Павло Правий – Таємна історія Радянського Союзу (страница 84)
Тут відповідь одна: президент США та американські генерали добре знали, що бойових міжконтинентальних балістичних ракет у Хрущова майже немає. Що він блефує. Що запуск Гагаріна – чистісінька «показуха». Що Хрущов бреше. Тому вони спокійно дивилися на те, як Микита лупить черевиком в ООН. Але все змінилося, коли на Кубі з’явилися ракети середньої дальності. Це вже була реальна загроза, причому від людей, які в очах американців були неадекватними. От звідки паніка. От чому військові вимагали від Кеннеді вдарити першими, хоча б по Кубі або принаймні кинути на острів масу військ – командувач радянськими силами на Кубі генерал Плієв міг у відповідь запустити ракети, але, на думку начальників американських штабів, ризик був виправданий.
Та президент США проявляв дивовижну стійкість і холоднокровність. Навіть у найстрашніший день кризи, «Чорну суботу» 27 жовтня 1962 року, коли радянські зенітники на підльоті до військової бази США Гуантанамо (Куба) збили американський літак-розвідник U-2, що, як свідчать очевидці, до смерті налякало уже Хрущова, який зрозумів, що може вже й «доблефувався». Причина такої холоднокровної поведінки Джона Кеннеді і його генералів, які вимагали знищення Куби, чомусь не боячись удару ракетами з території СРСР все та сама – їм було відомо, що за будь-яких обставин удару не буде. А якщо одночасно шандарахнути і по Кубі і по СРСР, знищивши стартові майданчики Плесецька – війну буде виграно, хоча Європою, по якій вдарить СРСР, доведеться пожертвувати.
Щоправда після такої ядерної катастрофи на планеті буде не так комфортно жити, але інтереси США вищі за інтереси навіть європейських союзників. Така була важка картина. Якщо коротко. Бо про «Карибську кризу» окрему книжку требу писати, аби більш-менш детально висвітлити події та озвучити основні версії. І тут виникає інше запитання: звідки у Вашингтоні мали настільки детальне уявлення про радянську ядерну «неміч»?
Уже доведено, що ключову роль в інформуванні Заходу зіграв полковник ГРУ ГШ МО СРСР Олег Пеньковський. Залишаються лише питання мотивів і таємних пружин, які змусили 43-річного полковника з блискучими кар’єрними перспективами (його покровителем були головнокомандувач ракетними військами та артилерією Сухопутних військ маршал Варенцов та всемогутній начальник ГРУ Іван Сєров) піти на зраду. Щодо цієї людини багато суперечок і я відсилаю читачів до широкого спектру відповідної літератури.
Схиляюся до версії, яка на мій погляд є найбільш вірогідною і багато чого пояснює: «Пеньковський не був шпигуном, а талановито впровадженим агентом, і «справа Пеньковського» є успіхом не західних, а радянської розвідки, чиїм завданням було довести до відома США справжній стан справ в СРСР. Казки Хрущова Заходу про виняткову військову могутність і ядерний потенціал Радянського Союзу могли дуже дорого коштувати, що підтвердила Карибська криза. При цьому є свідок, що заслуговує на довіру, який заявив кореспондентові, що Сєров йому особисто говорив, що сам давав Пеньковському завдання. А Ерлена Гончарова передала фразу, нібито сказану при ній Пеньковським, що він «буде як Зорге» [198]. Звернемо увагу, що на британську розвідку Пеньковський виходить у квітні 1961 року, зразу після запуску у космос Гагаріна. А Ерлена Сергіївна Гончарова – це донька маршала Варенцова…
Отже, неймовірними колективними зусиллями й ціною життя Пеньковського Хрущова змусили відступити. СРСР забрав свої ракети з Куби. США – свої з Італії та Туреччини (американці й так мали намір їх демонтувати через застарілість) і криза минула. Але не для самого Хрущова.
Саме літо-осінь 1962 року стали початковим етапом формування серед радянського істеблішменту системної опозиції проти нього й створення змови, яку очолили молоді амбітні апаратники. «У надрах вищого партійного керівництва почала визрівати змова. Його центром став КПК на чолі з Шелепіним і КДБ на чолі з Семичастним. До нього приєдналося більшість членів Президії і низка секретарів обкомів партії. Передбачалося змістити Хрущова на засіданні Президії ЦК КПРС і затвердити це рішення на спеціально зібраному для цієї мети пленумі ЦК КПРС» [196]. Колишньому голові КДБ Олександру Шелепіну 45 років. Він був особистим висуванцем Хрущова. Своє прізвисько «Залізний» отримав за те, що спокійно наказав розстріляти беззбройний натовп у Новочеркаську. На момент змови Шелепін – голова Комітету партійно-державного контролю, тобто у складній радянській Ієрархії входив до першої десятки. Діючому голові КДБ Володимиру Семичастному 40 років. На посаду його просунув особисто Хрущов. Семичастний вважався людиною і протеже Шелепіна.
