Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 83)

Про це відомо усім. Менш відомі деталі. На той момент ядерні сили СРСР і США були неспівставні. Попри усю похвальбу Хрущова, СРСР мав лише 75 міжконтинентальних балістичних ракет. Причому більша їхня частина – це ті самі Р-7, якою запускали Гагаріна. Для війни вони були майже непридатні. По-перше, вони не були нічим захищені, бо таке чудовисько могло стартувати лише з 4 стаціонарних відкритих пускових комплексів у Плесецьку. По-друге, одночасно їх можна було запустити не більше 20. По-третє, на їхню передстартову підготовку потрібно було дуже багато часу – понад добу. По-третє, вони мали дуже низьку якість. Кожен третій випробувальний запуск цих ракет був невдалий. США, як уже говорилося, мали 144 міжконтинентальні балістичні ракети SM-65 «Атлас», з них на бойовому чергуванні 129, з яких 60 – у захищених підземних, а решта в наземних залізобетонних укриттях. При співставній з радянською Р-7(8К72) дальності, вона була значно точнішою. Відхилення цієї ракети від цілі – від 600 до 1 200 метрів. Радянська Р-7 відхилялася на 10 кілометрів, що робило з неї страшидла для мирних американських міст, але абсолютно безпорадною у боротьбі з пусковими установками ракет, сховищами ядерних боєприпасів, військовими аеродромами та військово-морськими базами.  А ще американці мали 60 ракет HGM-25A «Титан», також з підземним зберіганням і відхиленням від цілі 900-1 400 метрів. Значно більше СРСР мав ракет середньої дальності – Р-12 та Р-14. Їх було 700 одиниць. Обидві ракети наземного старту, зі стаціонарного установочного столу. Перша мала дальність 2 080, а друга – 4 500 км, але відхилення від цілі в обох 5 кілометрів. Тобто ці ракети могли спопелити міста Європи та Британії, але значно меншу небезпеку являли для військової інфраструктури через невисоку точність. До США ці ракети взагалі не долетіли б.

Про стратегічну авіацію не говоритимемо, бо в СРСР вона тоді була майже відсутня. Тисяча скопійованих з «літаючих фортець» тихохідних застарілих Ту-4 (максимальний радіус дії 3 100 км) до США долетіти не здатні. Але навіть нові 3М, Ту-95 та М-4 хоч теоретично і могли досягнути Америки, шансів цього зробити не мали, бо ще на далеких підходах їх зустрічали винищувачі з усіма сумними для потужних, але беззахисних бомбардувальників, наслідками. А радянські винищувачі прикрити свої бомбардувальники не могли через малий радіус дії. А от американські стратегічні бомбардувальники були грізною зброєю. Скільки їх? Окрім 700 потужних Б-52, були ще 2 000 Б-47 та 150 надзвукових Б-58. Усі вони, навіть Б-47, бойовий радіус якого не дотягував до 4 тисяч км, «дотягували» до території СРСР. Бо їм через океан літати не треба – були бази у Європі, Азії та на Тихому океані. Бази ті «вибити» за допомогою ракет не вийде через їхню низьку точність. Головне – за відносно близької відстані ці машини могли захищатися винищувачами з передових баз та авіаносців.

Та і самостійно, завдяки вражаючій відстані та висоті польоту, ті ж таки Б-52 могли спокійно долати радянську систему ППО, яка не покривала всю територію і не мала на озброєнні ракет з радіусом стрільби понад 35 км. Були ще у Радянського Союзу 25 підводних човнів, які несли балістичні ракети. Проте через гучність пересування цих субмарин та необхідність запуску ракет лише з надводного положення робили їхні екіпажі смертниками, причому такими, що загинуть даремно, не встигнувши випустити свої ракети, дальність дії яких лише 600 кілометрів. Американські підводні човни мали ракети класу «Поларіс» з дальністю 2 200 кілометрів з підводним стартом.

До уже згаданих ракет у Великобританії додамо ще 30 ракет середньої дальності PGM-19 «Юпітер» з дальністю 2 400 у Південній Італії та 15 таких само в Туреччині. Вони накривали усі країни Варшавського договору та усю південну частину СРСР від Грузії і Казахстану до Москви і Мінська. До речі, зацікавленість турецького уряду в розміщенні на своїй території американських ракет була наслідком старих претензій Кремля на чорноморські протоки. Отож, уся ядерна «тріада» американців у кожному своєму компоненті була незрівнянно потужнішою за радянську. Так, кілька ракет могли досягти території США й наробити лиха, але СРСР був би знищений гарантовано.

Найстрашніше, що ні у Лондоні, ні у Парижі, ні у Вашингтоні реального становища не знали. Вони усі там гадали, що СРСР буквально нафаршировано найсучаснішими ракетами, здатними долетіти куди завгодно. Хвалькуватість Хрущова та «показуха» з супутником та Гагаріним зіграли злий жарт. Все було ще нічого, якби Хрущов не пішов на «кубинську авантюру».

