігур; вони вибирали наступну в низці з практично однакових варіантів. Лінгвіст прибрала множинний вибір, показала шифраторам початок нового ряду й навчила малювати кінцями мацаків на сенсорній поверхні. Вони закінчили ряд точними малюнками, відтворюючи ланцюжок логічної послідовності, що неминуче завершувався початковою фігурою.

— Вони не роботи, — голос Джеймс застрягав у горлі.

— Це ж просто ребуси, — заперечив Каннінґем. — Мільйони комп’ютерних програм виконують їх навіть не запускаючись.

— Вони розумні, Роберте. Розумніші за нас. Можливо, навіть розумніші за Юкку. А ми… Чому ми не можемо просто визнати цього факту?

Я мало не читав її думки: а Ісаак би визнав.

— Тому що в них немає мозку, — наполягав Каннінґем. — Як можуть…

— Я не знаю як! — закричала вона. — Це твоя робота! Знаю лише, що піддаю тортурам істот, які значно перевершують нас за інтелектом…