Російський історик Рудольф Піхоя чомусь не назвав ще двох активних організаторів змови – Леоніда Брежнєва та секретаря ЦК КПРС Миколу Підгорного. Першому вже 57 років і він не має впливу – на посаду голови Президії Верховної ради СРСР тоді за традицією ставили керованих осіб, які не мали ваги. Другому 60 років і він доволі впливовий. Обох об’єднують дві риси: непрофесійність і велика жага влади. Цікаво те, як вони потрапили до кола більш молодих змовників. «Секретарям ЦК Леоніду Іллічу Брежнєву і Миколи Вікторовичу Підгорному повідомили, що один з офіцерів охорони КДБ чув, як Хрущов говорив, що «цих двох дурнів – Льоню і Колю - треба знімати з роботи» [199].
Але не Шелепін, не Підгорний і тим паче не Брежнєв були в центрі змови. Керував нею «сірий кардинал» Микола Романович Миронов. Не чули про такого? І недаремно. Бо пізніше було зроблено усе, аби цю людину забули. Миронов був страшною людиною для тих, хто розумівся на реаліях тогочасного владного істеблішменту. Здавалося б ну, що це за посада - завідувач Відділом адміністративних органів ЦК КПРС. Але…
Саме Миронов, обіймаючи цю посаду, начебто від імені партії (а насправді від свого) був куратором усіх силових структур СРСР. Від армії і КДБ до прокуратури й міліції. У Збройних силах жодне призначення від командира дивізії і вище не могло відбутися без візи Миронова. Маршали залежали від людини, яка мала звання лише генерал-майора. Сам міністр оборони Родіон Малиновський завжди їздив до Миронова у його кабінет і ніколи не було навпаки. Номера службового телефону цієї людини не було навіть у довіднику ЦК КПРС. «У країні М. Миронова знали мало, широким масам його ім’я нічого не говорило. Але в керівництві партії, в силових структурах його добре знали: це була сильна і авторитетна постать. Він мав колосальну політичну волю та вміння досягати поставлених цілей. Про ступінь його впливу на вище керівництво країни, включаючи Л. Брежнєва, ходили легенди» [200]. Важко сказати, які погляди на політику, економіку, соціальну сферу мав цей таємничий «сірий кардинал». Судячи з того, що майже всю свою кар’єру він провів на «комісарських» посадах та в КДБ і оточення добирав собі з числа «політруків», нічого доброго для країни посилення його влади не обіцяло.
«До мене він підходив досить акуратно і довго. Ми спілкувалися сім’ями на дачах ЦК в Усові, жили по-сусідству. На прогулянках він, не поспішаючи, з’ясовував моє ставлення до Хрущова, до ситуації в країні. Наші оцінки були співзвучні. Я гадаю, що так само він вибирав і інших людей. Майже всіх, кого я знаю, до справи залучив він. За кілька днів до початку пленуму ми були на
черговий прогулянці. «Вирішено, що ти підеш з ЦК. Будеш призначений головою
Держтелерадіо» [199].
Це із спогадів М. М. Мєсяцева, який тоді був заступником у завідуючого відділом ЦК КПРС зі зв’язків з комуністичними і робітничими партіями комуністичних країн Юрія Андропова. Так обережно, поетапно, нишком розповзалася змова, обиралися її учасники, заохочені обіцянками високих посад.
Першим етапом послаблення влади Хрущова стала справа полковника Пеньковського. Її використали для того, аби зняти з посад кількох впливових військових, які стояли на боці Хрущова, замінивши на своїх. На той час не лише зусиллями Миронова, але й стараннями самого Хрущова вище керівництво армії переживало стосовно нього емоції, близькі до тих, що буяли у серці Отелло, коли той клав руки на горло Дездемоні. Бо нестямно закоханий у ракети Хрущов буквально громив армію, скорочуючи її не лише чисельно. «Якщо ми маємо ракети – навіщо нам артилерія? Якщо ми маємо ядерну зброю – навіщо нам танки» – приблизно такі аргументи висував Перший секретар.
Тому армія також була на боці змовників, тим більше, що додавався фактор Миронова… Але основний удар «справа Пеньковського» завдала по одному з найвірніших приятелів і опор Хрущова – начальнику ГРУ Іванові Сєрову. Його звинуватили у «втраті пильності», понизили у званні і відправили до Туркестанського військового округу опікуватися тамтешніми військовими навчальними закладами. Причому зроблено це було руками самого Хрущова, якому хтось нашептів, що «провал» Сєрова завдає удару і його особистому престижу.
Найцікавіше знаєте що, колеги? Комітет партійно-державного контролю створено за ініціативи Хрущова, а Шелепіна поставлено ним керувати за ініціативи Хрущова, аби зменшити вплив Миколи Миронова. Формально КПК мав боротися з хабарництвом та корупцією на всіх рівнях державної влади. «У березні-квітні 1963 р КПК отримав право контролювати Збройні сили, КДБ і Міністерство охорони громадського порядку. На практиці ж влада перетікала від Хрущова, який по півроку їздив по закордонах, до його ставленика Шелепіна» [196].