Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 82)
«1. Пальто демісезонне
2. Пальто легке літнє 3. Плащ
4. Костюм – 2 (світлий і темний)
5. Взуття – 2 пари (чорні і світлі)
6. Сорочки білі – 6 штук
7. Капелюх – 2
8. Шкарпетки – 6 пар
9. Білизна спідня шовкова – 6 пар
10. Труси, майки – 6 пар
11. Хусточки носові – 12 штук
12. Краватки – 6 шт.
13. Рукавички – 1 пара
14. Електробритва – 1
15. Два комплекти військового обмундирування (парадне і повсякденне)
16. Валізи – 2» (там само).
Аналогічно «екіпірували» і дружину першого космонавта:
«1. Пальто демісезонне
2. Пальто літнє 3. Плащ
4. Сукні – 3 5. Чорний костюм
6. Капелюхи – 2
7. Гарнітури – 6
8. Панчохи – 6 пар
9. Черевики – 3 пари
10. Сумки жіночі – 2
11. Рукавички – 2 пари
12. Косинки – 2 (вовняна і шовкова)
13. Блузки – 2 шт.
14. Кофта вовняна – 1 шт.» (там само).
Гарнітури, що їх позначено під п. 7 – це не що інше, як жіноча білизна. Трусики і бюстгальтер. Цікаво, що розпорядження таємне. Чому? Чому б не опублікувати його в газетах: дивіться, люди, як у нас шанують та цінують героїв, які виконують завдання партії та уряду! Не опублікували, бо це страшна ганьба. Лідер найбільшої (за розміром) держави, яка претендує на світову гегемонію та «визволення пригнічених народів», особисто розподіляє чоловічі труси, жіночу білизну і носовички. Усе це Гагарін не міг придбати в магазині за ті 15 тисяч, що їх йому подарували.
Алан Шепард міг того кольору, матеріалу і крою, який йому подобався. Та що там ситий американець – будь-який мешканець знищеного під час війни та розграбованого після війни переможцями Гамбургу спокійно міг це зробити. А держава, яка запустила першого космонавта, не змогла забезпечити наявність у вільному продажу жіночих панчіх, чоловічих шкарпеток та краваток в асортименті. З ковбасою та іншими харчами теж було не дуже.
У часи пізнього Хрущова СРСР уперше в своїй історії вдався до закупівлі зерна за кордоном. Хоч колгоспників голодом не морили, вигрібаючи до зернини, і навіть, хоч і мізерну, але платню почали давати замість трудоднів – уже досягнення.
Перебуваючи у 1959 році в США, Микита Хрущов, трохи хильнувши на сніданку, влаштованому на його честь кіностудією «20th Century Fox» розговорився: «Я одружився у 1914 році, у двадцятирічному віці. Оскільки у мене була гарна професія – слюсар – я зміг відразу ж зняти квартиру. У ній були вітальня, кухня, спальня, їдальня. Минули роки після революції і мені боляче думати, що я, робітник, жив при капіталізмі набагато краще, ніж живуть робітники за радянської влади. Ось ми скинули монархію, буржуазію, ми завоювали нашу свободу, а люди живуть гірше, ніж раніше. Як слюсар на Донбасі до революції я заробляв 40-45 рублів на місяць. Чорний хліб коштував 2 копійки фунт (410 грамів), а білий – 5 копійок. Сало йшло по 22 копійки за фунт, яйце – копійка за штуку. Гарні чоботи коштували 6, від сили 7 рублів. А після революції заробітки знизилися, і навіть дуже, ціни ж – сильно зросли...» [195].
Не вистачає грошей – не замовляй обід в «Метрополі», обмежся їдальнею. Хрущов лив крокодилячі сльози (партійні радянські бонзи якраз жили краще за деяких американських мільйонерів) співчуття радянським робітникам, але замість того, аби платити їм гідну зарплатню, будував титанічні ракети і запускав супутники. І у матеріали ХХІІ з’їзду КПРС вписали знамениту фразу: «Партія урочисто обіцяє: нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі».
У босяків є для цього гарний вираз «понти дорожчі за гроші». До слова. ПС-1 хоч і був першим штучним супутником Землі, але не був першим штучним об’єктом у космосі. Ця честь належить німецькій ракеті ФАУ-2, яка у 1944 році здійснила перший в історії людства космічний політ, піднявшись на висоту 188 кілометрів з набором приладів на борту.
Підсумовуючи цю главу, можна сказати, що радянські космічні програми були такими собі проєктами «хрущовок». Але якщо квартири були хоч і невеличким, але кроком до прогресу, то космічні авантюри ледь не стали кроком у безодню.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА.
ЯК ХРУЩОВ «ПІШОВ НА ДНО» І ЛЕДЬ ПІВСВІТУ ЗА СОБОЮ НЕ ПОТЯГНУВ
У СРСР партійні чиновники завжди гнулися перед вождями. Перед Микитою Хрущовим теж. До певного часу. Але Хрущов не Сталін. Сталіна боялися, тому роздмухували його культ особистості. Він це дозволяв задля укріплення своєї влади, але знав реальну ціну славослов’ю. Хрущова не боялися, але в силу специфічної психології він сам роздмухував культ власної особистості. І невдовзі відчув себе непогрішним, а свої ідеї – геніальними.