Він-то розумів, що в разі ядерного конфлікту реально вдарити по США нічим. Тому завіз свої ракети Р-12 та Р-14 на «Острів свободи». Радянська пропаганда пізніше розповідала, що ракети на Кубу доправили, мовляв, для того, аби захистити кубинців від американської агресії. Неправда. Федір Бурлацький у той час був співробітником Відділу ЦК КПРС зі зв’язків з комуністичними і робітничими партіями соціалістичних країн. Через півроку після завершення «Карибської кризи» йому довелося редагувати лист Хрущова до Кастро, у якому Микита Сергійович писав, «…що прогулювався він якось уздовж берега Чорного моря у Варні з маршалом Родіоном Малиновським. І той сказав, що там, на іншому боці Чорного моря – в Туреччині розміщено військову базу США з ракетами і ядерними боєголовками, яка може протягом 5-6 хвилин знищити Київ, Харків, а через 10-12 хвилин – Москву. Хрущов запитав Малиновського: чому вони можуть дозволити собі мати бази в Туреччині, і в Італії, і в Англії, а нам не можна теж мати якусь базу поблизу Америки? Наприклад, на Кубі. Малиновський сказав: звичайно, це можливо, ось якщо Фідель Кастро погодиться.

Так що, може, він і хотів попутно захистити кубинську революцію, але насправді йшлося про те, щоб продемонструвати силу американцям, домогтися паритету. Хрущов був сильно роздратований тиском Америки, особливо після Берлінської кризи. Він програв цю гру, хоча вважав її справедливою. Треба сказати, що чималу психологічну роль зіграло і те, що ми першими підірвали водневу бомбу» [197]. Саме після повернення з Болгарії Хрущов і «порушив питання» перед вищим політичним та воєнним керівництвом СРСР про ракети на Кубі. Бурлацький дуже цікаві свідчення дає. Вони характеризують і моральне обличчя комуністів, і рівень їхнього професіоналізму, який зберігав такий само хаос в управлінні, прийнятті рішення, контролі та небажання брати на себе відповідальність, які були й у минулі десятиріччя. А ще ці свідчення ще раз ілюструють рівень інтелекту та моралі самого Хрущова.

Що таке 15 ракет під Ізміром, причому морально застарілих, коли з-під Барі на тебе націлено 30, а ще 60 з Англії, а ще 126 із США, а в небі безперервно висять десятки Б-52 з бомбами та крилатими ракетами на борту. Але Микиті Сергійовичу просто закортіло… Звернімо увагу на ось ці слова високопоставленого комуністичного функціонера: «Все-таки ми розуміли, що американці – цивілізовані люди, що вони не підуть на ядерну війну, яка може переполовинити їх населення. Американці ж підозрювали в нас розбійників у деякому сенсі. Але мені особисто Макнамара (тоді – шеф Пентагону. – прим. «Известий») потім сказав, що 27-го числа, ввечері, він думав: чи побачу я завтра схід сонця? Тобто вони були вражені більше, ніж ми. Та й більш поінформовані.

Преса галасувала, населення готували, сховища» (там само). Тобто Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов, Міністр оборони Родіон Малиновський, Голова Президії Верховної Ради СРСР Леонід Брежнєв та інші радянські бонзи, включно з блюдолизом другого розряду Федором Бурлацьким знали, що американці люд цивілізований і першими не вистрелять. Тому вирішували чи стріляти самим, чи трохи почекати слушного моменту, а чи продовжувати блефувати за принципом «тримайте мене семеро». Навіть «слабка» Р-12 з Куби долітала до Вашингтона. А Р-14 з Куби досягала не лише Чикаго та Нью-Йорка, але й Східного узбережжя США. Зараз із розсекречених матеріалів відомо, що СРСР загалом завіз на Кубу 162 одиниці ядерних боєприпасів.  Юридично розміщення радянської ядерної зброї та засобів її доставки на Кубі не було порушенням міжнародних норм. Але у тій драмі, яку назвали «Карибською кризою», головну роль зіграв страх. Американці просто злякалися. Хрущов – будемо відверті – часто поводився, мов псих, і психом виглядав. Якщо людина з трибуни ООН кричить, що усім «покаже «кузькіну мать», а потім, вирячивши очі волає «Я, може й піду на дно, але усіх вас за собою потягну!» – від неї всього можна чекати. З сесійної зали ці «виступи» виглядало моторошно… А

 тут усі дії СРСР свідчили про небезпеку, що він ударить першим. Плюс абсолютно неадекватні психічно хворі (у буквальному сенсі цього слова) криваві маніяки-фанатики брати Кастро, Че Гевара та їхні товариші на чолі Куби, які вимагали ядерного удару по «американських імперіалістах», хай навіть Кубу разом з усім населенням американські термоядерні бомби перетворять на шматок шлаку без жодних ознак життя. І отут головне питання: а, чого власне, американці вжахнулися? Вони ж були упевнені, що з території СРСР на США спрямовані сотні, а, може й тисячі міжконтинентальних балістичних ракет. Розвиток тогочасних систем ППО не дозволяв з ними боротися. Ну ще сотня під боком на Кубі з’явилася і що з того? Тим паче, що усі разом вони не злетять, а низький підльотний час у порівнянні з міжконтинентальними ракетами має й інший бік медалі – Куба острів маленький. Після старту перших ракет прилетить «отвєтка» і решту Р-12 та Р-14 буде «обнулено».