Як результат – цілковитий розвал сільського господарства, проблеми в економіці та хаос в державному управлінні. У 1964 році в країні не стало хліба. Вгативши мільярди у цілину, довелося вдатися до закупок зерна за кордоном.
Замкнувши на собі вирішення ключових питань в економіці, Микита Сергійович проводив у закордонних поїздках більше часу, ніж в країні. І ніхто не знав, які прожекти він привезе з чергового вояжу. «КДБ повідомляло до Президії ЦК КПРС про значне поширення образливих написів, листівок на адресу «одного з керівників партії і держави»: за перші шість місяців 1962 року було зафіксовано 7 705 листівок та анонімних листів антирадянського змісту, виготовлених 2 522 авторами, що вдвічі більше, ніж за той же період 1961 р.» [196].
Невдоволення зростало знизу і аж до вищих партійних та державних чиновницьких кіл. Усе частіше невдоволення спалахувало бунтами. Про Новочеркаський розстріл ми уже згадували – 31 травня 1962 р. у СРСР «на прохання трудящих», які дізналися з газети «Правда», наскільки неймовірно зріс їхній добробут, було підвищено споживчі ціни: на молоко (з 18 коп. до 24 коп. за літр), вершкове масло (з 2 крб. 50 коп. до 3 крб. 50 коп.), м’ясо (з 1 крб. 80 коп. до 2 крб. 20 коп.). А за три місяці до цього на третину підвищено норми виробітку для працівників.
Виник стихійний страйк, який переріс у бунт після того, як генеральний директор електровозобудівного заводу комуніст Борис Курочкін на претензії робітників пихато відповів: «Немає грошей на пиріжки з м’ясом – їжте з лівером». Бунт придушили. У нас це вміють. Ціною 24 життів, зокрема й дитячих та кількох десятків поранених.
А крім того мали місце масові заворушення в Тімертау (1959 рік); Бійську, Краснодарі, Кіровабаді, Беслані, Олександрівську та Муро- мі (1961); Сумгаїті та Кривому Розі (1963); Бронниці та Ставрополі (1964). Звісно, бунти придушувалися, а чиновники в очі божилися Микиті Сергійовичу щодо своєї відданості. Але настав перелом. І його було пов’язано не так із внутрішньою, як із зовнішньою політикою.
Хрущов не лише черевиком по столу в ООН молотив та погрожував «поховати» Захід. Він і діяв. Причому агресивно й провокативно, часто блефуючи й не замислюючись про наслідки. Влітку 1961 року загострилася ситуація між ФРГ та НДР, що ледь не призвело до збройного зіткнення. Але найсумніше для Кремля це те, що з НДР на Захід люд тікав натовпами. Головний ні- мецький комуніст Вальтер Ульбріхт проводив політику, абсо лютно тотожну хрущовській: примусова колективізація, переслідування інакомислячих і навіть політику «наздогнати і перегнати ФРН», яка призводила до підвищення виробничих норм на підприємствах та стримування заробітної платні.
Сотні тисяч східних німців щодня переходили на територію Західного Берліна на роботу, бо там була вища зарплатня.
Сотні тисяч німців щороку залишалися жити у ФРН. Лише за вісім місяців 1961 року понад 200 тисяч осіб покинули НДР – переважно молодь та кваліфіковані спеціалісти. І тоді на вимогу Ульбріхта Берлін розрізала Стіна. То була страшна морально-політична поразка «радянського табору» перед «капіталістичним світом», яка нівелювала пропагандистський ефект від здійсненого 4 місяці тому – день у день – польоту Гагаріна.
Але восени 1962 року спалахнула інша криза, яка ледве не призвела до широкомасштабної ядерної війни. Все почалося з Туреччини, Італії і… Куби. У 1959 році на Кубі – найбагатшій, до речі, у той час країні Латинської Америки, після тривалої громадянської війни до влади прийшов Фідель Кастро з товаришами. На відміну від поширених стереотипів, ці люди («рух 26 липня», Народно-соціалістична партія Куби тощо) були за політичними поглядами «ліваками», але все ж не комуністами і тим паче не ставлениками Москви. Більше того, Кремль кілька разів відмовляв у проханні Кастро щодо постачання зброї, вважаючи повстанців ненадійними і мало перспективними. В США рух Кастро вважався націона лістичним. І перший закор дон ний візит Кастро здійснив не в СРСР, а до США. Щоправда, президент Ейзенхауер кубинця не прийняв, пославшись на зайнятість. То була помилка америк анців, адже вони відштовхнули кубинсь ких націоналістів у бік Москви. Після невдалої поїзд ки до Вашингтону, Кастро в 1961 році оголосив про со ціалістичний характер «Ку бинсь кої революції», пі шов на зближення з Кремлем і, за пропозицією Хрущова, на Кубі, крім військового контингенту, було вирішено розмістити ракети середньої дальності з ядерними боєголовками.